«Я коли молодий, то дурний був… Усім вірив, усім старався допомогти, а ще постійно сміявся, – так практично завжди розпочинав свої спогади мій нині покійний дідусь. – Ото мені щось кажуть, а мені смішно. Сварять мене – теж весело. Найвеселіше ставало, коли в бійку встрявав. Нормальні люди бояться, а мені весело. Наче то не зі мною відбувається… наче розказує хтось, а мені з тієї людини смішно, що вона така розумна, а в таку дурну ситуацію потрапила…
Інколи мені здається, що саме оця остання фраза найкраще характеризує всі бойові дії в усі періоди історії. Хай пробачать мене воїни і люди, які будують бізнес на чужих смертях, але коли люди вбивають людей, тому не може бути ніякого виправдання. Як не змогла виправдати Єва ні Каїна, ні Авеля, а просто народила Сіфа і довірила йому продовжувати людський рід. Мабуть, у сліпій материнській любові сподівалася, що найменшенький ніколи не підніме руки на такого, як сам… Даремно сподівалася…
«Нас, десятка зо два, хутірських хлопчаків зібрали біля сільради, – згадував дідусь. – Потім почали підходити й інші майбутні воїни. Такі ж самі підлітки. Дорослих сільських мужиків мобілізували ще на початку війни. Ми сміялися, жартували, – молоді ж геть, дурні. Хоробрилися… Хоча було справді страшно. Поділили по троє. Визначили старшого в групі. Йому дали гвинтівку. Решті – патрони. Стрілять не вчили. На той час, як цілитися і натискати на гачок не знали хіба що безштаньки. От тільки про те, що цілитися і воювати – то різні речі ми тоді не знали. Ще не знали…
Про те, що мій дідусь міг бути воїном, я ніколи навіть не замислювався. Він – воювати? Мій добрий, сивий, смішний дідусь, який так голосно сміявся, розповідав такі цікаві історії з сільського побуту, приносив таких цікавенних тваринок і рослинок з лісу. Дідусь, в латаних-перелатаних штанях, в якого в дворі завжди жила купа курей-кролів-свиней-кіз-бджіл-собак-котів і який з кожним з них говорив-сперечався-сварився-лаяв-утішав… Дідусь, в якого в шафі, за одягом, завжди стояла гвинтівка, а біля красивого ручної роботи дерев’яного ліжка лежав довгий і вузький німецький кинджал в ножнах. Трофейний…
«Було темно і дуже страшно. А ще холодно і сиро. Ми лежали в багнюці, притиснувшись один до одного і дивилися на справжніх живих фашистів. Микола, якому доручили гвинтівку, навряд чи міг вистрілити… Він тремтів весь так, що аби й хотів, то не попав би нікуди. А ми затискали в змокрілих руках безглузді набої… А вони входили в село. Шеренгами. Чітко, злагоджено, дисципліновано, наче якісь механізми. Входили… А ми лежали і розуміли, що повинні їх не пустити. Повинні вбити всіх отут і зараз. Зграя обірваних завжди голодних хлопчаків, яких забрали від корів і коней. Зі своєю однією гвинтівкою на трьох і трьома патронами на кожного…»
Коли я чую сьогодні браві заклики до розв’язання бойових дій, коли натрапляю на ідеї силового вирішення конфліктів будь-якого рівня, чомусь завжди згадую слова свого діда. Оті, що згадав на початку. Про дурну ситуацію. Бо ситуація, коли дві мислячі істоти хочуть вбити одна одну, апріорі не може бути розумною. Той, хто хоча б раз брав участь у вуличній бійці, знає, що вона ніколи не буває такою красивою, як показують в кіно. Той, хто дійсно воював, ніколи не буде прославляти війну…
Не важко здогадатися, що німці їх тоді не вбили. Принаймні не всіх. Інакше не було б кому писати цей блог. Дід вижив. Навіть не був поранений в тому безглуздому бою, який просто не міг мати жодного значення з позиції Великої Війни. Та його й не згадають ніде. Пройшли німці через село Воронинці Оржицького району залізною ордою і посунули далі. Зграйку типу озброєних хлопчаків, яких місцева партячєйка виставила просто для того, щоб відзвітувати, що село не здалося без бою, зім’яли і забули. Вбитих розібрали матері, а живих раптово подорослішавших хлопчаків спакували в товарняк і відправили в Німеччину. Там дід і воював після втечі з концтабору. А в рідне село повернувся вже чоловіком. Після Перемоги.
Я ніколи не питав дідуся, чи доводилося йому вбивати на війні. Дід вправно колов свиней довжелезним інструментом, виготовленим з трофейного німецького штика. Міг запросто метнути ножа і пришпилити до дошки сірникову коробку з десяти кроків. Легко і з видимою радістю стріляв із рушниці. Яка в нього завжди була. Періодично незареєстровані рушниці по-хорошому забирав участковий. Дід не ображався. Із тим самим своїм сміхом віддавав і запрошував у хату випити по чарці. А потім сідав і писав листа котромусь із безкінечної кількості своїх друзів. Що то були за друзі, я не відав, але точно знаю, що було їх багато і періодично вони приїжджали пополювати в лісі, біля якого жив сільський пасічник із фронтовим минулим. А після їхнього від’їзду в шафі лишалася нова одно- чи двостволка. Мій дідусь був і лишився воїном, але ніколи не любив воювати і ненавидів війну. Ненавидів, бо точно знав, що нічого розумного в ній немає.
Після тієї Війни пройшло вже дуже багато років. Настільки багато, що кожен вже чесно може сказати, що не було в ній нічого красивого, нічого героїчного, нічого надихаючого, нічого, чим так приваблюють яскраві кіношні баталії. Нічого, крім самих людей… Справжніх героїв свого часу, які змогли вижити, змогли вистояти, змогли лишитися людьми не залежно від обставин, ситуацій та умов, в які їх занурила та доба. За це їм хочеться щиро подякувати. Не залежно від того, по який бік фронту вони стояли і які мундири носили. Тим, хто не оскаженів від крові і влади, яку дає зброя, хто лишився людиною навіть під мундиром із свастикою… чи зірками. Тим, хто вистояв, хто вижив, хто дав нам приклад і довів, що це можливо.
Вічна вам шана, пам’ять і мир…
І тобі, мій хоробрий дідусю…
