Про навчання в США, смажену картоплю й казарму на 120 осіб

Про навчання в США, смажену картоплю й казарму на 120 осіб

Відверто про життя розповідає кандидат у майстри спорту з плавання, доктор економічних наук Олег Куклін, який ось уже 27 років очолює Черкаський державний бізнес-коледж.

– Олегу Володимировичу, Ваша перша освіта – технічна, закінчили факультет машинобудування Ризького університету. Чому обрали таку спеціальність?
– Насправді, одразу після школи я ще трішки навчався на військового. Але вчасно зрозумів, що це – не моє. Хоча тоді, у 1976 році, бути офіцером у Радянському Союзі було неймовірно престижно, то була еліта. Тому чимало юнаків прагнули вдягнути форму, і я не був винятком. Та вже невдовзі в обраному фасі розчарувався: за тодішньої системи генералами ставали лише діти генералів. Решті дослужитися до високого рангу було нереально. Це й відбило охоту навчатися далі. Тож пішов працювати на завод: спершу був учнем фрезерувальника, потім отримав робочий розряд. Подобалася атмосфера, яка тоді панувала на зводі: все було просто і кожен знав, що потрібно робити, аби досягти успіху. А відтак, технічна освіта стала цілком логічним наступним кроком.

– Ви народилися й росли в Литві, навчалися в Латвії. Як опинилися в Черкасах?
– Батьки, до речі, і досі живуть у Литві, а потрапили туди за направленням на роботу. Я ж, закінчивши Ризький університет, отримав запрошення на роботу до черкаського «Азоту». Погодився одразу, адже мав перспективу отримати житло. На «Азоті» працював спершу майстром цеху. Завод же мав своє училище, в якому на той час не було жодного фахівця з вищою освітою. Тож мене запросили майстром виробничого навчання, потім – старшим майстром. Згодом перейшов на викладацьку роботу, а невдовзі – став і директором училища.
У 90-х роках «Азот» відмовився від свого навчального закладу. У 94-му нам удалося налагодити співпрацю з Європою, тоді уряд Німеччини запровадив програму для підготовки підприємців, створивши два центри підготовки: один у Києві, інший – у Черкасах. Протягом шести років програма діяла на базі нашого навчального закладу. Удалося залучити близько мільйона дойчмарок інвестицій. Провели повну реорганізацію, поступово відмовившись від підготовки робітничих кадрів для «Азоту», потім – від технічних спеціальностей, змінили викладацький склад. Зокрема, 12 наших викладачів протягом трьох років навчалися в Лейпцигу. У 2000 році училище змінило статус – за рішенням Кабінету Міністрів нас реорганізували в Черкаський державний бізнес-коледж. Відповідно постало питання про відкриття бакалаврських спеціальностей, що передбачало залучення фахівців із науковими ступенями. Відбулася ще одна модернізація, зараз у нас дванадцять викладачів, які починали роботу в 2000 році, захистили кандидатські й докторські роботи.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю не одну, а три сім’ї: діти – син і донька – дорослі й створили власні сім’ї. Живуть окремо з 17 років. Обоє свого часу закінчили Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У Черкасах навчалися в школі №23, яка потім перейменувалася в колегіум «Берегиня». Там давали дуже ґрунтовні знання з математики. Точні науки дітям подобалися, були переможцями різних місцевих та всеукраїнських олімпіад. Тож, коли постало питання обирати напрям навчання, економіка їм була найближче. «Берегиня» давала дуже хорошу середню освіту, тож без проблем вступили до київського вишу. З 2012 року працюють закордоном, у міжнародних банківських структурах. Щодва роки, виходячи з умов роботи та нових посад, змінюють країну проживання. За останні роки працювали в Абу-Дабі, Лондоні, Варшаві, Гонконзі. Ми ж у Черкасах живемо вдвох із дружиною, уже тридцять шість років разом. Вона вже багато років розвиває власну справу.

– Яка Ваша улюблена страва?
– Готувати їсти не люблю, цим займається дружина, як і рештою домашніх справ. А щодо улюбленої страви, то це – смажена картопля. Пригадую студентські роки, коли жив у гуртожитку. Нас у кімнаті було спершу восьмеро, потім четверо – суперумови. Готували, що прийдеться, аби швидше. Найчастіше гуртом смажили картоплю, ставили сковорідку посеред столу, не заморочуючись із приводу тарілок чи приборів, і то була найкраща вечеря.

