Зараз я розкажу вам прекрасну історію про трансформацію. Про те, як одна книжка, одна фотосесія і одна людина можуть зрушити в тобі тектонічні плити. Плити, які давно хотіли поїхати, але все не наважувалися.

І в розломах відкриються нові моря, океани, острови і цілі материки.

Ціла нова людина. Нова я, з якою ще тільки починаю знайомитись.

Я ще ніколи не писала так, як в останній місяць. Тремтячими руками, щоб за сльозами не бачити екрану.

Причому це були різні сльози. І відпускання, і полегшення, і радості. Сльози радості і щастя.

Вперше я переживала такі сильні емоції, щоб плакати від щастя і загалом розуміти, як працює це механізм.

Вперше я відчувала текст так сильно і так тонко, наче він проріс у мене корінням і травою. Наче він заземлив мене і став зі мною одним цілим.

Наче ми вросли один в одного, як це буває зі щепою на дереві. І вже не розбереш – де закінчуюсь я і де починається він.

Я зрозуміла величезну кількість речей за останніх 4 дні.

Що я красива і жіночна.

Що свобода – це більше, ніж просто право вільного вибору.

Це коли вибираєш, чітко розуміючи усі наслідки, усі ризики, увесь вогонь, воду і мідні труби, які тобі доведеться пройти.

Розумієш.

І вибираєш все одно.

Коли підкоряєшся тому, що почуття – як стихії. І ти часом в них – просто щепка, яку кидають хвилі і вітер. І ти миришся з цим і починаєш відчувати насолоду від шторму.

Ти згадуєш Харукі Муракамі і киваєш головою в такт цій геніальній цитаті: “Одного разу шторм закінчиться, і ти не згадаєш, як його пережив. Ти навіть не будеш впевнений в тому, чи закінчився він насправді. Але одна річ безперечна: коли ти вийдеш із шторму, ніколи знову не станеш тією людиною, якою ввійшов у нього”.

Коли ти не пробігаєш почуття, не забороняєш їх, не морозиш у собі, а приймаєш і проживаєш. Тоді з щепки виростає цілий корабель, який можеш навантажити образами, непорозуміннями, страхами і невпевненостями.

І відпустити.

Дати можливість собі і дорогим людям поряд бути вітром: купатися у свободі, але лишатися поряд. Не тому, що так треба, безпечно чи зручно. Не тому, що хтось скував когось обіцянками чи клятвами. Не тому, що ви боїтеся самотності чи не можете жити один без одного. А просто тому, що разом ви щасливі. А бути щасливими – чи не єдина наша місія на землі.

І разом з тим, що я можу бути красивою і жіночною, вільною, відпускаючою образи і запалюючою світло, я зрозуміла ще й те, що можу бути неймовірно сильною. Як дерево, що вросло усім своїм корінням у землю і його не вирвеш і не зсунеш з місця.

І нема такого вітру і такої сили, яка могла б це зробити.

І я готова битися за свою землю до останньої краплі крові і соку. Бо вона моя. І я нікому її не віддам.

Бо дерево – не вазон, який можна пересадити в інший ґрунт і сподіватися, що він там прийметься. Дерево само обирає, де йому рости.