Відомий український скрипаль Василь Попадюк родом зі Львова, та ось уже понад 20 років проживає в Канаді. Цими днями музикант прибув до Черкас із культурною програмою. Принагідно «Нова Доба» поспілкувалася зі скрипалем і розпитала про дитячі роки, талант, закордонне життя, вимушену відпустку під час коронавірусу і творчі плани.
– Пане Василю, для нашого видання ви – незвичайний гість. Як можете самі себе презентувати?
– У першу чергу я українець і скрипаль. Пробую в ці нелегкі часи далі займатися музикою, граю концерти.
Довідково:
Василь Попадюк – український скрипаль, якого називають «українським Паганіні», піаніст, засновник гурту «PapaDuke», грає музику у стилях world music, latino, gypsy, джаз. Уміє грати на 15 музичних інструментах. Заслужений артист України з 2009 року.
– Багато хто чув про вашу родинну легенду. Розкажіть, як ви стали музикантом?
– Моя мама танцювала, а тато був керівником музичного оркестру в танцювальному колективі «Ятрань». Вони виступали в Свідніку – це українське місто в Чехії, де проходить щорічний фестиваль. І навіть за радянських часів колектив «Ятрань» міг відвідати його. Мама тоді була вагітна – на 3-му місяці. І до неї підійшла українка з Канади, подарувала маленьку скрипку і напророкувала, що в родині син буде скрипалем. Тато хотів, щоб я, як і він, був флейтистом. Я ж із чотирьох років почав займатися на фортепіано, а в шість років сказав, що хочу грати на скрипці.
Довідково:
Василь Попадюк народився в сім’ї артистів. Мати, Світлана Попадюк, – хореограф. Батько, Василь Попадюк, – відомий сопілкар, раніше – учасник хору ім. Григорія Верьовки, керував «Троїстими музиками».
– Чому саме скрипка?
– Хтозна, напевне – доля… Зараз можу лише сказати, що скрипка – це інструмент, найближчий до людської душі. І взагалі для мене вона – партнер і друг.
– Вас почали вчити музики ще з 4-х років. Які поради дасте черкаським музикантам-початківцям і їхнім батькам, зважаючи на власний досвід?
– Ну в чотири роки, напевно, зарано грати саме на скрипці, хоч і такі випадки є. Точно певен, що треба фортепіано – це база, що мусить бути в будь-якого інструменталіста. Тож із 6–7 років можна віддавати на скрипку чи інший інструмент. Це, звісно, не мусить бути муштра, треба заохочувати через гру, книги, фільми, всілякі історії. А тоді вже важливо грати гами, дуже повільно, щоб була інтонація, звукове делегування тощо.
– Тобто має значення і талант, і праця, і старання?
– Авжеж. Знаєте, дуже важко визначити, який у дитини талант. Часто люди помиляються і «промахують»: геніального хокеїста віддають на скрипку, а скрипаля – на хокей. Але треба уважно до цього поставитися й не силувати дитину. Тут також вагому роль відіграє Вчитель.
Довідково:
Із семи років Василь Попадюк років навчався в Київській спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Потім вступив до Київської консерваторії ім. П. Чайковського, звідки на останньому курсі перевівся на заочне відділення Львівської музичної академії ім. М. Лисенка.
Військову службу відбував у Києві в ансамблі пісні і танцю, який постійно давав концерти для ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Пізніше лікарі рекомендують Василю Попадюку змінити місце проживання, і 1988 року він їде на роботу до Москви. Тут у «Театрі музики народів світу» під керівництвом Володимира Назарова він оволодів грою на десятьох нових національних інструментах світу, навчився мистецтва перевтілення.
Повернувся до Києва 1993-го, грав в ансамблі «Гопак», співпрацював з Державним циганським театром «Романс».
– Як коронавірус вплинув на вашу діяльність, адже раніше щороку ви давали близько 100 концертів, а то й більше?
– Торік у лютому я відбув 13 концертів у Європі разом із канадійською зіркою Джессі Куком. У березні у мене мали початися гастролі – 30 концертів у Китаї. Цей тур готували два роки, мала бути пролонгація, підписаний контракт із мережею театрів у Китаї – і все пропало.
Я приїхав в Україну й до серпня минулого року – майже без руху. Останній концерт у Канаді був у жовтні 2020-го. Зараз Канада повністю закрита. У вас тут – інший екстрим, така собі анархія. У Канаді ж не можна ходити один до одного в гості, у деяких провінціях запровадили комендантську годину. Якщо ви плануєте відсвяткувати день народження вдома, то поліція може зайти, і якщо з’ясує, що хтось із присутніх там не проживає – з кожного по 10 тисяч доларів штрафу. Там не жартують.
– Для багатьох творчих людей коронавірус став моментом якихось внутрішніх роздумів, переосмислення. Чи було у вас таке?
– Я заздрю тим людям, бо у мене переосмислення хоч і відбулося, але не думаю, що в позитивному плані. Мене воно тільки ввігнало в якусь депресію. І я захоплююся людьми, які не впали духом і творили. Я ж просто впав у ступор.
Довідково:
Із 1997 року живе і працює у місті Торонто (Канада). Одружений з донькою українського політика Степана Хмари Соломією і має трьох доньок – Моряну, Софійку та Катрусю. У сім’ї розмовляють українською.
2003 року взяв участь у телевізійному шоу «Велика музична канадська мрія», де змагався з 15 тисячами інших скрипалів. У фіналі виконував гуцульську фантазію і посів друге місце.
– Порівнюючи Україну з Канадою, ви говорите, що в деяких моментах Україна навіть у чомусь більше імпонує. Справді?
