Пам’яті Василя Симоненка: Черкаси – колиска таланту поета

Пам’яті Василя Симоненка: Черкаси – колиска таланту поета

«Нова Доба» спільно з музейною кімнатою «Робочий кабінет Василя Симоненка» продовжує цикл матеріалів, присвячених пам’яті Василя Андрійовича, життя якого обірвалося в ніч із 13 на 14 грудня. У другій публікації – про нетривкий шлях Василя Симоненка і Черкаси, що стали колискою таланту поета й журналіста.

Василь Симоненко – український поет і журналіст, один із найяскравіших представників покоління українських «шістдесятників», який  увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини ХХ ст.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Усе дитинство пройшло на селі у важкі воєнні та повоєнні часи. Жорстокі часи сталінських репресій і нужденного колгоспного життя. Саме тоді й побачив світ Василь, талантові якого так і не судилося розкритися повною мірою.

Біївці 30-х років. Почорнілі очеретяні стріхи, маленька мазанка на одну кімнатку і лозова колиска, в якій мати гойдала свого Василика, співаючи пісень. А бувало, ще й очі не зімкнула, як удосвіта вже стукає у віконце ланкова, загадуючи йти на колгоспне поле. Що там тобі кріпацтво! Рабство, де людська особистість розчиняється, як гній під дощами. І нікого не обходить, що немовля плакатиме на чужих руках. Та й добре, якщо такі руки є.

У 1942 році Симоненко поступив до Бієвецької початкової школи, 1946-го навчається у п’ятому класі Єньківської семирічної, а з 1947 до 1962 року – у Тарандинцівській середній школі, яку й закінчив із відзнакою. Того ж літа вступив на перший курс факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка.

Перші серйозні літературні спроби Василя Симоненка припадають на студентські роки (1952—57). Стажуючись в університетській багатотиражці «За радянські кадри», він вів рубрику «На літературному Парнасі». Через п’ять років закінчив університет й одружився на черкащанці Людмилі Півторадній. Працював у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті». Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче. 1 грудня 1967 року в черкаській обласній газеті була надрукована його добірка із чотирьох віршів. А згодом з’являються твори поета і в інших виданнях. Друзі Василя згадують такий факт: «Коли ми готували третій номер альманаху «Дніпрові зорі», до нас зайшов Василь Симоненко і приніс вірші. Уважно ознайомившись, ми зрозуміли, що маємо справу з талановитим поетом».

Час тече невпинно. А тут, на площі, проти будинку, в якому свого часу розташовувалася редакція газети «Черкаська правда», сьогодення зустрічається з минулим. Можна дякувати долі, що зберігся цей будинок, який ніби оглядає своїми вікнами все довкола. Черкасцям і гостям, які приїхали з далеких країв, інколи здається, що відчиняться важкі двері, і з них хоч на хвилину вийде Василь із щирою доброю усмішкою. Але цього вже ніколи не буде…

Василь Симоненко був високий на зріст і дуже худий — як сонях, засмаглий на вітрах, що випнувся з-поміж інших на цілу голову. Він швидко оглядав усіх своїм проникливим поглядом, ніби зазирав у душу кожного: скільки-то добра чи зла таїться там. Поет вважав своїм обов’язком перш за все спілкуватися з молоддю, нести їй свої думки і бачити, чим вона живе.

У 1960-х роках набули великої популярності самовидавні вірші Симоненка. Тематично вони становили сатиру на радянський лад, опис тяжкого життя радянських людей, особливо селянства, викриття жорстокості радянської деспотії, таврування шовінізму тощо. Шістдесяті роки стали для Василя Симоненка роками нового, але уже зрілішого творчого злету. У країні певною мірою відбувалася переоцінка цінностей, на світ з’являлися думки, які довго лежали під гнітом найжахливішої в історії людства тиранії.

У цей час Симоненко пристрасно, виявляючи справді синівську любов, проголошує:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніщо не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

«Де зараз ви, кати мого народу…»

Така «крамола» не могла пройти непоміченою. За його поезією, а заодно і за поетом прицільно стежило «недремне око».

Воно й укоротило йому життя і не тільки методами психологічного тиску. Адже він переступив межу забороненого…

Перша збірка «Тиша і грім» вийшла 1962 року. Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами. Разом з іншими талановитими представниками української молоді Василь Симоненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді, їздить Україною, спілкуючись із ровесниками.

Потім поет працює в комісії, що займалася розслідуванням масових розстрілів у катівнях НКВС. 1962 року Симоненко разом із Аллою Горською та Леонідом Танюком виявив місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Потрапляє під нагляд КДБ. Улітку 1962 року міліціонери заарештували та жорстоко побили його.

Восени 1962 року Симоненко починає щоденник «Окрайці думок». Через рік побачила світ казка «Цар Плаксій та Лоскотон».

