«Треба боротися з бідністю, а не з тарифами», – Олександр Черевко

«Треба боротися з бідністю, а не з тарифами», – Олександр Черевко

Лідерами думок стають прогресивні люди, які досягли вершин завдяки наполегливій праці. «Нова Доба» розпочинає проєкт «Досвід 80 lvl», щоб дізнатися позицію досвідчених і професійних черкащан щодо подій в області й Україні, а також – їхній рецепт успіху. Перший гість – ректор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, економіст, політик, управлінець і колишній голова Черкаської ОДА Олександр Черевко.

– Черкаському національному університету – сто років. Іще двадцятиліття тому важко було уявити тут студентський хаб, що діє в закладі сьогодні. Це необхідність на вимогу часу чи один зі способів приваблення нових студентів?

Насправді і те, й інше. Новий уклад життя приносить нові виклики й можливості. Наш університет намагається їх реалізувати. Зроблено багато чого, у тому числі й студентський хаб. Cьогодні заклади вищої освіти змінили свій статус: за новим законом, зі звичайної державної навчальної установи ми трансформувалися в освітню корпорацію. Яка, як будь-яка організація, живе в ринковому середовищі й надає свої послуги в умовах конкуренції. Відповідно, у нас є свій ринок – освітній, де потрібно бути ефективним, відомим, перспективним. І найголовніше, що успіх кожної освітньої корпорації залежить від того, як вона змінюється на вимогу часу, і як змінюється сприйняття середовища в наших головах. Це стосується й керівника. Для чого змінюватися? Щоб утримувати лідерські позиції, залучати більше клієнтів і в такий спосіб розвиватися й бути необхідним суспільству.

– Ви – заслужений економіст України, доволі успішний і досвідчений управлінець, а також мудрий політик. Зважаючи на нинішню суспільно-політичну ситуацію в державі, куди, на вашу думку, ми рухаємося?

­– Упевнений, що ми йдемо «до світлого майбутнього» (усміхається). Але варто зазначити, що йдемо ми повільно і цю проблему, безумовно, треба розглядати в політичній площині. В українців досі дуже слабка самоідентифікація. Чому? Ось уже декілька років моя думка незмінна: наші люди не хочуть добре жити. І часом, коли я веду бесіду з аудиторією, то кажу це навмисне, щоб спровокувати дискусію, щоб мені довели зворотне.

Візьмімо, до прикладу, досвід Польщі: 1991 року поляки відставали від нас. Згадайте, як ми возили туди на продаж чайники з прасками… А сьогодні вони далеко попереду, бо зуміли об’єднатися як нація і впровадили необхідні реформи. У них немає проблем мови й національних героїв, вони демонструють бажання жити краще, бути кращими.

Звісно, історично склалося так, що Україна протягом сотень років була частиною різних імперій, і це наклало важкий відбиток на нашу свідомість. Тому, коли ми говоримо про незалежну державу, то варто пам’ятати, що вона має свої канони. Тобто є речі, які треба затвердити однозначно й безповоротно. Це, безумовно, наша політична незалежність, безпекова політика, національна економіка, культура, материнська українська мова, прагнення до духовної єдності. Важливою є й політика держави, в основі якої – людина. Людина як громадянин, який самостійно робить політичний вибір, як господар, чия власність недоторканна, як  особистість, захищена з усіх боків. Так, звісно, має бути в ідеалі.

Але ми багато чого втрачаємо. От проголосили європейську інтеграцію. Та це ж не означає взяти валізи й кудись іти, це означає вищі стандарти життя. Безумовно, ми до них прагнемо, але топчемося на місці: то змінюємо цей політичний курс, то відкладаємо на потім цілий пакет потрібних законів… Тут усе залежить від того, як швидко ми будемо змінюватися. Отак, як швидко і якісно змінюється університет, має бути і в суспільстві.

Не треба нехтувати безпековою політикою. До прикладу, відмову від ядерної зброї 1994 року затвердили не угодою, а тільки Будапештським меморандумом. Мовляв, зробимо по-нашому: будемо позаблоковими, як найрозумніші. От ми «по-нашому» й топчемося…

Тому я часом і кажу, що ми не хочемо жити добре: 2004 року ми зробили вибір на користь свободи слова, демократії, сталого розвитку, європейської інтеграції, а вже 2010-го все змінили – і до чого це призвело? Ось вам і згубні наслідки непевності.

