«Ми маємо шанс побудувати нормальну Україну», – Олександр Івченко

«Ми маємо шанс побудувати нормальну Україну», – Олександр Івченко

Сьогодні, 14 березня, в Україні відзначають День добровольця. Саме цього дня сім років тому наші бійці сформували перший добровольчий батальйон для оборони територій на Сході.

Черкащанин Олександр Івченко – один із тих, хто пішов на фронт із початком війни. В інтерв’ю «Новій Добі» доброволець розповів про страх у бою, важливість мови в умовах ворожої пропаганди й бачення майбутнього України.

– Як для вас почалася війна?

– Свого часу я мріяв про військову службу. Певно, у багатьох хлопців у якийсь період життя буває таке, що хочеться надягти форму. Якраз перед початком війни я збирався на контрактну службу.

Коли йшов у військо – це був березень 2014 року, – бойових дій іще не було. Антитерористичну операцію розгорнули на початку – у середині квітня. Перші бойові дії я застав якраз під час штурму Карачуна. Там уже на власні очі бачив, як гинуть хлопці. Постріли почали лунати й раніше, але до того ще не було усвідомлення, що це війна.

Воював у складі 95-ї бригади, у 6-й роті другого батальйону. Основним завданням нашої роти на першому етапі війни (із початку 2014 року і майже до осені) було ведення конвоїв. Тоді об’їздили половину Донецької та Луганської областей.

Один із найвідоміших пунктів дислокації – село Піски. Поблизу – Донецький аеропорт, до нього не встигли доїхати. Тоді саме наша черга була заїжджати, однак прибув 90-й батальйон. Хтозна, може й добре, що не потрапили туди…

І другий етап війни для мене – це охорона аеропорту в Краматорську. На той момент там був антитерористичний центр. Наша рота охороняла частину аеропорту.

– Як наважилися піти на фронт?

– Знаєте, збагнути війну неможливо, поки там не опинишся. Багато разів із друзями питали себе: «А що, якби тоді була війна, як би ти вчинив?» Хтозна. Так само невідомо, як людина поведеться під обстрілом. Поки над тобою не засвистять кулі, поки поряд не почне щось рватися – не знаєш, як зреагуєш. Дехто впадає в паніку, дехто ховається, дехто втікає…

У вас було таке бажання – утекти геть із війни через страх?

– Складно відповісти… Можливо, й було. Але ж сміливий – не той, хто не боїться, а той, хто може побороти страх і виконати поставлене завдання. Страх, звісно, був. Такий, що тремтіли ноги. Але всі вставали і йшли далі.

– Як рідні сприйняли ваше рішення воювати?

– Спочатку ніхто про це не знав. Дружина дізналися якраз перед відпусткою. Тоді саме сеператисти вийшли зі Слов’янська, ми зайшли в місто.

Мама дізналася про все випадково. Тоді ми заїжджали в Піски. Вийшло так, що я відправив брату фото, а він не вимкнув комп’ютер – і мама побачила мене на фоні Слов’янського комбікормового заводу. Тоді в телефонній розмові добряче отримав від неї на горіхи – вона ж думала, що я на полігоні… Я не наважувався сказати, хоч вона й казала про здогадки. Одне діло – здогадуватися, а інше – знати напевне й переживати.

Фото з архіву Олександра Івченка

– Чи траплялися випадки обурення, якісь закиди від місцевих жителів Донбасу?

– На початковому етапі війни такого вистачало. М’яко кажучи, вигукували «забирайтеся геть», приправляючи нецензурною лайкою й відповідними жестами.

Звісно, люди були так налаштовані через дезінформацію. Так само, як і зараз. Частина росіян і наших людей, які залишилися на окупованих територіях, вважають Україну ворогом. Думаю, якщо їм «відрізати» російську пропаганду, ситуація зміниться. Проте з нашого боку немає належного опору в цій інформаційній війні.

– Але ж дещо покращується – телеканали Медведчука не транслюють…

– Знаєте, забрати в пияка пляшку горілки – ще не означає побороти пияцтво. Так і тут. Потрібно пояснювати людям, що Україна не така страшна. Крім того, державі треба піклуватися про людей, зокрема про тих, хто боронить її території. Та, на жаль, що далі – то гірше…

Я був обурений, коли на День незалежності, на Марші нескорених, дехто питав: «А що, сьогодні день десантника?». Неприємно, що ці люди не знають про День незалежності.

– Чи можна говорити про різну ментальність українців на сході й на заході?

– Нам нав’язували це від самого розпаду Радянського союзу, поділяючи всю Україну на «східну» й «західну». Та навіть на момент Революції гідності умовно цей поділ існував.

Будь-яка нормальна людина не сприйматиме всерйоз інформацію на пропагандистських каналах. Але, як показує досвід, їх дивилося чимало людей.

Думаю, проблема в тому, що люди «вимикають» мозок, не аналізують інформацію критично, не перевіряють. І врешті доходять висновків у результаті хвилинного ривка.

Фото з архіву Олександра Івченка

– Як ви ставитесь до людей, яким «какая разніца, на каком язикє»?

– Мова важлива. Я сам до війни говорив російською або суржиком, однак 2014 року змінив позицію і щодо мови. Зараз спілкуюся лише українською.

Питання мови відіграє важливу роль. Я певен, якби у нас раніше як належне вивчали історію України, розмовляли українською, то не було б потреби захищати «рускагаварящіх».

– Чи варто переконувати тих, хто не хоче переходити на українську, і тих, хто вірить пропагандистським закликам?

– Варто. Це теж війна за нашу територію, за наше майбутнє. Ми не маємо допустити знову такої ситуації, як у Криму й на Донбасі. Щоб не повторилося те, що зараз відбувається, треба воювати за цих людей, переконувати, що нам справді потрібно розмовляти українською.

