«Під скляним ковпаком»: сповідь чи крик про допомогу?

«Під скляним ковпаком»: сповідь чи крик про допомогу?

«Помирати

Це теж мистецтво

Я роблю це блискуче. А?»

Головна героїня книги «Під скляним ковпаком» Сільвії Плат – дівчинка Естер, яка перебуває в пошуках себе та елементарно бажає стати щасливою. Найперше – через самореалізацію. Вона не хоче ставати стенографісткою, як радить мати, а прагне, щоб її слова записували. Естер – центр Всесвіту: вона вже досягла першості в навчанні, перемогла в конкурсі, стажується в редакції журналу в Нью-Йорку та мріє написати книгу. Подумки моделює, як здивується оточення її таланту та визнанню. Проте зіштовхується із невдачею й стає точкою опору власного руху.

Цікавий погляд на долю та роль жінки, взаємини із чоловіками, непорозуміння з рідними, боротьбу зі страхами й способами прийняти себе справжньою. Роман вважають сповіддю письменниці, адже йдеться про внутрішні суперечності, «надриви» та переломні моменти. «Гаряча ванна» не «оновить» душу, не вгамує переживання та духовну війну, а тому колись важлива життєва метушня, спроба завоювати славу в представників іншої статі, досягти якихось висот у роботі раптово залишається десь позаду і втрачає будь-який сенс.

Роман частково автобіографічний. У книзі головна героїня Естер – прототип Сільвії Плат. Авторка в книзі описала депресію в усіх відтінках: від неспокою, байдужості, до бажання зупинити час свого життя. Естер, пройшовши шлях вагань, боротьби, відсторонення та апатії, починає ідеалізувати смерть. І хоч доля головної героїні залишається невідомою і невирішеною остаточно, у житті письменниця робить відчайдушний крок і невдовзі після публікації книги закінчує життя самогубством.

Ця книга не є порадником щодо того, як врятувати себе від депресії або знайти сенс у буденних речах. Сюжет простий і не вражає незвичними поворотами. Скоріше, ти їдеш у розміреному плацкартному вагоні потяга, де повз човгають невідомі люди, але вони не торкають твого серця, адже ти збайдужіло дивишся на це тло, ніби на фотошпалери, без яких теж було б нічогенько. Є сенс лише в одному – вагонному гуркоті. Ти дослухаєшся до нього. І що далі їдеш, то все більше цей звук стає частиною тебе, перестає бути безформною субстанцією, натомість нею стаєш ти. Можливо, то звук залізниці, а може – стукіт серця в унісон думок «Аз єсть».

Від прочитання книги не залишиться приємної млосності або хороших емоцій. Ця сповідь вразить, але, напевно, більше залишить запитань. Під час прочитання, увесь час дивувалася натурі головної героїні: подеколи вона мене нервувала, злила, то я з неї сміялася, інколи зверхньо обмірковувала її простодушність. Але в один момент Естер стала для мене центром уваги: серцевиною дзиґи, яка обертає все навколо.

Ненадовго, подумки, ти стаєш нею. Так само дивуєшся зляканому погляду в дзеркалі, оглядаєш беззахисну шкіру руки, перш ніж лезо торкнеться її,  залишаєш туфлі-човники, носочком повернуті до моря, ніби останню записку-прощання душі, що вже померла…

«Для людини під скляним ковпаком, спустошеним і застиглим, наче мертвонароджена дитина, сам світ є жахливим сном»

Смерть у цій книзі – одна із нав’язливих думок героїні. Але що ближче вона до неї рухається, то частіше пручається реалізації страшного плану. І якщо всі спроби самогубства здаються спочатку дурнуватими, то наприкінці усвідомлюєш, що смерть – геть не поетичне й красиве явище. Це щось морально важке і відсторонене. Те, що втрачає сенс і вже є десь за межами інтересу і цікавості. Це щось віддалене, чуже, темне…

Але чи насправді всі роздуми про самогубство є істинними? Можливо, авторка в такий спосіб намагалася вирватися з-під власного ковпака. Лікарі чули від Естер напів правду, а ми читаємо простеньку історію дівчини, яка думає про кохання та втрату цноти… Може, між рядками Сільвії Плат крився крик про допомогу? Вона хотіла, щоб заклик побачили й витягли її з виру фантазій та повернули у звичне русло. Письменниця дуже любила життя. Це відчувається в описі речей та людей. Навіть байдужість та депресія в цій книзі має особливе дихання. Текст збудований з гарно продуманих і промальованих образів та чудової лексики. Кожне слово можна відчути на смак… Письменниця, на жаль, потрапила в обійми депресії, з якої не змогла вирватися самотужки.

Багато хто звинувачував у смерті письменниці її чоловіка, письменника Теда Х’юза. Адже невдовзі  після народження другої дитини він покинув сім’ю і пішов від Сільвії до іншої жінки. Та, до речі, пізніше повторила долю Плат, тому закиди щодо домашнього насилля збільшилися. Але сама Сільвія у книзі, зокрема, під час розмови Естер із докторкою стверджує, що на цей крок зважується людина самостійно й ніхто в смерті не винен.

Це дуже глибока, відверта та смілива історія про депресію, пошуки себе та гендерні ролі. «Ідеальність» жінки, її чистота, покірність та поступливість – усі ці кліше як раніше, так і зараз нав’язуються суспільством, а тому тема й досі актуальна. Суспільний осуд та неприйняття інакшості чи нестандартного вибору обмежують і «вганяють» у стан депресії.

Слова в тексті місцями ранять, злять, змушують кипіти кров, але не жаліти головну героїню. Читач споглядає, як ковпак, над психічно хворими людьми, закривається. Проте авторка пише про варіант тимчасового «звільнення». Письменниця залишає можливість духовного одужання, але розмірковує, скільки воно триватиме, а також порівнює лікарню з гуртожитком: там так само дівчата грають у брідж, обговорюють останні події та біжать сповістити про чийсь візит.

Чим, власне, сучасне життя відрізняється від історії з ковпаком Плат? Естер під час перебування в лікарні хвилюється, що набрала зайві кілограми, так само як і зараз дівчата намагаються дотримуватися дієти, аби досягти ідеальних форм. Частина жінок досі думає про заміжжя – як про повноцінний і невід’ємний етап життя. Проблеми і непорозуміння з батьками – одвічна тема. Адже деяким з них хочеться бачити дитину такою, якою вони собі уявили, а будь-який крок праворуч чи ліворуч викликає неприйняття. У випадку історії Естер – додається ще й відчуття провини. Також, однією із порушених тем є люди, які швидко досягли висот у чомусь, а потім боляче падають на землю і занепадають духом.

Наші ковпаки – правила соціуму, межі, які подеколи ми власноруч встановлюємо. Думаю, тому історія Естер і є нашою спільною боротьбою із страхами та постійним пошуком власного місця в житті. Найголовніше запитання: чи вистачить нам сил звільнитися від скляного ковпака?

Реклама

Реклама

Реклама

5 1 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x