Пам’яті Василя Симоненка: людина в щоденникових записах

Пам’яті Василя Симоненка: людина в щоденникових записах

Сьогодні, 8 січня, Василю Симоненкові мало б виповнитися 86 років. Чимало суперечок точиться навколо його постаті – і як поета, і як журналіста, і як противника влади, і як сім’янина… У день народження Симоненка «Нова Доба» спільно з музейною кімнатою «Робочий кабінет Василя Симоненка» пропонує не вдаватися до аналізу його поведінки, а заглянути у правдиві речі – щоденники відомого українця.

«Окрайці думок» В. Симоненко занотовував в останній період життя – з вересня 1962-го по вересень 1963 року. Їх не опублікували за життя письменника, і ними не вичерпується літературно-публіцистична спадщина митця. Та й епіграфом до «Окрайців думок» Симоненко обрав невідомий афоризм простака Вільсона: «Читати без дозволу чужі щоденники – Еверест підлості». Ми не маємо наміру порушувати морально-етичні кордони, тільки вважаємо зміст цього щоденника важливішим за всі критичні й возвеличувальні матеріали про Симоненка, і таким, що найповніше розкриває його постать.

У запропонованих фрагментах щоденникових записів Василя Андрійовича – найцікавіші роздуми про життя, мистецтво і людину.

Перший запис (фрагмент):

«… Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчитися бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів: одні брешуть, щоб мати з цього моральну чи матеріальну вигоду, другі брешуть, аби брехати, а треті служать брехні, як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюлють логічні кінцівки до правди. Ці брехуни, з моєї брехунської купини, видаються мені благородними. Вони – художники. Вони – резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудотною і дріб’язковою. Благородна брехня возвеличує правду. Керуючись цим, я частіше всього вдавався до третьої брехні.

… Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків. Музика – моя мука. Ніколи не доросту до того, щоб глибинно розуміти її. Ніколи я не побуваю на такому святі барв, з якого не повертається щасливий Сар’ян. Я не можу навіть по-справжньому заздрити Сар’янам і Шостаковичам, бо ж неписьменний не може заздрити Льву Толстому. Він заздрить сусідові, який уміє розписатися».

Світлина з вільних джерел

Запис за перших днів студентства (фрагмент):

«… Увечері зібралися всі мешканці – їх було більше десятка. Виявилося, що всі вони – літератори. Вже знайомий мені Володимир відкрив товстий, як Біблія, зшиток і з пафосом викрикував вірші. Його тезко – драматург – розповідав про свої зв’язки з письменниками і смакував свої п’єси. Високий і худий Ваня – «деревня» ще більша, ніж я, – читав послання президенту Трумену, викликаючи його на поєдинок. Всі захоплювалися, кричали, щось доводили.

Це видовище мене потрясло. Я бачив, що їх вірші, як і балаканина, були нікчемними. Це ж так просто, зрозуміло. І я вирішив, що моя писанина теж тупа, а я цього не відчуваю, як вони. Цього ж вечора зарікся будь-кому показувати свої вірші.

Таким був перший крок до цивілізації».

Спогад про Вінграновського від 27 вересня 1962 року:

«Сьогодні проїздом у наших Черкасах мелькнув Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 р. Мабуть, у вересні, бо на другий день ми сиділи в кімнатці, яку він наймав на площі Калініна, і ласували виноградом. Ми майже подружилися, але потім – розлука. Він зовсім забув про цю зустріч за чотири роки. Я – ні. На мене він ще тоді справив глибоке і сильне враження. Я повірив у нього з першого знайомства і, гадаю, не помилився.

Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не зміг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати, бо, по правді кажучи, нікого було втрачати».

Розмова із сином про Сталіна від 19 вересня 1962 року:

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

– Тату, хто це?

– Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

– А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники.

Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком».

