Люди, які по роботі постійно стикаються зі смертю, з часом, як би страшно це не звучало, до неї звикають. І мова не лише про лікарів, рятувальників чи правоохоронців. Журналістська братія теж, на жаль, постійно працює з повідомленнями про вбивства, зґвалтування, зникнення, дорожньо-транспортні аварії, природні та техногенні катастрофи. Ба, навіть більше. Для сайту чи першої сторінки газети поява такої новини – завжди плюс. Різко зростає кількість переглядів.
І хоч писати хочеться лише про хороше і оточувати себе лише позитивом… Живучи в період війни і суперсенсацій, коли людські жертви уже давно перетворилися в суху статистику, смерть починаєш сприймати, як поняття ефемерне. Яке може статися з усіма. Але не з тобою та твоїм оточенням. Але панянка з косою в такі моменти нагадує про себе. Передає привіт, обдавши морозним «memento more» і залишивши далі роздумувати про сенс життя.
Мій рідний дядько, брат мами, уже багато років працює в шахті з видобутку нікелю на півночі Росії. Робота йому подобається, зарплата висока, повний «соцпакет», багато пільг. Якщо траплялося так, що треба було когось підмінити, вийшовши не в свою зміну, дядько з радістю погоджувався, бо ж то додаткова можливість заробити. Але одного разу, коли прийшов черговий такий виклик, з дядьком почало відбуватися щось незрозуміле. Його охопила тривога, джерела якої й сам не міг описати. Спочатку, вмовляючи себе, що треба йти, він одягся й дійшов до дверей. Потім повернувся й роздягнувся. Білів, червонів і метався по квартирі, намагаючись осягнути внутрішню боротьбу. Врешті, це почало сердити його дружину і вона попросила дядька ухвалити якесь рішення. Оскільки під під’їздом уже тривалий час чекала службове авто. Не розуміючи сам, чому так вчиняє, дядько телефоном сказав, що свою зміну відпрацював, а на додаткову хай шукають когось іншого.
Тої ночі в шахті сталася аварія. Молодого, нежонатого працівника переїхало вагонеткою. Без шансів. Йому не було ще й тридцяти.
Дядько три тижні не міг ні їсти, ні спати після того, що сталося. Від нервового перенапруження аж захворів і Новий рік зустрів у ліжку. Шахту збираються закривати.
Порившись в просторах Інтернету я знайшла чимало інформації про те, що багатьох людей про трагедії, що мають статися, попереджав внутрішній голос або певні обставини. Віктор Стрельников, один із пасажирів Боінга-767 Ефіопських авіаліній, який у листопаді 1996-го року під час перельоту захопили терористи, пригадував, що перед від’їздом у нього відірвалася ручка валізи, а потім – петелька барсетки. Хоч речі й не були важкими. Ніби підказували хазяїну, що їхати не потрібно. Літак упав у море, зламавшись пополам після третього удару об воду. Із 175 пасажирів вижило всього 50.
Загалом же пасажирів літаків чи кораблів, що потрапляють у катастрофи, зазвичай виявляється менше, ніж мало бути «за списками». Так, на борту літака British Aerospace, що розбився в Колумбії трохи більше місяця тому, було 77 осіб замість «запланованих» 81. Четверо не полетіло з невідомих причин (усі пасажири літака – бразильські футболісти та журналісти). Живими лишилися всього 6 осіб.
Люди забувають ключі, гаманці, багаж, увімкнені праски, застряють у заторах. І врешті-решт це рятує їм життя. А, можливо, їхні дії усе-таки – наслідок велінь «внутрішнього голосу»? Просто хтось почув його, а хтось – заглушив?
Ця історія змусила мене задуматися не скільки над плинністю життя (що за твердженням східних мудреців є нічим іншим, як польотом стріли, до мішені, що називається смертю), як про те, скільки разів за життя ми йдемо на перекір власним внутрішнім бажанням, бо вони в той момент здаються безглуздими, недоречними, непрактичними, «не на часі» чи врозріз з поняттями логіки і моралі.
І хто знає, яку ціну доведеться заплатити за чергову перемогу, над голосом власного я? Пропущеною доленосною зустріччю? Щасливою сім’єю? Достатком? Несподіваним поворотом в кар’єрі, а може… й життям?
Адже смерть часом несподівано нагадує про себе, пройшовши зовсім поруч, можливо для того, щоб ми більше любили і цінували те, що маємо. І нічого не відкладали «на потім».
