У ніч з 13 на 14 грудня 1963 року обірвалося життя Василя Симоненка – українського поета-«шістдесятника» й журналіста. «Нова Доба» спільно з музейною кімнатою «Робочий кабінет Василя Симоненка» розпочинає цикл тематичних матеріалів, присвячених пам’яті Василя Андрійовича, велика частина життя якого пов’язана з Черкасами. У першій публікації – спогади його друзів, однодумців і колег.
Коли влада не може приборкати бунтарського поета, вона вбиває його чужими руками на дуелі, або вкорочує йому віку різними методами. Так було з Тарасом Шевченком, так сталося з Василем Симоненком, у смертельну пастку вона загнала і Василя Стуса, коли після розгрому Клубу творчої молоді його, як і багатьох інших активістів цього молодіжного об’єднання, арештували.
Згадаємо один факт, пов’язаний із Клубом творчої молоді, створеним під час Хрущовської відлиги напровесні 1960 року в Києві. Це громадське об’єднання ставило перед собою високу мету – духовне відродження України. До Клубу творчої молоді входили яскраві особистості, які пізніше ввійдуть в історію як «шістдесятники». Активним його членом був і Василь Симоненко, який хоч і жив у Черкасах, але не жалів часу і сил для пробудження національної свідомості молодих українців.
Зокрема, Василь побував разом із Лесем Танюком та Аллою Горською на місці таємних поховань жертв сталінських розстрілів у Биківнянському лісі під Києвом, а також на Лук’янівському і Васильківському кладовищах. Саме за участю Василя Симоненка було написано і подано до Київської міськради меморандум із вимогою оприлюднити факти масових розстрілів українців під час сталінського терору, упорядкувати місця поховань і перетворити їх на національні меморіали. Комуністична Київрада зігнорувала це звернення, а поет разом з іншими учасниками Клубу творчої молоді опинився під особливою увагою та «опікою» КДБ.
В. Симоненко, А.Горська й Л. Танюк у Биківні серед людських кісток
У своєму щоденнику Лесь Танюк описує глибоке душевне потрясіння Василя Симоненка, коли вони ходили між соснами Биківнянського лісу, коли під їхніми ногами вгиналася земля на братських могилах, а неподалік хлопчаки грали у футбол білим черепом, простреленим наскрізь кулею…
Саме після відвідин Биківнянського лісу Василь Симоненко пише вірш «Гранітні обеліски»:
…Мільярди вір зариті в чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить.
Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло
від сорому й хули.
Тремтіть, убивці!
Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!..
Цей твір, який розповсюджувався у самвидавах, високо оцінили і в компартійних та спеціальних державних органах: «Якщо поету тепер лише двадцять сім, і він так глибоко все розуміє, то що ж буде тоді, коли цей Симоненко проживе ще років тридцять? З цим явищем треба щось робити…»
Таке «щось» було, мабуть, старанно сплановане в надрах КДБ, і таємну спецоперацію провели влітку 1962 року, коли Василь Симоненко, провівши на поїзд свого знайомого товариша на залізничному вокзалі в Черкасах, зайшов у станційний буфет купити пачку цигарок, але продавець відмовила: мовляв, у нас уже перерва на обід, хоч насправді до неї лишилося хвилин п’ятнадцять-двадцять. Одна з офіціанток раптом випустила з рук на підлогу піднос з посудом і зчинила ґвалт. Несподівано ніби з-під землі з’явився дебелий чолов’яга у цивільному одязі й, не пред’явивши посвідчення міліціонера, скрутив поетові руки. На спецмашині його повезли у лінійне відділення транспортної міліції аж на залізничну станцію біля міста Сміла — це понад 30 кілометрів від Черкас…
Лише на другий день в обласному центрі стало відомо, що Василя Симоненка затримала міліція. Із великими труднощами аж через секретаря Смілянського міськкому партії Каплушенка журналістам вдалося добитися дозволу на звільнення Василя. Забирати його з несподіваного полону поїхали письменник Микола Негода та колеги з газети «Молодь Черкащини» Петро Жук і Віктор Онойко. У спогадах Віктора Онойка, надрукованих уперше в «Літературній Україні» 27 лютого 1992 року, повідомляється зокрема й таке: «…Побачивши мене, він (Василь Симоненко. – М.Х.) одразу попросив закурити (знав, що серед трьох тільки я палю).
У середині грудня молодий поет із неофіційною славою на смертному одрі у черкаській лікарні напише:
«Шановні товариші і старі друзі! Звертаюся до вас у трагічну хвилину свого життя – можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері…Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті… 12.ХІІ.1963».
Василь Симоненко належав до тих поетів, які мусили всім серцем вірити у те, що пишуть. Дивлячись на надмогильний пам’ятник поета, складається враження, ніби він виривається з книжечкою поезій у руці з кам’яної брили сірого граніту. Якби він не помер так рано, то загинув би, мабуть, у тюремній камері десь за Уралом. Бо в таку жорстоку епоху йому довелося народитися, жити і творити. Але цей поет робив усе, щоб люди в тій епосі змінювалися в кращий бік…
Його вірші, де щасливо збігалися легкість, сміливість, актуальність, зрозумілість для широкого загалу людей і талант, швидко почали поширюватися. Їх переписували, ними зачитувалися. Василь Симоненко поволі ставав не лише найактуальнішим поетом для тодішнього українства. Читання й обговорення його віршів ставало ледь не модним, звісно, для людей, яким боліла українська рана.
Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!
У 1962 році після дрібного побутового інциденту на черкаському автовокзалі його забрала міліція, мовби тільки й очікувала цього. У відділку Василя побили. Він за словом у кишеню опецькуватим виконавцям у формі теж не ліз. Випустили наступного дня, завдяки втручанню партійних бонз. Але… Здоров’я неухильно йшло на спад.
Восени 1963 року опинився в лікарні, з якої вже не вийшов. Ще мав надію на одужання, але рак нирок (ходили чутки, що у лікарні давали якісь деструктивні препарати) нищив на цвіту. Завжди поряд із ним була мама. Поруч із могилою Василя Симоненка на міському кладовищі в Черкасах похована і його мати – Ганна Тимофіївна Щербань.
Смерть Василя Симоненка – це безперервні запитання до радянських каральних органів. Його було побито міліціонерами – через недовгий час він помирає. Мефістофельська хитрість? Випадкове побиття чи сплановане вбивство? Але все поволі, зі скрипом повертається до кіл своїх, бо чиста енергія слова мученика, що смертю смерть подолав, буває нетлінною.
Василь Симоненко, завжди молодий лицар слова зі щирою-прещирою усмішкою, залишився жити в українській пам′яті, канонізований у райських садах Поезії.
Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу науковій співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Ремезовій
