Щиро кажучи, від мене всього лише вимагалося знайти фотографію на підтвердження того, що на озері Водоканалу живуть дикі качки. Ну не супер яка фотка, зате є прив’язка. Того осіннього дня відбувалося “сходження” на водонапірну Шухівку, і нам взагалі було не до них.
Але ж як є – дендропарк. Озерце те не єдине, ще й скульптур кілька. Колись вони прикрашали фонтан скверу на Урицького й Першотравневий парк, тепер тут. Дивом вцілілі, бо дирекція Водоканалу прихистила. Та не про них мова.
А через дорогу по Громова… Ой, пардон: без кількох днів – вже п’ять років, як Максима Залізняка (хтось питав – а ким був той Громов і чи взагалі мав ім’я? Чи не Борис, який у лютому 1989-го виводив війська з Афганістану? Ні, Громов Михайло Михайлович, 1899 – 1985-й роки життя, радянський військовий діяч, генерал-полковник авіації. 1934-го встановив світовий рекорд дальності польоту на понад 12 тисяч кілометрів, а 1937-го здійснив переліт Москва – Північний полюс – США. Його іменем вулицю назвали буквально у переддень війни, за окупації вона була Садовою, а потім знову Громова).
Так ось, навпроти Водоканалу ось вже 85 років як “буяє зеленню” університетський Ботанічний сад. У квітні 1936-го на 11,5 гектарах – це приблизно четверта частина площі парку Сосновий бір – закладався він як плодовий, ще й зі статусом агробіостанції для практичних занять студентів педінституту. Потім частина його території стала “інститутським городом”, з якого до студентської їдальні завозилися овочі та фрукти. Чи вдалося тоді реалізувати задум, чи ні, але планували там тримати ще й підсобне поголів’я свиней і птиці, а також пасіку.
Так що якісь аргументи на користь Садової за німців були. А упродовж повоєнних десятиліть територія саду поступово перепрофілювалася і скоротилася до 4,5 гектарів. Сам я в ньому не був, а те що бачу через пройми у бетонному паркані, поки що не спонукає. Не те аби зараз, а й симпатичнішої пори року. Запустіння й “голе поле” за великим замком на ланцюгу… Знаю лише, що 2007 року фахівцями Національного ботанічнного саду імені М. Гришка і “Черкасцивільпроекту” (тоді зрідка навідувався до ЧЦП) був розроблений проект повної реконструкції території з прицілом саме на Ботанічний сад громадського користування, з вхідними квиточками тобто, але переродився він лише на ватмані.
“Загублений рай” – дивовижна екзотика Черкаського ботанічного саду”: так називалася велика стаття Світлани і Оксани Прядко у газеті “Нова Доба” від 24 жовтня 2000 року (далі зважуся писати ЧБС). Була ще одна, менша: “Усі в сад! Ботанічний” Вікторії Кобиляцької в тижневику “Рідне місто” від 16 травня 2012 року. Ото, мабуть, і все “для загалу” за два останніх десятиліття. Можете знайти в бібліотеках і про все дізнатися в подробицях. Але оскільки ніхто цього не робитиме, то кілька цитат з більшої, закомпонованої в цілісний текст.
“На цій крихітній площі зібрано близько 600 різних видів рослин, 240 декоративних квіткових культур та 80 порід декоративних дерев. Тут є дерева й квіти з Кавказу, Криму, Прибалтики і навіть Китаю. ЧБС включили до Міжнародного каталогу ботанічних садів світу. Його зареєстровано в Державному фонді охорони природних ресурсів Міністерства екології і природних ресурсів.
З тепличних рослин тут вирощують і суто екзотичні: драконове дерево, магнолію (найстарішу квітково-декоративну рослину), тигрову орхідею (їх рідкісний вид, що квітне під землею) й екзотичні види відомих рослин – тригранний алое, смугасту агаву, блакитні троянди. У ЧБС виростили 30-річний кактус і двометрові пальми, які зараз прикрашають приміщення університету. А всі різновиди троянд, калачиків, герані, алое й кактусів годі й перелічити!
Усе, що бачимо, вирощено руками трьох працівниць. Сад старий, немолоді й працівниці. За працю тут отримують 74 гривні. До ботсаду частенько навідується 84-річна Ольга Никифорівна Єлагіна, яка своїми руками виростила цей сад і віддала йому 54 роки життя. Бабуся Ольга розповіла, як важко було діставати насіння, доправляти возами воду для поливу маленьких деревець. Завдяки невтомним рукам Ольги Єлагіної саджанці перетворилися на дерева-красені. Навіть у 70 років бабуся Ольга ще вилазила на дерево потрусити груші.
Коштів на утримання ботсаду катастрофічно не вистачає. Бетонний паркан починає руйнуватися. Огорожу з боку вулиці Громова ламають хлопці, повертаючись з тренувань у найближчому спорткомплексі – перевіряють свою силу. Доводиться вишукувати підсобні матеріали, щоб відремонтувати старенькі теплиці, в яких постійно протікає дах. Перед Новим роком навколишні мешканці рубають ялинки, усього тут їх недорахувалися вже десяток. Працівникам ЧБС доводиться боротися й з крадіями городини, які серед білого дня просто десятками лізуть через паркан.
…Ми прогулюємося ботсадом, і вперше в житті бачимо батат, фундук, японську софору, червоний дуб, чорний горіх, оцтова дерево, модрину. Під ведмежим горіхом земля встелена волохатими шкаралупами: тут збирають врожай хазяйновиті білким. Крім них, у ботанічному саду “прописані” 14 сов.
Усе якесь незвичне, навіть бузок, туя чи катальпа. Біля альпійської гірки з басейном стоїть величезна верба, віття якої стелиться по землі. І нам подумалося: чому таке чудове місце хоче знищити стільки людей? Чому цей райський куточок необхідно захищати?”
За наступні 12 років наче ще й не знищили. Але Вікторії розповідали вже про нові проблеми, зокрема – про неможливість сплачувати рахунки за опалення оранжерей, бо “університет не має грошей”…
