Не відкладаючи життя на потім

Чи не в кожного з нас є речі, прибережені «для особливих випадків»: дорога білизна, кришталеві бокали, шовкові простирадла чи ароматичні свічки. Особлива сукня «з викликом». Незручні, але дуже красиві туфлі на шпильці. Краватка чи «метелик» «на вихід». А особливий випадок все не приходить. Сервіз пилиться в серванті. Простирадла «злежуюються». Сукня стає замалою чи «не за віком», а туфлі немодними. І життя проходить в сірих фарбах – вечерях з надщерблених тарілок. Снів на полинялих простирадлах. Повсякденних светрах і кросівках – на всі випадки життя.

А якщо особливий момент взагалі не прийде? Знайома розповідала історію своєї подруги, у якої одна за одною пішли з життя бабуся, а потім – мама. Розбираючи їхні речі дочка знайшла «струхлі» шовкові простирадла і дорогий німецький сервіз, який діставався з серванту раз у рік. Щоб змахнути пил і бережно поставити назад. Дівчина плакала над цими речами так гірко, як на похоронах дорогих людей.
Простирадла викинула, бо зіпсувалися, а сервіз взяла в щоденне використання для своєї сім’ї. За два роки не розбилася жодна тарілка.
Асоціативно у пам’яті спливають почуті у різний час від інших знайомих історії людей, що відмовляли собі у всьому і не жили теперішнім. Про літню пару, для якої купівля оселедця до столу була неабиякою подією, а подарунки дітям і внукам взагалі не входили «в меню». Потім внуки знайшли, зашиті в матрац, сотні купонів і карбованців – на той час вже звичайного паперу.
Про чоловіка, який від своєї сім’ї ховав продукти в холодильнику за справжнім амбарним замком і ланцюгами. Зібрав мільйони «на книжці». І втратив.

Про пари, які одружилися в кінці 80-х – на початку 90-х. Перша за «весільні гроші» купила меблі і телевізор. Друга – поклала на книжку і зняла тоді, коли вони знецінилися до вартості дешевої курточки. Третя прочекала доти, доки вартість «весільних» упала до ціни пляшки шампанського. А четверта – поїхала в Крим. Витративши там усе, до копійки, молодята додому поверталися в товарному вагоні. Привезли 400 фотографій, море спогадів про найпрекрасніші місця півострова, ракушку, і маленьку дочку під серцем дружини.
І скільки б мене не «шпетили» за мій юнацький максималізм, саме останній варіант мені здається найкращою інвестицією в сімейне життя. Життя – це ж момент.

У повісті Івана Василенка «Жизнь и приключения Заморыша» є герой – сільський вчитель, який все життя мріяв подорожувати і побачити Париж, а так ні разу і не виїхав за межі свого повіту.
Зі свої зарплати та «навару», який він отримував, продаючи втридорога сільським дітям зошити і чорнила, куплені в місті, він копійка до копійки все життя збирав на здійснення мрії. І ось, сума вже дозволяла поїхати до Києва, ось вже й на мандрівку до Санкт-Петербургу вистачило б, ось уже й Париж поманив вогнями Ейфелевої вежі. Але… Сільський вчитель усе тягнув, чекав, мучився роздумами про те, що ці гроші можуть вкрасти в дорозі… та так і дочекався пройдисвітки, яка витягнула в нього той скарб мало не з-під подушки. І зникла.
Може, Всесвіт, вирішив, що вчителю не потрібна мрія? А відповідно – і гроші, на неї зібрані?
Не відкладайте життя «на потім». Воно все зіткане з особливих моментів

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x