– Ви пригадали досвід Польщі, для якої питання національної єдності стало вагомим важелем розвитку. Які кроки потрібні сьогодні, щоб наша національна єдність міцніла і сприяла безпечному і сталому розвитку України?

– Насамперед це повинна бути політика держави. Не може це питання  вирішитися на рівні ентузіастів і громадських організацій. Має діяти відповідний порядок.

У нас 30 років тому на сході країни були одні герої й одна історія, на заході – інші, тут у нас – теж своє. А національну єдність треба вибудовувати, зважаючи на історію і принципи національної держави, про які я сказав. Це залежить від правильної гуманітарної політики.

Згадайте, як свого часу президент Ющенко присвоїв Роману Шухевичу й Степану Бандері звання «Герой України», а Янукович згодом скасував це рішення. А ми просто сором’язливо мовчимо. Чому не скажемо, що вони боролися за Україну і пов’язані з розбудовою її незалежності, це наші герої?!

Так само і з іншими постатями нашої історії. Наприклад, був день народження Івана Мазепи. Звісно, на рівні університету, у нас – на рівні ННІ міжнародної освіти, історії та філософії – ці дати відзначаються. Але треба, щоб на державному рівні це звучало. Наші постаті, пов’язані з будівництвом незалежності, наші герої, розбудова православної церкви України – це ті канонічні речі, які нам потрібні.

До питання розбудови православної церкви. Якось на один із заходів для студентів ми запросили священника, а мені кажуть: тут же не одні християни, хтось щось не те подумає… То ми хочемо збудувати свою державу чи все життя з усіма загравати?

Так, ми маємо поважати інші релігії, але якщо хочемо щось будувати, то треба класти цеглинку до цеглинки, щоб вийшла міцна стіна. А в нас мова, культура і церква не розвиваються, бо коштів на це нема. Чомусь на все, що завгодно, гроші є, а на національну справу ніколи грошей нема. Так не роблять важливі справи.

От сьогодні будують православні церкви. І добре, що цей процес триває, але не так багато людей відвідує їх системно. Та й релігійні громади інших конфесій дуже ефективні. І в деяких містах чи районах таких громад навіть більше, ніж православних. Якщо ж ми будуємо церкви, то маємо підкріпити це потужною позицією. Багато хто скаже, що це тонкий лід як для державного рівня, але все-таки викладати Закон Божий потрібно, і звісно, підтримувати православних священників, бо ми – православна країна.

Це все – складники чіткої гуманітарної політики, що потрібна в Україні.  Звісно, починати треба з того, чию ідеологію просувають наші лідери думок, і далі – творити національну стратегію, призначити віцепрем’єра з цього питання. Оце була б чітка, зрозуміла позиція. Зараз же все розмите: яке питання не візьми – воно в Україні має деяку двозначність, різнополярність. І від цього – невизначеність і стояння на місці.

– У впроваджуваній реформі децентралізації сьогодні багато не врегульованих законодавством моментів, немає належного контролю за реалізацією повноважень. А є питання, які терміново треба вирішувати, аби уникнути руйнування держави знизу. Які, на вашу думку, подальші кроки у впровадженні адміністративно-територіальних змін?

– Ця реформа, без сумніву, важлива й необхідна, і її треба реалізовувати якісно. А ми в Україні складаємо на новий лад велосипед – тому й буксує.

Упровадження адміністративно-територіальної реформи Ющенко оголосив ще 2005 року. Я тоді очолював Черкаську ОДА і їздив на відповідні навчання до Литви й Польщі – переймати їхній досвід децентралізації. Вони, до речі, теж довго готувалися, проте в нас іще гірше.

Тоді представники всіх гілок влади в Києві зібралися і домовилися впроваджувати реформу. Та невдовзі в парламенті дві політичні сили все «успішно» провалили. Президент лишився в меншості, і реалізувати зміни було неможливо. Так і втратили 15 років.

Питання ще й у тому, що реформу на перших етапах назвали добровільною. Але ж хіба можна лікуватися добровільно? У такому випадку сам себе жалієш, лише лікар скаже, як краще і правильно. Інакше ж не вилікуєшся!

