Весна. Відродження. Початок. Мабуть, не знайдеться письменника, який би бодай трішки, бодай потай і похапцем, але все ж таки десь колись та й не писнув щось таке весняне. Може, тому, що це топ-тема на всі часи, а може просто так ми влаштовані, що кожній живій істоті властиво сподіватися на краще, вірити в світле і добре.

Сьогодні нерідко можна чути, що найважливішою фразою, яка дісталася нам від запиленої античності є не «Veni vidi vici» і навіть, як це не дивно, не улюблена політиками і чиновниками різного рангу «pecunia non olet», а все ж таки «carpe diem». Ну, або, якщо повністю (і воно так звучить таки луччіше) – «carpe diem, quam minimum credula postero».

«Хапайся всіма кінцівками за сьогоднішній день і якомога менше довіряй примарному майбутньому, а на минуле взагалі начхай, бо хай йому трясця» – сказав колись Горацій у довільному перекладі Бедринця. Сказати він, звісно, сказав, але, зробив це якось не надто переконливо, та ще й, мабуть, взимку. Ну, або в тих елінів не було нашої справжньої весни. Бо весна, скажу я вам, то такий період, коли навіть замшілий крем’ях в лісі мріє про сонце… майбутнє… про любов…

Ой, а любов навесні – то взагалі окрема тема. Пригадується, якось ще в школі, спершись на заступ під час активної імітації весняного облагородження території рідного навчального закладу, обмізковували ми з пацанами відповідь на найболючіше на той час питання. Чого то воно саме навесні найбільше хочеться кохати і бути коханим? Ну, от наче ж людина не належить до істот, які щороку саме о цій порі прилітають із туманного ельдорадо, щоб тут швиденько обзавестися жовтодзьобим потомством. Не належить, але виходить так, що залежить. Чомусь оце все цвірінчаще, пищаще і квітнуще братство (і, звісно ж, сестринство, бо фемінітиви то тепер наше всьо) так на нас двоногих впливає, що й нам хочеться цвірінчати, пищати і квітнути. Хочеться одягнути спідничку покоротше і колготки з квіточками, хочеться задивлятися на ті квіточки і як півню з бородатого анекдоту думати про те, що як не наздожену, то хоч нагріюся, хочеться… ой, та просто хочеться. Інколи і це вже успіх…

А якщо без хіхі, хлопчики і дівчатка всіх вікових категорій, то весна – це ще й класний період для того, щоб дійсно переступити через якісь свої закостенілі «боюся», «не хочу», «не вмію», «нізащо не буду», «це не для мене» і спробувати. Спробувати, коли душа каже ще рано, або коли мозок натякає, що вже пізно. Спробувати, коли ніколи раніше не робили нічого подібного, або якщо робили вже стопятсот раз і немає бажання робити стопятсотперший. Пробуйте, дійте, рухайте цей світ у себе під ногами, бо, я вам точно кажу, оті ведмеді з колись популярної «шуріковської» пісеньки ні граминки не стараються крутити земну вісь. Більше того, вони покинули ту невдячну роботу к бісовій мамці і пішли шукати собі гарненьких ведмедиць в коротеньких спідничках. Бо весна – вона і в Арктиці весна!