Звісно ж, ніхто не забороняє між собою спілкуватися російською. Але коли говорити про державу, то для викладання в школі, обслуговування тощо є державна мова. Крім того, і посадовці, зокрема й міністр внутрішніх справ, мають говорити українською. Приміром, міністр оборони Канади – за походженням індус, але ж спілкується англійською, а не хінді.

Поки людина не зрозуміє, наскільки це важливо, і для чого їй це потрібне, вона продовжуватиме «спотикатися».

– Чи є щось, про що за період участі в бойових діях шкодуєте?

– Мій бойовий побратим якось сказав: «Я б пальця собі відрізав, аби тільки на пару тижнів повернутися туди». Не через те, що шкодуєш. Шкодуєш тільки за загиблими товаришами.

Так, коли було важко – хотілося, аби такого не було. Але, думаю, багато хто погодиться, що це найкращий етап життя. Бо на війні – справжні товариші, відчувається справжня ціна життя – усе по-справжньому. Там немає місця підлабузництву й підлості. Там усе простіше.

Фото з архіву Олександра Івченка

– Яким був період адаптації до мирного життя?

– Повернувшись із фронту, я продовжив службу як інструктор у навчальному центрі десантно-штурмових військ. Завдяки тому, що пішов на контрактну службу, у мене був довгий період адаптації, і, власне, нічого про військові синдроми сказати не можу. Словом, у такий спосіб вихід із бойового стану в мене розтягнувся майже на три роки.

– Багато хто говорить, що війну потрібно було зупиняти відразу, зараз же ситуація складніша. Які кроки сьогодні, на вашу думку, допоможуть врегулювати конфлікт із російським агресором?

– Людям просто хочеться все й одразу, а так не буває. Це доводять, зокрема, попередні президентські вибори. Вони засвідчили і те, що може бути й гірше. Усе одразу вирішити не вдасться.

Завершення війни не може залежати від президента, міністра оборони чи будь-кого іншого осібно. Не можна сказати: «Я домовлюсь – і все, війни завтра не буде». Ти не домовишся, бо це не твій товариш, це ворог. Та навіть якби товариш!..

Річ у тім, що в кожного свої цілі. У цьому випадку розв’язання війни й захоплення українських територій – це мета Росії. І лише керівництво РФ може зупинити бойові дії. Допоки Росія не перестане посилати своїх «іхтамнєтов» на наші території і не зупинить постачання зброї та боєприпасів – доти триватиме війна.

– Яка ж тоді наша роль?

– Наша роль – не перегризтися між собою і продовжувати спротив. При цьому не тільки оборонятися, а готуватися до визволення територій. Тобто частина підрозділів – на лінії розмежування, на «нулі», інша – займається бойовою підготовкою: переймає досвід країн НАТО, заручається їхньою підтримкою, бере участь у міжнародних навчаннях. Щоб потім, коли настане час, бути готовими до бою. Приміром, коли такий момент трапився на території Нагірного Карабаху – там відвоювали свою територію.

Я вірю, що і в нас настане такий момент. Зараз, на жаль, його немає, але ми маємо бути готові до цього.

Не так, як раніше. Коли я йшов на контрактну службу, тоді повним ходом тривав процес руйнації Збройних сил. Іще не було боїв, але військову частину, куди я збирався піти, розформували. Тенденція до скорочення ЗСУ мала досить великий масштаб. Якщо на початку 2013 року чисельність Збройних сил становила 150 тисяч, то 2014-го її мали скоротити до 80 тисяч, із них лише 50 тисяч – військовослужбовці, а 30 – інші працівники збройних сил. То про яку оборону можна було говорити?

Чому стало можливим захоплення Криму? Бо ні армія, ні населення, ні командування – ніхто не був готовий до цього. Чому ми не змогли одразу відвоювати всі території, перекрити все? Бо не мали можливостей. Згадайте, як 2014 року шукали гроші на паливо для бронетранспортерів і танків…

Повинні бути стратегічні запаси озброєння, паливно-мастильних матеріалів, офіцери, сержанти й солдати – підготовлені до ведення бойових дій. Тільки тоді ми зможемо ефективно наступати й оборонятися.

Фото з архіву Олександра Івченка

– Чи забезпечує держава, на вашу думку, соціальні гарантії для учасників бойових дій?

– Те, що держава гарантувала 2014 року, справджене на 50%.

Ясна річ, як і більшість хлопців, я йшов на війну не задля цього. Принаймні на першій хвилі мобілізації ми і не думали про статус учасника бойових дій чи щось подібне.

Комусь, може, це важливо. Хоча насправді все просто: коли держава взяла на себе зобов’язання – їх потрібно виконувати. Якщо люди так ризикують своїм здоров’я і життям, то держава має допомагати їм.

Мені нічого жалітися – руки й ноги цілі, намагаюся працювати.

Чи бачите ви своє майбутнє в Україні?

– Часом руки опускаються і хочеться поїхати кудись, але нас там ніхто не чекає. Після війни маю велике бажання, щоб Україна розвивалася, а в бойових побратимів та їхніх дітей було краще життя.

Хочеться жити в нормальній країні і щось для цього робити.

Для цього, зокрема, потрібно належним чином виховувати майбутнє покоління. Дорослих, сформованих людей уже важко в чомусь переконати. Тому треба подбати про те, щоб наші діти були свідомими громадянами, патріотично налаштованими.

Я вірю, що ми маємо шанс побудувати нормальну Україну. Просто не все так швидко, як хотілося б.

 

Спілкувалася Юлія Світайло

 

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x