Екстаз на грядках, або Посадити картоплю або/і померти

Екстаз на грядках, або Посадити картоплю або/і померти

Картопля. Від одного цього слова в українців починають труситися жижки, а в очах нестримно затеплюється світло азарту справжнього гравця. І то не спроста. Колись, десь якийсь дурний кацап придумав, що наймилішим словом для кожного українця є «сало». То є злісна брехня, скажу я вам. Сало люблять всі. Від афроафриканців на півдні Зімбабве до славнозвісних жителів країни північних оленів та чумів. Та й самі москалики уплітають свинячий жирок так, що аж за вухами лящить. Хоча, якщо чесно, куштував я колись те салоооо, привозили знайомі із падмасковья. То воно ж щурячий хвостик, а не сало, чесне слово. Ні тобі соломкою пропахтіти, ні перчиком притрусити, ще й завтовшки на мізичник. Тьфу, а не сало. Але я не про те…

Так от. Картопля. Не знаю, коли там вона з’явилася в Європі і які королі носили її квіти в петличках своїх камзолів, але в Україні вона була завжди. Ну, якщо не на городі – то в душі. Ще в епоху раннього трипілля прадавні українці виходили зранку на свій городець і потай поглядали на сусідські угіддя. Чи не посадила раптом клята Галька бараболю раніше за мене? Кажете, немає таких згадок в історичних хроніках? Звісно, що немає, бо не було тоді ніяких хронік. І хроністів не було. А картопля була. В душі. В кожного щирого українця. Ну, а якщо й не було, то точно було відчуття, що вона має бути. Бо якщо є Україна і є українці, то вони неодмінно мають садити картоплю. Щовесни. Як отченаш перед сном.

І я вам точно скажу, що з того часу ця аксіома не змінилася. Яку б посаду ти не займав, на які б щаблі якої б служби ти не видряпувався, і чим би ти не займався по життю, але посадити картоплю – то мастхев! Хочеш жити – то сади картоплю! Ні, звісно, ти вільний у своєму виборі, якщо не хочеш, то можеш вмирати, але… лише після того, як посадиш картоплю.

Отут хтось запросто може почати шукати в моїх словах приховану образу на життя і мефістофельські нотки протесту проти чинного світоустрою. Нічого подібного! Я пишаюся тим, що я українець. І як і всякий нормальний українець пишаюся тим, що маю невідворотню можливість садити святу картопельку. А як інакше? Лише уявіть. Весна. Краса. Усе навколо цвіте і пахне. Буяє кольором і ароматом. Ти виходиш на городець. З амбітністю Олександра Македонського оглядаєш простори свого щойновиораного світу і кажеш собі: «Я зроблю це!» Потім міцно стискаєш у вправній руці руків’я свого вірного заступа чи рала і вганяєш його в розпашілі груди землі. Красааааа.

Спочатку робота задовольняє просто своєю новизною і нотками ностальгії. А ще оцим: «Ану, де ви, ті хто казали, що вже забув, за який бік заступа тримати? Не забув! Є в цьому житті речі, які просто неможливо забути!» І справді неможливо. Земелька летить в різні боки, картопелька рівними шеренгами шикується в рядочки. Душа радіє і відчуває, що недаремно вона існує на світі. Ти! Садиш! Картоплю! Ти озираєшся навколо і бачиш, що вже майже наздогнав кляту Гальку. Бачиш отамо на городі під гайком Миколу з сім’єю. Приїхали всі. Навіть найстарший із заробітків із Польщі повернувся. Та що там, навіть наймолодша з Америки привезла свого Пітера. Пітер вирячивши очі дивиться на процес національної посадки і смішно гелгоче щось по-своєму. Ясно, що здивований. Звідкіль їм там, на батьківщині картоплі знати, як її тут саджають українці. Ге, чудні?

Що далі триває засвоєння запланованої території, то сильнішим стає відчуття виконаного обов’язку. Перед собою. Перед Батьківщиною. Перед мільйонами твоїх предків і нащадків, які садили, садять і будуть садити картоплю. Ти це зробив! Ти зміг! Ти знову пройшов обряд ініціації і підтвердив своє право господаря на своїй землі! І на душі стає так славно, так хорошееее! От тільки за все хороше в цьому житті доводиться платити…

У кого швидше, в кого раніше приходить синдром посадженої картоплі. Недосвідчені кажуть, що це організм протестує проти раптового фізичного навантаження. Ниють суглоби, гудять розтягнуті м’язи, пече обдерта шкіра. Школотаааа. Вони просто не розуміють, що всі проблеми в житті від нервів. Це не тіло. Це душа плаче за тим відчуттям нірвани, якого їй удалося досягти під час садіння! Відчуттям надприродного сакрального єднання з мільярдами вже спочилих, нині сущих і ще ненарожденних висаджувачів картоплі! Знову приходять сірі будні звичайного щодення без подвигів, без героїчних досягнень, без відчуття екстатичного злету свідомості після проникнення пружної картопельки в розпашілу землю. Бувають моменти, що виникає відчуття непоправної втрати подальшого сенсу існування. І я навіть не уявляю, як би нам усім удавалося жити далі, як б не одне «але». Це «але» світить тремтливою життєводною зіркою, рятівним маяком в розбурханому океані буденності. І зветься воно «Період Вибирання Картоплі». Історія цього дійства потребує окремого підходу і окремого детального опису. Бо вона вже зовсім інша ця історія…

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x