Світлина з вільних джерел. Василь Симоненко з сином

Запис від 8 жовтня 1962 року (фрагменти):

«…Мені здається, що не можна плутати Мадонну, створену митцями, і суто релігійну Матір Божу. Лицеміри в рясах прекрасного Ісуса і його матір перетворили в насильників людської плоті і духу. Коли навіть найпрекрасніша легенда (а Ісуса і Діву Марію я вважаю витворами геніальними) стає засобом духовного пригнічення, тоді вже про «дійових осіб» легенди я не можу судити безвідносно до того, що роблять бузувіри, прикриваючись їх іменами. Ніякі високоблагородні і високогуманні настанови будь-якого вчення не можуть прислужитися поступу, коли вони стають еталоном. Непорочна Пречиста Діва варта захоплення, але, даруйте, – не наслідування. Зречення плотських радостей протиприродне, а тому жорстоке і реакційне.

… Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією. Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. Все-таки Ейнштейн не був моїм політичним однодумцем, хоч і зробив відкриття, які потрясли науку».

Запис від 16 жовтня 1962 року:

«Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля і люті:

– Я вам зроблю новий 33-й рік!

Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника. А цей же дурень однією своєю ідіотською фразою знищить наслідки роботи десятків розумних людей. Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь ґрати».

Запис від 21 жовтня 1962 року:

«До безтями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька для нормальної людини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то за простір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить? Поезія – це прекрасна мудрість.

До чого змілів наш гумор, як зубожіла сатира! Стиляги, перекупки, вузькі штанчата і модні зачіски – чи вартосерйозним людям тратити на це нікчемство не лише слова, а й нерви? А скільки вже назубоскалили з поганих літконсультантів! Я ніколи навіть не пробував писати ґрунтовні і глибокі відповіді на мілкі твори. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

Дуже мало знаю про генетику. Брошури, що випадково потрапляли до рук, безнадійно поверхові. Хто б порадив, що слід почитати?

Треба написати поему про Герострата. Це зараз дуже актуально. Земля кишить Геростратами».

Запис від 9 листопада 1962 року:

«Минули святки, і мені соромно згадувати свою вчорашню поведінку. Я вів себе як покидьок – навіть ображав людей. Як жаль, що ніхто не розквасив мені носа! Треба якось брати себе в руки і менше теленькати язиком, а більше ворушити мозком.

Запізніле каяття завжди схоже на позерство, але у мене немає іншого виходу. Треба вчитися бачити себе збоку».

Запис від 21 червня 1963 року (фрагменти):

«… Ледве не задихнувся в пороховому диму ідеологічних баталій. Реалізм одержав чергову вікторію, не творами, правда, а адміністративними заходами. Взагалі, небезпека формалістичного безумства, здається, була позірною.

Принаймні на Україні я не зустрів жодного уболівальника абстракціонізму чи якогось неофутуризму. Реальною залишилася, як і була, загроза формалістичного недоумства в літературі. Бо хіба не формалізм, коли сотні писарчуків за наперед заготовленими схемами обсмоктують десяток-другий так званих вічних ідей – люби працю, поважай тата і маму, не дивись косо на сусідів. Формалізм починається там, де кінчається думка.

Якщо поет не приносить нових думок та емоцій – він формаліст, як би не рекламував свою мниму належність до реалістів. Холуйським реалізм не може бути. Є реалізм, якому служив Шевченко, і є реалізм, що користується послугами Дмитерка. Різні речі! Не дмитерки спадкоємці великих традицій нашої великомученицької Літератури. Вони живуть з неї, а не для неї.

Навряд чи мені можна закинути формалізм, а не друкують нічого».

Запис від 22 липня 1963 року:

«Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився. Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко? Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років – для мене більше, ніж достатньо.

З іронією оглядаюся на пройдене: мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів!

Ні, не так я мріяв жити, як живу. Щасливий той, хто хоче мало від життя, – він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим».

 

Роздуми про дружбу від 20 вересня 1963 року:

«Коли я говорю про «дикий острів» і свою самотність, то в цьому немає ніякісінької зневаги до людей. Те, що в Черкасах я майже не маю друзів, зовсім не означає, що я вважаю всіх нікчемами, не гідними моєї уваги і т. д. (це закидає мені дружина). Просто не зустрів я серед них духовної рідні, а дружба, як відомо, не може триматися лише на раціо.

Недавно познайомився з Богданом Горинем. Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце».

Світлина з вільних джерел

Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу науковій співробітниці Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірині Ремезовій

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x