Свято наближається. Вітрини крамничок сяють новорічною мішурою, ялинки вбираються яскравими іграшками, в магазинах щодня грандіозні закупи до новорічного столу. А ще мандарини, ліхтарики і подарунки, взаємні привітання і домовляння хто де святкує, приготування до різдвяних подорожей і обговорення святкового меню. Красива картинка, в яку аж ніяк не вписуються звіти про загиблих і поранених, інформація про потреби військових і ветеранів-атовців, жінки із розпухлими від сліз очима, дітлахи, що чекають на свята не подарунків, а тата… Так, сьогодні в нашому житті є ще ті, для кого війна – це не просто жахачка в телевізорі, яку хочеться швидше переключити, або новина в стрічці соцмереж, яку аби швидше перекрутити. У цих людей напередодні свят бажання одне, швидше б їх пережити.
Два роки підряд я зустрічала Новий рік аби швидше. Я чекала коли по телевізору закінчиться розважалка і почнуться новини, коли зателефонує з передової чоловік і знову чекала новини. А коли починали гатити феєрверки, я дивилася у вікно і закривала вуха.
Цей рік для мене інший, але він не інший для сотень тисяч українців. Я згадую хлопців-атовців, з якими спілкувалася на протязі цих двох років про їхні проблеми в армії і на гражданці. Їхні очі і руки, та несподівані відвертості типу «я по частках збирав свого друга, і знаєте, він так смердів…» Я згадую друзів, що волонтерять, незважаючи ні на що, навіть зараз, коли вже всі від волонтерства втомилися, а сотні відомих ділків від війни мають чималий зиск. Ще я згадую свою подругу-волонтерку, що розлучилася із своїм проросійськи налаштованим чоловіком, який одного разу, побачивши вдома стосик поліграфічної продукції батальйону «Азов», назвав то все «фашистской мразью». Тоді він сказав, що йому набридло жити в цьому всьому. І він пішов. А тепер він викладач. Вчить наших українських дітей любити мистецтво. Як він їх вчить, чому?! Згадую жінок, які розповідали про свої самотні дні і ночі, коли вони чекали на чоловіків і про те, що вже ніколи вони не зможуть жити так, як раніше. Що їхні чоловіки стали іншими і вони, жінки, теж. І чомусь нову сукню на Новий рік не дуже вже й хочеться, хочеться спокою… Я згадую телефонну розмову з мамою, яка втратила свого єдиного 18-річного сина в перший рік війни. Вона їздила до бойовиків платити викуп, коли насправді його вже не було серед живих. Якось їй сказали, що його нарешті знайшли. Вона поїхала забирати тіло, але виявилося, що то був не він…Його до сих пір не знайшли. І влада абсолютно нічим тій мамі не допомагає. А в військовій частині, куди хлопець пішов служити добровольцем одразу після Майдану, їй сказали геніальні слова «коли буде тіло – буде діло». Та їй нічого і не треба, ніякого діла, ніякої допомоги, їй треба лише син, і щоб його по людськи поховати… Я якось хотіла написати про її сина і про неї. Все. Як є. Але щойно набирала кілька речень, хапалася за корвалол. А як воно їй з цим жити?
Я згадую, згадую, згадую…
Цей Новий рік для мене інший, але я згадую…
P.S.: …29.12.2016 рік. За минулу добу бойовики 50 разів обстріляли позиції ЗСУ. У районі Крутої Балки відбулося бойове зіткнення. Загинули двоє військовослужбовців, ще двоє отримали поранення. Про це повідомив спікер Міноборони України з питань АТО Олександр Мотузянік. Після кривавої Світлодарської дуги звучить ніби просто статистика… І так щодня…
…А вітрини крамничок сяють новорічною мішурою, ялинки вбираються яскравими іграшками… Як його пережити ці свята?..
P. P.S.: Ні, не подумайте, це не депресія, я завжди маю надію на краще. І я усвідомлюю, що так вже є, що народження нації, це як народження дитини, криваве і болюче. Інакше просто не буває. Тільки от не йдуть мені з голови ті сотні тисяч українців, для кого війна – це не просто жахачка в телевізорі. Вибачте…
