(Не)Різдвяний спогад

Великий просторий сільський двір. Із двома садочками. Над ним – чисте, без жодної хмаринки, небо, вкрите зорями, наче вишита ковдра. Пахощі із саду пестять нюх і розбурхують уяву, співають цвіркуни. Під величезною могутньою грушею у дворі стоїть маленька лавка. На ній – двоє. Жінка, побита життям, і маля – роки 4. Велике й мале, проте однакові. Сидять в одній позі, спершись обома руками на лавку, схрестивши по-дитячому ноги і похиливши голову вниз. Літня ніч.

Із веранди їх вкриває тоненьким простирадлом світло. Над ними зорі оповідають одна одній свої казки. За цим дійством поважно спостерігає місяць, але не вмішується у розмову. На лавці лунають українські пісні, приглушені розмови про минуле й майбутнє, про варіанти й втрачені можливості, про вибір і дорослішання. Запахло квітами, які розкривають свої обличчя лише вночі.

Цими квітами запахло щойно, посеред зими. Це не типовий різдвяний спогад, а більше спомин із несвідомого і чогось важливого. А, може, це відбувається і досі? У великому просторому дворі, між двома садками, попід грушею на маленькій лавці. Дві душі, такі різні й такі схожі.

Я вже не пам’ятаю її обличчя й голосу. Лише загальні обриси стану, завжди однакової зачіски. Вона на ніч читала мені «Каменярі» Франка й поезію Лесі Українки, вчила молитві про Янгола, яку я не можу згадати, і казала, що в мене цілющі руки, хоча досі цьому немає жодних доказів. Бабуся. Думаю, вона досі там у тій літній ночі, яка повторюється знову і знову. Там тепло, просторо і тихо. Лише співають цвіркуни і зорі шепочуть зверху свої оповідки.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x