– Ну це більше на побутовому рівні – їжа, наприклад, смачніша. Зараз з’явилося більше можливостей. Але річ не тільки в гастрономії – сервіс у приміром, теж набагато кращий. Приємно, що все-таки Україна поступово стає Україною. Чути на вулицях українську мову, що раніше не було так помітно. Я і сам у Канаді спілкуюся українською більше, ніж у Києві. Сучасна молодь така класна! Ідеш вулицею і чуєш українську мову. До цього в Києві я такого не пам’ятаю.
– За що ви любите Канаду більше, ніж Україну?
– Я не можу сказати, що люблю її більше. Там я відчуваю себе вдома, але не можу сказати, що там гірше чи ліпше – там просто інакше. Я зловив себе на думці, що коли перетинаю кордон в Україні, друзі дають мені авто, я пру за кермом, а потім повертаюся до Канади, сідаю у свою автівку й зовсім інакше почуваюся, там зовсім інше життя. тому не можна порівнювати: там свої плюси й мінуси, і тут так само.
– Чи є різниця і чи порівнюєте ви особисто для себе музичний кластер тих часів, коли ви були в Україні, і нинішній?
– Зараз я бачу прогрес у цьому плані. Певно, саме завдяки закону про мову (мовні квоти. – Ред.) в Україні виникло багато гуртів. Мені завжди імпонувала українська андеґраунд-музика більше, ніж російська. Я жив у Росії, знайомий із музикантами, тож знаю, про що кажу. Раніше в Україні завжди були класні музиканти і вони втікали до Москви. А зараз приємно, що з’явилися такі цікаві гурти, як «Kozak System», «Чубай» тощо.
Музична культура в Україні була, є і буде.
Як висловлювався покійний відомий український диригент Степан Турчак: «Наша нація талановита, але талант – це г…но (не знаю чи ця алегорія буде доречною в цьому випадку). Його дусиш, а воно крізь пальці лізе» (сміється). Це його слова, це – не мої. Тому ми мусимо бути бадьорими, мати свою гідність, наснагу та бойовий дух. Розумію, що деяким нашим співвітчизникам то болить. Але коли втратимо свій дух, буде гірше. Тож вважаю, що робимо все правильно.
(©“Варіанти”)
– Що, на вашу думку, впливає на успіх музиканта?
– Я завжди раджу молодим музикантам не цуратися нічого. От у тебе є можливість грати – грай, щоб тебе почули. Бо можна бути великим генієм, але як сидітимеш у себе в підвалі, то тебе ніколи ніхто не почує і не побачить. Треба грати всюди. Запрошують грати безкоштовно – ідіть. Бо завжди випадок грає величезну роль. У мене багато чого сталося випадково.
– Для прикладу?
– Приміром, їхав в авті, до мене подзвонив менеджер, каже, як маєш час, приїзди на Metal Work Studio – там Боб Ділан. А це кумир мого дитинства! Я поїхав знайомитися, дуже приємна була розмова. Він запропонував мені пограти для його альбому. Багато цікавих і смішних історій і випадків – не для публіки.
– Який же випадок долі вас привів сьогодні в Черкаси?
– Я співпрацюю тут із багатьма концертними агентствами. Одні з хороших друзів – «Квартал-концерт», що запропонували заграти мені на відкритті концертної івент-арени SELENA.
Абсолютно не люблю будь-якої помпи. Кожен з нас, у певній мірі: більшій чи меншій, робить свою справу, знаходячись на своєму місці. Вважаю, що Бог створив людей геніями. Хтось геній у футболі, хтось на заводі чи фермі, хтось збирає врожай. Кожен має робити свою справу і намагатися виконувати її добре. За такої умови все буде в порядку. Повторюся ще раз, але це важливо: Бог усіх нас створив рівними.
(©“Варіанти”)
– Згадайте три найприємніші події вашого життя.
– Насамперед народження дітей – маю трьох доньок. Також пам’ятна перша поїздка до Канади, це було незвично. І, звісно, телевізійний конкурс «Велика музична канадська мрія», коли я змагався з 15 тисячами інших скрипалів й увійшов до фіналу.
– Скажіть, які три постаті для вас найвизначніші?
– Певно що батько й перший учитель. Третього – не надумаю… Річ у тім, що школа імені Лисенка, де я навчався, була антикомуністична й дуже жорстка: вона робила з маленьких дітей психологічних калік. Ми не мали ідолів і були один одному конкурентами з самого дитинства. Нас змушували дивитися в дзеркало й казати: «Ти – геній». От така школа: радянська й антирадянська водночас. Бо з іншого боку мені пощастило застати плеяду тих учителів, які працювали не за гроші, а за ідею – чий студент ліпший. У Канаді я собі такого не уявляю.
– Назвіть три ваші найулюбленіші твори?
– Із класики дуже люблю концерт Чайковського, усі сонати Баха й каприси реформатора Паганіні. Мене часом порівнюють із Паганіні, хоч у мене з ним схожість – хіба в поганих звичках.
– Які маєте теперішні творчі мрії?
– Якщо все буде добре й нарешті карантин закінчиться, то хочу втілити ідею співпраці з державним гуцульським ансамблем. Планую реалізувати проєкт «Гуцульська планета», думаю, вдасться завдяки цьому колективу. Отримав від них прохання, але оскільки живу в Канаді, треба ще все добре обдумати.
– Що б ви побажали собі й черкащанам?
– Собі побажаю пошвидше повернутися до дітей, і щоб вони сильно не ображалися на мене. Хочу налагодити з ними стосунки, бо часто не буваю вдома. А вони вже дорослі і компенсація вже не діє.
Черкащанам побажаю здоров’я і не впадати в паніку! Усе міняється, тож бажаю, щоб було тільки на краще. Більше посмішок! Усе погане мине!
Тетяна Очеретяна, Дар’я Роженкова, Юлія Світайло
