Сьогодні виповнюється 150 років з дня народження Лесі Українки. Відомо, що за різних життєвих обставин вона кілька разів відвідувала наш край: бувала в Умані, проїздом зупинялася в Каневі і Черкасах. Спомини про ці факти містяться у її листах, які свого часу опрацював краєзнавець Михайло Пономаренко.
Ще малою дівчиною, спостерігаючи на Водохреще освячення води у річці Стир, вона перемерзла і заслабла на туберкульоз кісток. У травні 1891-го, після лікування у Криму, 20-річна поетеса поверталася пароплавом з Одеси до Києва. Судно зупинялося на пристанях Бужин, Богун, Налісні, Черкаси, Красне, Сокирне, Бубнів, Хрещатик, Прохорівка і Трахтемирів. Всього лише короткі зупинки. Невідомо навіть, чи сходила Леся на котрийсь з черкаських берегів, окрім канівського, але як мовиться – факт мав місце. Втім, Чернечу гору вона тоді відвідала.
На початку грудня 1898 року відомий німецький хірург Ернст фон Бергман прибув до Умані на виклик однієї багатої родини. 6 грудня Леся Українка виїхала до Умані порадитися з Бергманом щодо можливої операції. Того дня вона написала Драгомановим: «Люба дядино! Оце знову писатиму без толку, бо знов спішуся. Сієї ночи виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралася у Берлін. Се щасливий випадок, бо Бергман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні. Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить, – може, воно економізує багато грошей, часу і нервової втрати. В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись».
Ця зустріч поліпшила ситуацію, щонайменше – піднесла настрій поетеси, тож вона вирішила рушати до Берліна. «Приїхавши до Умані, – писала Леся матері 29 грудня, – починаю збирати відомості про Берлін. Здоров’я моє добре, т. є. я була трохи простудилася після Умані (тоді капосне було надворі), захрипала сильно, але то вже минулось… Головне, що припадків не було, може через те, що настрій «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що так уже зовсім не боюсь операції, але ж у людей якось прийнято боятися таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема в нього й сотої долі тієї важності, що у наших «світил».
Операція на суглобі правої ноги пройшла вдало, але в Берліні довелося затриматися на цілих шість місяців. Там упродовж січня – червня 1899 року Лесю по черзі доглядали мати та сестра Ольга. Хірургічне втручання на деякий час призупинило гострий перебіг хвороби, тож теоретично відтермінувало завчасну Лесину кончину. Пам’ятаємо – прожила вона всього лише 42 роки, і 32 з них – без надії таки сподіваючись…
Ймовірно, в Умані Леся бувала й раніше. Тут у 1883 – 1887 роках нотарював пан Комаров, близький приятель Косачів. Частина його родини проживала в Умані, частина – у Києві. Син Комарова Богдан згадував про неодноразові відвідини уманців киянами: «Ці екскурсії були дуже цікавими. Оскільки залізниці між Києвом і Уманню ще не проклали, їздити доводилось кіньми…» Тих років, мабуть, Косачі, а серед них і Леся – подруга дочки Комарова Маргарити, – й побували в Умані.
Пов’язували тоді Косачів з нашим краєм і родинні зв’язки. 20 липня 1898 року Леся прохала матір: «Напиши, як ти застала наших в Умані?» Наші – це Лесина тітка Олександра Косач (у шлюбі Шимановська) та двоє її синів, Антін і Павло, які навчалися в одному з місцевих училищ. Леся любила «бідну тьотю Сашу», яка відбула царське заслання за участь в революційному рухові. Свого часу Леся готувала обох двоюрідних братів до вступу в училище.
Про Умань та своїх родичів Українка згадує у листах від 28 грудня 1892 року, 11 та 16 січня наступного та, бодай одним рядком, не раз пізніше. «Сестра пані Левицької Віра поїхала в Умань телеграфісткою, я її рекомендувала нашим», – писала завжди небайдужа до долі близьких і знайомих Леся сестрі Ользі 28 листопада 1899 року. «Сумно без земляків, – читаємо в її листі до Комарова з Ялти, датованому 10 грудня 1907 року. – Був тут в загородній санаторії за лікаря один молодий Крамаренко, та й той вже рушив в Умань».