Перед упровадженням будь-якої реформи все треба обрахувати і відповідно до цього діяти. Суть реформи децентралізації – у створенні самодостатньої громади. Самодостатньої за наповненням свого бюджету, щоб будувати економічний розвиток, щоб підвищувати якість людського життя відповідно до  кращих стандартів і нормативів. На ділі ж було так: Іван єднався зі Степаном, а Василя вони не хочуть. При цьому розрахунки показують, що треба їм діяти втрьох. Так і товкли воду в ступі багато років.

Із 1 січня цього року, вже без огляду на побажання, нарешті реформа запрацювала. От тільки якщо неправильно закласти основи, то ніколи не отримаєш результату. Так і в адміністративно-територіальних змінах – неправильний підхід до формування ОТГ. Відбулося як відбулося, оскільки  законодавство не готове. Не діє інститут префектів, що мають наглядати за кожною територіальною громадою і зупиняти неконституційні рішення; не визначене питання функцій питання державної влади в укрупнених районах.

Зараз районні ради діють у межах ліквідаційної процедури, де так само немає чітких правил. Це, безумовно, проблема владних інституцій: вони запізнюються. Але рано чи пізно питання буде вирішене.

Я хочу наголосити на одному: не можна зупинити реформу й повернутися назад, бо всім потрібен нормальний соціально-економічний розвиток – й у містах, і в селищах, і в селах. Саме ця реформа дає можливість мобілізувати місцевий ресурс. Бюджетний кодекс дає змогу сформувати бюджет розвитку, і, відповідно, розвивати громаду.

Сьогодні наш університет розробив програму навчання для представників органів державної влади та місцевого самоврядування територіальних громад, підписано також меморандум про співпрацю з Черкаською ОДА.

Наша програма навчання сертифікована й охоплює питання бюджету, економічного розвитку, використання землі та водних ресурсів, екологічні проблеми тощо. Ми надіслали запити до громад із пропозицією навчати фахівців.

І це дуже важливо, бо керівництво громад має зрозуміти, що вже немає сільської ради. Функції представників органів місцевого самоврядування нині не в тому, щоб, як колись, визначити межі земельних ділянок, а в тому, щоб забезпечити сталий соціально-економічний розвиток території.

Адже є нормативи сталого розвитку – це нормативи ООН. Для визначення відповідності цим нормативам обраховується валовий регіональний продукт громади та багато інших показників. Тільки та громада, що розвиватиметься, отримуватиме інвестиції й виграватиме гранти.

Тому громадам треба швидше здійснити перехід. Їхні керівники мають усвідомити, що просто сидіти, як раніше, на старих посадах і при цьому не думати про розвиток усієї громади – не вийде. Це велика відповідальність і велика зміна свідомості – наприклад, після посади землеміра в сільській раді вести роботу представника Держгеокадастру з іншими повноваженнями.

Що швидше прийде це розуміння, то швидше ці громади стануть на ноги. І науковці Черкаського національного університету готові в цьому допомагати.

Можливо там, де громади будуть неспроможні себе утримувати чи забезпечувати розвиток, доведеться робити деякі зміни чи реорганізовувати їх тощо. Але це життя, воно постійно змінюється. Головне – уміти правильно реагувати на його виклики.

– Де зараз перебуває українська економіка: ми на дні, на шляху до дна чи вже від нього відштовхнулися?

– Тема «дна» насправді надумана: начебто ми впадемо і зупинимося. Розумієте, людська сутність така, що коли нічого не робити, то і дно можна пробити, ще й нижче піти. Але мені не хочеться про це говорити.

Власне, національна економіка – це найлегша наука і практика, яку можна здійснити. Бо це – просто чіткий розрахунок, який за два роки може дати результат.

Пам’ятаєте часи, коли Ющенка попросили бути прем’єр-міністром? Багато хто забув, але пів року до того не виплачували пенсій, не було зарплат працівникам бюджетних установ, постійно відключали електроенергію… Різні аналітики згадують, що зарплати видавали каструлями або хто чим міг. Я вже мовчу про те, чим платили в селах… Але в грудні прийшов новий прем’єр, і вже на початок вересня наступного року були погашені всі борги. Власне кажучи, нічого особливого не відбулося, але були збалансовані макроекономічні показники і правильно вибудувана економічна політика.

