Катерина ТАРАН: Мрії неодмінно збуваються, варто лиш захотіти

Катерина ТАРАН: Мрії неодмінно збуваються, варто лиш захотіти

Про борщ із хамсою, кар’єру оперної співачки, Джека Лондона й подорож до США, професію на все життя, та вміння за будь-яких обставин лишатися собою… Відверто розповідає відома журналістка Катерина Таран, яка другого січня відсвяткувала день народження.


Катерино Пилипівно, Ви все життя присвятили журналістиці. Розкажіть, чому обрали такий фах?

– Десь років до дванадцяти мріяла стати оперною співачкою. У тата був гарний голос, тож його талант перейшов і до мене. Малою уявляла, як виходжу на сцену й гучно співаю, зачаровуючи всіх глядачів. Але тій мрії не судилося справдитися: зробили операцію з видалення гланд і в процесі випадково зачепили голосову зв’язку. Коли ж одужала, виявилося, що вже не можу брати високі ноти.
Але з того приводу довго не сумувала – знала, що буду журналістом. Адже це унікальна професія, яка поєднує в собі багато інших спеціальностей. Приваблювала можливість спілкуватися з цікавими людьми, бути у вирі подій. Та ще й навчалася в Сахнівській школі, де директором був унікальний педагог – Олександр Антонович Захаренко. Нам ізмалку розповідали, що всі мрії неодмінно збуваються, варто лиш чогось неймовірно захотіти й усіма силами добиватися бажаного.
Тож я брала участь у всіх можливих конкурсах, дописувала в районну газету. Коли ж закінчила школу, поїхала вступати до Києва. Мала чудові рекомендації, успішно пройшла відбірковий творчий конкурс. Мову, літературу та історію склала легко. А от з іноземною виникли проблеми: почала читати текст англійською й помітила, як викладачка з приймальної комісії незадоволено скривилася. Не стрималася й собі та заявила: «А як я маю читати, коли в нашій сільській школі було вісім вчителів англійської і слово «schoоll» вимовляли по-різному (з англ. «школа»). Цією розповіддю дуже розсмішила екзаменаторів, поставили четвірку з натяжкою. Пройшла, хоч на одне місце було аж двадцять два претенденти.

– Якою були студенткою?
– Дуже активною. Долучалася до всіх ініціатив, навіть їздила в Тюмень на практику. Коли ж приїхала до Черкас, була здивована: більшість виступів на радіо були із заздалегідь написаним текстом.

– Любите роботу, якій присвятили понад тридцять років життя, і за що?
– Звісно, жила й живу нею. Всупереч постійним стресам, перевтомі, емоційному вигоранню, розчаруванням, підніжкам.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю маму, в якої невдовзі солідний ювілей. Вона сильна особистість, обдарована й любляча, найкраща в світі… Їй на віку довелося пройти чимало випробувань: у чотирнадцять років потрапила на роботи до Німеччини – геть молодесенькою змушена була працювати на фабриці, де виготовляли мармелад. Попри всю складність, з роботою вправлялася, все схоплювала на льоту. Тож невдовзі господарі забрали її до себе, щоб працювала в домі. За той час добре вивчила чужу мову, ще й зараз, буває, розповідає щось німецькою. У неї математичний склад розуму, вміє досягати мети.
Хотіла б забрати маму до себе та, на жаль, житлові умови не дозволяють, – однокімнатна квартира надто тісна. Проте ми часто бачимося, двічі на день зідзвонюємося і ділимося новинами або просто гомонимо.
Маю двох братів, двох племінників і двох племінниць – двоє з них хрещеники. Вже є онуки: найменшій Алісі – лише кілька місяців. До речі, народилася вона напередодні Пилипа, як наш батько. Мама двома словами охарактеризувала прадіда й новонароджену: «Буде лагідною і доброю». Найменшому Данилкові – рік і вісім місяців. Ще той непосида та крутько. Борюся за його прихильність, та поки що для нього найбільші авторитети – мама Оля та дід Сашко.

– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Абсолютно щасливі, як правило, ідіоти. Сподіваюся, я до них не належу. Мої найбільші мрії збулися: реалізувалася в обраній професії, багато подорожувала. Взагалі в цьому плані неймовірно щастило: варто було лише захотіти й це приходило. Пам’ятаю, як мріяла про поїздку до Болгарії – й поїхала. Незабутньою видалася подорож до Іспанії, в Барселону.
А ще мене завжди зачаровував світ Джека Лондона, ще змалку захоплювалася творами цього письменника. Коли тато потрапив у аварію, дуже важко видужував. Тож, мама читала різні книжки: Майна Ріда, повісті Тараса Шевченка, а найбільше – твори Джека Лондона. Мені ж пощастило в 90-х потрапити до Каліфорнії, де побувала в домі-музеї, в якому колись жив талановитий «моряк у сідлі». Місцина та, до речі, за рельєфом дуже схожа на мою рідну Сахнівку.


– А зараз про що мрієте?

– Видати книжку за попередньою назвою «Поміж реалій та ілюзій». У ній – про мій життєвий досвід, роботу, плани й сподівання, радощі й випробування. Вона, власне, майже готова. Хотіла б іще видати захалявничок оповідок під призмою гумору. Головне – знайти спонсора, який згодився надати гроші на друк.

– Яку останню книгу прочитали? Чим вразила чи запам’яталася?
– Зараз читаю ще гарячі твори нашої черкаської письменниці Валентини Волошиної-Кузьменко. На жаль, через брак коштів вона не може видати повноцінну книжку, а тому постить частинами у соцмережі. Як на мене, Валентина – літератор і художник від Бога.
Ще одна давня знайома Наталя Замулко-Дюбуше, яка нині живе в Парижі, теж пише автобіографічні речі. Виходить дуже талановитий твір.
Подобається фонтануюча творчість Валерія Ясиновського. Зачитуюся творами наших сучасників Мирослава Дочинця та Володимира Єрьоменка. Радію творчим успіхам на літературній ниві своїх однокурсників Галини Дацюк та Миколи Тимошика.


– Вірите в Бога?

– Вірю. Колись по роботі потрапила в село Кочержинці, там знаходиться Свято-Георгіївський монастир. Неймовірне місце, де справді відчувається невагомість, легкість і Божа благодать, як у Єрусалимі.


– Крім написання книжок, маєте якесь захоплення?

– Хіба що писати коментарі в соцмережах (сміється – авт.). Цікаво спостерігати за життям друзів та знайомих, та й зручно завжди бути на зв’язку. Тож до Фейсбуку зазираю часто.
А ще дуже люблю готувати. Це, певне, теж передалося в спадок: бабуся Марфа куховарила в панській економії, тітка Мелашка – на тракторній бригаді, маму ж завжди кликали готувати святкові наїдки на весілля.
У мене найкраще виходять борщі: класичний червоний, зелений, варю навіть із хамсою. Десь вичитала, що Тарас Шевченко любив їсти борщ із сухими карасями, тепер цікаво – чи то такий готували чи в прикуску?.. Дуже смачний виходить суп із червоної сочевиці заправлений засмажкою з моркви. Більше ніяких інгредієнтів не треба, виходить ще та смакота. А от з тістом не люблю мати справу.
Коли була в США, пригощала господарів, у яких жила, своїм борщем. Незвична в тамтешніх місцях страва полюбилася одразу. Якось господиня влаштувала вечірку й попросила для гостей приготувати щось із української кухні. Пригостила нашим рідним капусняком, і то стала найрейтинговіша страва на святі.

– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Певне те, що завжди, за будь-яких обставин, залишалася собою. Це не просто й далеко не всім подобалося. Тому право бути такою, яка є, відстоювати часом було не просто. А ще, вважаю, що треба бути вдячним: і за добро, і за прожитий день.



– Якби можна було повернути час назад, щоб Ви хотіли змінити в житті?

– А хіба це реально? Те, що судилося, відбулося. Шкодую хіба, що не всі творчі задуми вдалося втілити. Лишилося чимало нереалізованих сценаріїв… Усе ж почуваюся не біля розбитого корита і не як мій улюблений літературний герой Мартен Іден.


– Якби була можливість зустрітися з якоюсь відомою людиною, кого б Ви обрали?

– Навіть і не змогла б обрати когось одного. Хотіла б поспілкуватися з Григорієм Савовичем Сковородою, Джеком Лондоном, Ошо, Бьорнсом, Матір’ю Терезою, бо розділяю її філософію – в скрутні життєві моменти в її заповідях знаходжу відповіді на всі свої запитання.
Обожнюю спілкуватися і з людьми, які живуть поруч. Маю декількох надзвичайно скромних і неординарних друзів. А з усіма згаданими знаменитостями я й так можу ділитися думками через їхні книжки…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x