Так склалося, хоч почасти й вимушено та з ненайкращих нагод, що Умань в епістолярній спадщині Лесі Українки «присутня» упродовж багатьох років. Але інколи згадувалися й інші містечка тодішньої південної частини Київської губернії, зокрема Канів та Чигирин. У листі до сестри Ольги від 2 жовтня 1899 року поетеса писала: «Новини в нас такі: мама з папою їздили в Чигирин і привезли звідти цікаві враження, гарні килими українського стилю і всякі археологічні раритети».
***
Щойно ви ознайомилися із дуже правильним текстом п’ятирічної давнини для однієї місцевої газети. Так і вшановуємо, а мабуть – так і пам’ятаємо: від ювілею до ювілею. Хоча Лесю згадуємо частіше, бо вона – на 200-гривневій купюрі. І як ви здогадалися, далі буде трохи тексту неправильного.
Типова хлопчача вдача і радянська школа «зробили все можливе», аби до творчості поетів я в подальшому все життя дихав рівно. Ну, ще не все, але навряд щось зміниться. Бо коли вірші «задають», а абсолютно всі поети, насаперед, революціонери, тут і «Лісова пісня» не допоможе. Лесю, звісно, жалів. І то була єдина емоція.
Мало кому з літераторів у нас пощастило залишитися просто літератором чи літераторкою. То така традиція ще з часів Союзу – постійно бачити в них за щось борців. Чи проти чогось. Щойно Леся перестала бути пролетарською революціонеркою, як стала першою феміністкою, а слідом – представницею нетрадиційної сексуальної орієнтації. Підстава – листування з Ольгою Кобилянською, де вони називають одна одну дуже ніжно. Це, безумовно, «аргумент».
Гадаю, що насправді обидві жінки аж ніяк не були чоловіконенависницями. Єдине, що що виокремлювало Лесю Українку й Ольгу Кобилянську в «жіночому питанні», так це максималізм, посилений слабкістю чоловіків, як їх оточували. Не фізичною. Ну – так у обох склалося.
Рівно 15 років тому одне загальноукраїнське й дуже популярне тоді видання так «відзначило» ювілей Лесі Українки…
«Между этими двумя мужчинами (Сергієм Мержинським і Климентом Квіткою, – прим.) в личной жизни Леси Украинки были очень близкие отношения с Ольгой Кобылянской. Некоторые биографы склонны считать, что связь эта была не только дружеской, но и интимной. Репутация феминистки Кобылянской располагает к таким выводам. Вопреки традиции, главными героинями своих произведений она делала женщин – сильных, самодостаточных и независимых. Била через край и сексуальность ее произведений. Именно ей принадлежит первая в истории украинской литературы эротическая новелла «Природа». Мужчины явно побаивались эту самостоятельную даму. «Господи, неужели на свете нет ни одного, такого как я, человека, с которым я могла бы жить, хотя бы женщины», – в отчаянии пишет она в своем дневнике.
…Они встретились летом 1901-го и целый месяц провели уединенно в имении родителей Ольги в Карпатах. После этого Леся продолжила путешествие. К ней должна была присоедениться Ольга, но встреча их не состоялась. Из-за сильных ливней Украинка задержалась в одном из небольших городков. Результатом разлуки стали «дождевые письма», полные загадочных, фантастических чуваств. Их переписка длилась 14 лет, вплоть до смерти Леси. Последнее письмо великой поэтессы, написанное из Египта, заканчивалось так: «Кто-то да еще кто-то die gehoren zusammen (прнадлежат друг другу, – нем.) Кто-то кого-то любит. Кто-то».
Одначе – тенденція. Приблизно тоді ж «дісталося» й Григорію Сковороді. Його листування з Михайлом Ковалинським містить латинські поняття amor і caritas, які можна тлумачити як завгодно. Або як спілкування навзаєм любих один одному вчителя і учня, або як листи коханців.
Одначе – тенденція… А сьогодні вже комікси для дітей. Впарюють, насаджують, проштовхують… І коли сучасний учень вже «точно знає», що Леся Українка була лесбійкою, але не може пригадати й чотирьох рядків її поезій, – я навіть не дивуюся.
А був в її житті відповідний епізод чи ні – яке це має значення?..