А що сьогодні? Мені болить економічне питання, бо я сподівався, що зараз, як ніколи, можна буде швидко, пакетом, ухвалювати багато розумних законів. У 2005–2010 роках, коли я обіймав посаду голови ОДА, у всіх на устах була одна тема – бракувало політичної волі, не було більшості в парламенті для того, щоб ухвалювати важливі рішення. Нині ситуація інша: наш народ віддав в одні руки 73% голосів, при цьому і президент, і парламентська більшість – з однієї політичної сили. Тому я був переконаний, що почнуться ефективні зміни, адже є повна політична воля.

Щоб отримати справді ефективну економічну політику, треба проаналізувати кілька позицій. Це рівень внутрішнього валового продукту (ВВП), показники державного бюджету, наявності його дефіциту і в якій формі його погашають, платіжний баланс держави, торговельний баланс (себто баланс експортно-імпортних операцій), ліквідність банківської системи, її здатність щоденно проводити операції і, безумовно, робота з боргами – зовнішніми і внутрішніми.

І, звісно, важливо, щоб були інвестиції. Завдання кожного керівника – залучати інвестиції в економіку. Бо вони приносять зайнятість, відповідно наповнюють бюджет і дають можливість відповідати на соціальні запити.

Зараз спостерігаємо відтік інвестицій, показник інфляції 7% і зростання цін, що часом не має навіть економічного підґрунтя.

Ми вчасно не скористалися можливістю й не ухвалили потрібні закони. Що треба зробити в економічному плані? По-перше, для сталого розвитку потрібен кредитний ресурс. За оцінками Національного банку, на руках у людей близько 120 млрд доларів. Ці гроші не в банках, тобто не працюють на економіку.

Якщо оголосити амністію капіталу, «нульову декларацію» і повну законодавчу довіру до повернення всіх грошей на рахунки в банки, то нам не потрібні ніякі кредити, бо з’явиться кредитний ресурс. Якщо грошей багато, то ціна на них буде низькою. Це перший ресурс, який дав би можливість для розвитку.

Другий ресурс – тіньова економіка, рівень якої сьогодні становить приблизно від 31 до 41%. Це надзвичайно велика загроза для економіки. Якщо зменшити тіньову економіку хоч на 20%, ми б уже цим погасили дефіцит бюджету, і не було би внутрішніх запозичень. Бо виходить, що економіка не фінансує розвиток, що в нас бюджет проїдання.

Іншими словами, без фінансової стабілізації всі розмови про високу зарплату, про благоденство – пусті балачки. Для економічного зростання потрібні спрощення системи бізнесу на рівні законодавства і гарантії для інвесторів.

Ще одне економічне питання стосується збільшення зарплат, разом із якими зростають ціни в магазинах. Якщо хочемо ефективність оплати праці – треба підняти ефективність самої праці. Коли ми не збалансуємо ці показники – постійно ходитимемо по колу, і зарплата весь час «відставатиме» від цін, уряд постійно проситиме додаткові кошти, і це призводитиме до інфляції.

Сьогодні суспільство чекає на правильні рішення. От зараз уже є проєкт закону, що передбачає так звану «нульову декларацію». Але чому його відкладають, і на 30-му році незалежності у нас досі триває період стагнації економіки? Звісно, війна, кризові періоди впливають, але ж немає й ефективних змін і реформ, що вирішували б проблему зайнятості, відповідали на запити населення.

Чому це питання таке серйозне? Та тому, що за останніми дослідженнями, 60% працездатного населення – якби не пандемія – готова їхати кудись на заробітки. Це вражаюча цифра.

Спостерігаємо й те, як мітингують проти тарифів, проти якихось законів, механізму регуляції бізнесу. Це питання треба вирішувати більш глобально: треба боротися з бідністю, а не з тарифами. Для боротьби з тарифами є фіскальна служба й антимонопольний комітет. Якщо в тарифних питаннях немає політичних інтересів – питання вирішуються за лічені дні. Розв’язати питання зайнятості, особливо на селі, а також підтримати розвиток малого й середнього бізнесу – ось які виклики зараз на часі.

