Останнім часом ми бачилися хіба раз чи двічі на рік, випадково зустрівшись десь біля базару. Антанас Августович, як сам казав, давно оселився на дачі і був цілком задоволеним життям. Про філармонію – ані слова. Колись там перетиналися мало не щотижня, адже в одній з кімнат базувалася «Студія-2» Олександра Марченка. І там Антанас Августович інколи був Антоном Серпневичем, на що вдавано обурювався.

Жарт-другий, трохи про погоду чи ціни. На здоров’я не скаржився, та й за потиском руки відчувалося, що навіть наближаючись до 80-ліття, він не мав на те причини. Так здавалося… «Нити» – це взагалі й близько не про Петраускаса. А позавчора наш литовський українець пішов назавжди…

***

– То як тепер, Антанасе Августовичу? Чув, що збираєтеся до євросоюзної Литви. А взагалі – ким самоідентифікуєтеся, литовцем чи українцем?

– Свого часу запрошували на посаду директора державної філармонії у Вільнюсі, з квартирою і службовим авто. Та знаєш… Або вчасно, або ніколи. На цій землі я відбувся як чоловік, як мужчина. Маю чудову родину, друзів і товаришів. Маю справу свого життя. Але Литва не відпускає, як і кожну людину край її дитинства.

Колись була така держава, Велике князівство Литовське. Ось її громадянином я себе й відчуваю. Це дуже складне питання, адже змушує пристати до чийогось берега бодай на словах. Коли це так важливо, вважай мене литовським українцем.

– Черкащани знають Антанаса Петраускаса як уособлення хрестоматійних прибалтійських чеснот: смаку, стриманості, інтелігентності. То успадковане?

– Щодо стриманості, то ти далекий як декабрист від народу. Ніякої «голубої крові», з діда-прадіда – з селян. Щоправда, до війни мій батько був найкращим чоботарем у Литві. Мабуть таки найкращим, адже шив взуття тодішньому президенту країни Антанасу Сметоні. А у вільний час лагодив музичні інструменти, мав до того і руки, і вуха. Тато співав і грав на багатьох інструментах, тому, як би там не було на хуторі біля корів, ми підростали у відповідній атмосфері. За великим рахунком, в музику і взагалі культуру я прийшов як самодіяльний баритон, ще розповім якщо цікаво. А сестри закінчили консерваторії, викладають у Литві.

– І подався собі литовський хлопчина до міста на Неві, вивчився, а через деякий час, опинившись в Україні, став директором філармонії. Так?

– Фантазії на тему. Гаразд, трохи з дуже давнього, хоч навряд воно комусь цікаве.

До того, як потрапити в царину культури, я був механіком, адже з 14 років працював на тракторі. Ще там, на батьківщині. Техніку знав і любив. Свій тракторець не раз перебрав до гвинтика, треба було б – зробив би це із заплющеними очима. Мабуть, одного разу таким гвинтиком забув закріпити залізну сідушку і на ходу впав під плуга. Ще мить, і всі ці роки філармонією б керували інші.

У полі, на ріллі, часто доводилося й ночувати. Але нічого, не звикати, адже ще раніше – десь років з одинадцяти – я був професійним пастухом. Отам спалося! Череда на хуторах як море, за цілу добу з ніг падаєш. Йдеш собі, йдеш, і раптом усвідомлюєш, що щойно розплющив очі. Оглядаєшся й бачиш, що якусь сотню-півтори метрів ти просто спав і навіть сни бачив.

Після трактора в армії я легко пересів на танк. Втім, з моїм зростом не надто легко, але коли треба – що ж ти вдієш. Перемацав все від сталінського ІС-3 до секретного тоді Т-62. Був найвправнішим у частині механіком-водієм, тож після армії інакше як «технарем» я себе не мислив. Добре водив авто. Не хвалюся, бо то дурне, але ще нічого не знаючи про каскадерів, на спір ставив машину на два колеса.

Та що казати, коли пристрастю моєї молодості був бокс. До слова, інколи зовсім не зайвий після танців у Першотравневому. Приблизно за таких обставин я й познайомився зі своєю Валею, дівчиною із ЗХВ. І як з’ясувалося, та зустріч стала найголовнішою в житті.

– Чесно – ніяк не побачу дороги, як привела вас до адміністративної посади «в музиці». Здається, такий поворот був найменш можливим.

– Однак, він стався. Після армії, де, як казав, я днював і ночував на танкодромі чи в гаражі, влаштувався на м’ясокомбінат механіком. Підприємство тоді очолював прекрасний господарник Яків Губенко. Але він переймався не лише показниками, а щиро – усім, що робить працівників колективом. Від території з альтанками і скульптурами до питань культмасової роботи. Справді щиро, а не тому, що так вимагалося.

Якось він почув, як я співаю. Ну як «співаю»: горлаю якоїсь народної в гаражі, аби не сумно самому. Зазирнув, та й пішов собі. А за кілька днів, я вже й забув про ту «партію», мене викликають до директора.

Розпитав про родину, про життя-буття та як сніг на голову: будеш займатися клубом і художньою самодіяльністю. Кажу – який клуб, Якове Сергійовичу? У нас немає клубу. А він тільки у вікно на цех рукою махнув: «Клуб ось, тільки його ще не видно».

То засукав я рукави, та й пішов у мистецтво. Через цеглу, шифер і таке інше. Але попередньо домовились, що як раптом скрипітиме, то повернуся на старе місце.

Народний хор на підприємстві створили чудовий, гастролювали багато. З клубом впоралися, само собою. З десяток гуртків відкрилося, бібліотеку підтягнув. Зрештою, директор сказав, що механіка він собі іншого знайде й благословив на навчання в Ленінградському інституті культури.

Потім були Черкаський міський будинок культури, посада керівника культури всього району. Мабуть отам, в селах, остаточно й сформувалася моя «українська душа». Мову я давно вивчив, хоч ніхто й не вимагав. Не ідеально, та все ж.

– Як я розумію – і аж тепер філармонія. До речі, відколи?

– Страшно сказати – з 1982 року. Філармонійних директорів з 30-річним стажем чи близько того може кілька на увесь колишній Союз і знайшлося б, а в Україні я був таким єдиним, це точно. У нашого ж брата років 5 чи 6 – і все, решту життя лікуєш нерви.

А знаєш, як діло було? Не розповідав? Саме після новорічних свят, у приміщенні – нікого. Думаю – піду, роздивлюся. Зазирнув до вбиральні, бо вона, як відомо, найвичерпніше характеризує загальну ситуацію хоч по підприємству, хоч по установі. Ну й бачу, що ситуація на літеру «г»: каналізація забита. Почав чистити і… пошкодив стару трубу. І першого ж дня збагнув: для глядача й артиста філармонія – чарівна музика і квіти. А для директора – ще дещо…