– Розкажіть про свій найяскравіший спогад дитинства.
– Дуже хороша школа життя – це військове училище. Казарма, сто двадцять хлопчиків у одній кімнаті живуть, сплять, дружать, сваряться. І це була абсолютно нормальна ситуація – на той час мали такий стандарт. Щоправда, досить швидко збагнув, що мені таке не підходить, тож покинув навчання.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Читаю книжки. Зараз – це Маршалл Голдсмит «Прыгни выше головы». Таку розвиваючу літературу читаю більше для душі. А враховуючи, що я член спеціалізованої вченої ради захисту дисертації, то ще й часто змушений читати наукові роботи.

– Без чого не змогли б жити?
– Головне в житті кожної людини – це родина. Все інше – другорядне, змінне і замінне. А без найближчих і найрідніших людей – неможливо.

Про навчання в США, смажену картоплю й казарму на 120 осіб

– Подобається нинішня робота й за що?
– Так, у коледжі дуже комфортно працювати, у першу чергу завдяки колективу й студентам. Нещодавно, 29 грудня, проходили вибори директора. За новим Законом «Про вищу освіту», голосувати повинні всі викладачі, представники студентів та адміністративно-технічного персоналу. Загалом вийшло 117 делегатів. Усі одностайно таємним голосуванням обрали мене. Тож упевнений, що все, що роблю, схвалює і колектив, і студентство. Це додає сил працювати.
Навчальний заклад очолюю з 90-го року, ось фактично двадцять сьомий рік.

– Про що Ви мрієте?
– З часом погляди й бажання змінюються. Торік протягом двох місяців навчався у США за програмою лідерів освіти. Це змінило погляди на вищу освіту, яка неодмінно повинна бути мобільною: студент хоча б раз за увесь курс навчання повинен пройти або тренінг, або стажування закордоном. От і мрію наблизити нашу освіту до цих стандартів. Дечого вже вдалося досягти, зокрема, наші студенти і зараз перебувають закордоном на стажуванні. З вересня ж плануємо відкрити американський центр, зможемо потужно співпрацювати зі штатом Флорида. Наші партнери представлені в 15 країнах світу: від Китаю до Бразилії. Якщо зможемо співпрацювати в рамках потужного освітнього конгломерату, зможемо давати на рівень якіснішу освіту.

– Що може Вас розізлити?
– Стараюся не злитися. Для професійного спілкування такі емоції абсолютно неприпустимі. В особистих стосунках не варто контактувати з людьми, які злять, дратують чи викликають негатив. Певне, такі емоції можуть бути лише за кермом через неуважних водіїв і якість доріг. Бував у різних аваріях, знаю, які можуть бути наслідки через неуважність і скільки людей гине через недбальство.

– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Дітей. Абсолютно впевнений в їхньому майбутньому. А маючи таких сина й доньку, і в своєму. – Що було найбільшим розчаруванням у житті? – За своїм характером намагаюся забувати про все погане, що відбувалося. Не звертаю уваги на недоліки людей, образи. Тому й найбільшого розчарування не назву. Певне, це були якісь стосунки з людьми, але зараз то вже немає значення.

– Якби була можливість зустрітися з будь-якою відомою людиною, кого б ви обрали?
– Дуже спокійно до цього ставлюся. Згідно з програмою, за якою навчався в США, нашими викладачами були успішні й потужні лідери. Так, одним із викладачів був губернатор штату Флорида, в якому живе понад двадцять мільйонів осіб. Торік там створили понад чотириста тисяч робочих місць. Якби цей штат був окремою країною, то за рівнем розвитку, вона посідала б восьму сходинку в світі. Ще одним тренером був президент університету Флориди. Річний бюджет цього навчального закладу – це річний бюджет України на всю галузь освіти. Після таких масштабів і людей, з якими доводилося спілкуватися, важко сказати, яка знаменитість мене цікавить.

– Як відпочиваєте після важкого дня чи тижня?
– Усе дуже просто: приватний будинок і робота біля нього. Ось чотири доби йшов сніг і увесь час я з ранку працював на вулиці. Спорт – зараз тільки плавання й трішки спортзал. Раніше були більш активні види спорту, але маю досвід травм, переломів. Порахував, що за життя десь шістдесят днів був у гіпсі, більше не хочу.
Люблю читати. А ще серйозно зайнявся вивченням англійської мови. Якщо говорити про відпустку, то цей час традиційно намагаюся проводити з родиною. Адже враховуючи темп життя, спілкування з близькими дуже бракує. Діти, які б заклопотані не були й де б не проживали, на новорічні свята обов’язково приїздять до Черкас.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x