– Деякі економісти говорять, що земельна реформа може стати драйвером економічного розвитку. Яка ваша позиція щодо впровадження цієї реформи?

– Уже 20 років топчемося навколо земельної реформи, знову ж таки, наче не хочемо добре жити. Усі хочуть безумовно краще, але щоб нічого для цього не робити. Свого часу ввели мораторій на продаж землі, і за ним ми живемо. У результаті вже й землі тієї немає, бо знайшли різні схеми її купівлі-продажу.

Безумовно, земельна реформа потрібна, і не треба ніяких «лівих» загравань, мовляв, як це так – продавати землю? А треба просто виписати правильно процедуру відповідно до закону, щоб оцінити й пустити в товарообіг наші земельні ресурси. І нема чого боятися: у нас усіх є власність, але ж ми її не продаємо, хіба що в крайньому випадку. Так само і земля. Але ж проблема сьогодні в іншому: захоплення землі, її незаконне використання – і це процеси неконтрольовані.

Ці питання загнали під браві лозунги в глухі кути. А насправді складного нічого немає: для якісних змін потрібна політична воля. Економічні ж зміни можуть статися за 1,5–2 роки, якщо все як слід розрахувати й ухвалити правильні рішення.

– Останнім часом спостерігається нівелювання інституту влади. Чому так відбувається і які кроки необхідні на цьому етапі для підвищення авторитету державного службовця?

– У будь-якій справі потрібен ефективний менеджмент. На рівні країни – це мудра влада, яка професійно вирішує проблемні питання і має неполітизоване світоглядне уявлення держави.

Інститут влади справді знівельовано через невизначеність його ролі. Бо на законодавчому рівні в конституції залишається те, що було й раніше. Але у сучасному світі все швидко змінюється, і потрібно реагувати на ці виклики. Для цього потрібні фахові менеджери й законодавчі зміни. Повноваження влади мають бути чітко виписані, тоді буде й ефективність у діяльності державної служби.

Нам треба задуматися над роллю влади, її значенням, важелями. Ми живемо в сучасному світі, і консервативні методи вже не діють. Потрібно йти в ногу з сучасністю, не забуваючи при цьому про регулятивність у межах певних повноважень, адже суспільні відносини треба унормовувати.

– Як Ви оцінюєте діяльність нового голови ОДА?

– Я один із голів Черкаської ОДА, і поки що найдовше за останні 30 років ніс цей хрест. Тому не можу судити чи хвалити своїх колег. Люди потім оцінять, причому не одразу, а коли мине час.

На перших порах після призначення Олександра Скічка був певний скептицизм. Проте я знаю його і впевнений, що все в нього вийде.

Мої спостереження й аналіз показують: місцеві керівники завжди ефективніші, більш віддані краю, ніж приїжджі. Бо ми тут народилися й живемо, тут наші діти й батьки. Тому практика завезення чужих керівників – не для нас, це геть не наш стиль управління. Черкащани самі можуть і будуть ефективно працювати. Тож я впевнений, що нинішній очільник ОДА зможе ефективно керувати областю.

– «Досвід 80 lvl» – це проєкт про прогресивних професіоналів. Тому одне з питань, що цікавить наших читачів – рецепт успіху. Які зауваги й поради можете озвучити для черкащан?

Треба вміти бачити, слухати й відчувати подих рідної землі, і тоді вона нагородить своїми дарами.

Якщо говорити про молодь, то, звісно, у пору юності важливі креативність, ризик, проби, але при цьому – і знання.

Зараз мені вже за 60, але ж колись я теж був 17-річним студентом, який дивився на черкаський світ із вікон гуртожитку на вулиці Чіковані. У мене були свої мрії, плани й амбіції. Але я поступово працював над собою і йшов до мети, бо кожна справа вимагає вмінь, знань і бажання.

Сьогодні я багато спілкуюсь із молоддю, і це мене впевнює в завтрашньому дні. Насправді юне покоління – не таке, як ми, але розумне й креативне. І я вірю, що вони по-своєму, але ще якісніше будуватимуть життя. Найголовніше – дивитися з оптимізмом на майбутнє.

Спілкувалася Тетяна Очеретяна

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x