Останні роки життя в Черкасах були для Василя Симоненка роками творчого піднесення. Якщо Біївці – колиска його дитинства, то Черкаси стали колискою таланту. Пише він в цей час розкуто, сміливо, впевнено, з твердим переконанням у своїй правоті, з публіцистичною пристрасністю і влучним поетичним баченням світу. Симоненко весь час полемізує з тими, хто вважав трудівників колгоспів і шахт, заводів і фабрик простими придатками до машин, до тих установ, якими керують «виняткові люди, видатні та геніальні політики». Він проголошує:

Генії! Безсмертні! На коліна

Станьте перед смертними людьми!

«Може, так і треба неодмінно…»

У Черкасах народжуються цикли його гумористично-сатиричних мініатюр «Короткими чергами», ціла низка творів, що увійшли до скарбниці української поезії: «Жорна», «Баба Онися», «Дід умер», «Мій родовід», «Русалка», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти – людина?», «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Герострат», «Є тисячі доріг»; казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила» та багато інших. У його поезіях з’являються свіжі образи: «Важкувато сопе димар», «бубонять рогачі і кочерги», «з тітки полум’я сон злизало, «сновигають по зморшках думки, на щоках танцює вогонь», «сажа в’їлася чорним глумом у пелюстки її долонь», «як не будуть у небо димом підійматись жіночі літа». Симоненко глибоко, до щему в серці відчув зміст слова «Батьківщина». Тема Вітчизни, рідної землі була в його творчості постійною.

Друкувався Василь Симоненко під власним прізвищем і під псевдонімами В. Щербань та В. Миколайчук.

Василь любив пожартувати, був веселим, дотепним співрозмовником, знав безліч зразків української народної мудрості, пісень, приказок, анекдотів, каламбурів, а коли розповідав якийсь жарт — усі від сміху за животи бралися. Про це свідчать і його гумористичні та сатиричні твори. До гумору він звертався часто: писав пародії, сатиричні мініатюри і на щоденні події із життя країни та обласного центру, і на друзів. Але це робилося з таким тактом, що товариші ніколи на Василя не ображалися.

Сатиричні й гумористичні здібності поета знайшли втілення у віршах «Мій родовід», «Перший», «Пучок суниць», «Гнівні сонети», «Заячий дріб», «Варвари», у низці епітафій «Мандрівка по цвинтарю», у новелах «Посмішки нікого не ображають», «Сірий пакет», «Неймовірне інтерв’ю», що ввійшли до книжки прози «Вино з троянд». Тут Симоненко продовжує славні традиції Івана Котляревського, народну сатиру Шевченка і Глібова, Руданського і Вишні, класиків світової літератури Роберта Бернса, Беранже… Василь Симоненко зустрічався з М. Рильським, який досить схвально відгукнувся на творчі пошуки молодого письменника у гуморі та сатирі.

Поет дуже любив Черкаси і Черкащину. Коли друзі студентських років хотіли переманити Василя до Києва і навіть роботу підшукали у заводській багатотиражці, він відповів у листі товаришеві-однокурснику М. Сому: «Чолом тобі, Миколо! Обміркував твою пропозицію. Зараз не можу прийняти. Замкнутися у заводській тираженції — значить зректися найдорожчого для мене. Я таки селянин по крові…». Він боявся відірватися від землі, від Шевченкового краю, бо Шевченко був для нього літературним наставником. Багато віршів Кобзаря Симоненко знав напам’ять.

На початку вересня 1963 року ліг у лікарню, оскільки після побиття його мучили болі, було діагностовано рак нирок. Щоправда, тоді Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це – усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

Фото з відкритих інтернет-джерел

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товариша” Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Помер він 13 грудня 1963 року.

Фото з відкритих інтернет-джерел

Поет прожив лише 28 років. З великими труднощами друзям В. Симоненка вдалося надрукувати його твори: 1964 р. — «Земне тяжіння», 1965 р. — збірку новел «Вино з троянд», 1966 р. — «Поезії», 1981 р. — «Лебеді материнства».

Читаючи зрілі й часто патріотичні рядки Симоненка, приймаєш їх за поезію дорослого чоловіка. Виходить, що все життя Симоненка (28 років) – це суцільна молодість. І вона точно не закінчилася 13 грудня 1963 року: можливо, саме тоді вона тільки-но відкрилася для інших, не близьких до нього людей. Саме після цієї дати з’являється митець із магнітофонних стрічок, щоденника й приватних листів, нецензурований, справжній, молодий і раніше не друкований.

Симоненко завжди відчував свою недосконалість, незрілість, хотів устигати за часом, бо відчував, начебто так мало зробив значущого. Він був досить дорослим для своїх думок, а проте ніби ще й не встиг вирости. За кілька місяців до своєї смерті написав у щоденнику: «Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко?» І здається, що, поки вірші Василя Симоненка залишаються актуальними під час революцій і набирають лайки у фейсбуці, його справжня смерть ще точно не скоро.

Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу науковій співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Ремезовій

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x