«Мамо, я обов’язково повернуся, я заворожений»

«Мамо, я обов’язково повернуся, я заворожений»

Перебираючи свій журналістський архів, натрапив на фотографію, на якій двоє військових зі зброєю в руках на фоні афганського кишлака, що видніється вдалині. Один із них(той тримає на плечі автомат) — уродженець Ступичного, що в Катеринопільському районі, Сергій Спільніченко.

Більше трьох десятиліть минуло відтоді, як на сільському цвинтарі з’явився пам’ятник, на якому викарбувано портрет юнака і дві дати: 23.02.1966 – 20.12.1986. Скільки ж це йому тоді було років? Всього двадцять, а скільки йому довелося пережити…
У Ступичному літні люди, згадуючи Сергія, тихо зітхають і говорять:»Жити б йому та жити, та не склалася хлопцеві доля. Комусь потрібна була його смерть». І додають: «А щоб повернувся він додому живим-здоровим, а не в цинковій труні, була б у нього зараз своя хата, були б кохана дружина і люблячі діти. А так обломилася гілочка…»

Серед односельців Сергій користувався любов’ю і шаною. Мабуть тому, що зростав у простій селянській родині, де не було місця фальші та неправді, в якій поважали і знали ціну праці. Батько Юхим Іванович і мати Антоніна Власівна майже все життя трудилися на фермі. Тож і не дивно, що малий Сергійко багато часу проводив саме там. А коли підріс, допомагав матусі розносити у годівниці силос, жом, січку. Очевидно, це вплинуло на вибір майбутньої професії. Закінчивши школу, юнак поступив на зоотехнічне відділення Тальянківського сільськогосподарського технікуму. Там він познайомився і подружився з Валерієм Гончаром із Радчихи. Непомітно збігли студентські роки і ось вже на руках диплом зоотехніка. У рідне село, де Сергій, як правило, проходив практику, його і запросили на роботу.
Зоотехніка, якому від роду всього вісімнадцять років, у Ступичному ще не було, але юнак довів, що він спеціаліст толковий. Коли ж щось не ладилося, не соромився йти до старших, мудріших, щоб підказали, допомогли. У повсякденних турботах минав час. Та прийшла пора одягти військову форму, виконати, як тоді казали, священний обов’язок.

За доброю традицією призовника Спільніченка випроводжали в армію всім селом.
Біля Монумента односельчанам, які не повернулися з Другої світової, зібралися і старі, і малі. Сивочолий ветеран вручив Сергію торбинку із землею і наказав служити так, щоб не було соромно перед односельцями. Юнак взяв грудочку землі і тримаючи її в руках поклявся бути справжнім воїном, поважати командирів і допомагати товаришам у скрутну хвилину. Тоді й бачили ступичненці востаннє живим Сергія.
Спочатку він потрапив в «учебку» в Ашхабад, де став навідником бойової машини піхоти. Він ще тоді жартував: «Навіщо мені БМП, коли я зоотехнік».
А продовжилася його служба в розвідроті в Афганістані, де навіть гори стріляли й за кожним каменем могла причаїтися небезпека. Сюди ж направили служити і Валерія Гончара, земляка із Катеринопільщини. Їм навіть і доводилося зустрічатися, хоч і перебували в різних підрозділах.

Линули в рідне село листи з номером польової пошти, в яких солдат просив батьків не журитися, розповідав про нелегкі будні, але про те, що бачив і переживав, ні слова. Оберігав Сергій мамине серце, згорьовану батькову душу і вірне братове чекання.
«Мамо, я обов’язково повернуся, — написав якось, — я заворожений» І справді оминали Сергія Спільніченка душманські кулі та осколки, адже 33 рази ходив на бойові завдання і повертався з них живим.

«Мамо, я обов’язково повернуся, я заворожений»

Довелося юнакові навіть стрибати з парашутом, але там, на війні, не питали чи ти хочеш. Існував наказ, який потрібно виконати. І вони, молоді хлопці, виконували його з честю.
Одного разу в село прийшов лист із фотографією, на якій Сергій стоїть поруч із афганцем. «Вони теж люди», — писав юнак рідним. Серед вогню, пороху і крові не втратив солдат доброзичливості й гуманізму, однак своє життя зберегти все ж таки не зміг.

«Мамо, тату, рідні мої, я вже більше не ходитиму на завдання. Привезли нам поповнення і я тепер «дембель». Але молодих, необстріляних потрібно було вчити. І знову виїхав Сергій із бойовими побратимами на завдання.
Підрозділ, в якому служив Сергій, підняли по тривозі вночі. БМП рухалися із вимкненими фарами. Але раптом попереду несподівано вдарили душманські автомати та гранатомети. Колона розгорнулася у бойову лінію. Лунко «заговорив» кулемет БМП, в якій перебував рядовий Спільніченко. Аж раптом почувся потужний вибух, яким зірвало башту бойової машини. Коли бійці підбігли до палаючої БМП, Сергій був ще живий. Він лише запитав, що трапилося з його ногами (а їх у нього вже не було…). Тяжко пораненому навіднику була надана медична допомога. Хтось із земляків-українців викликався доставити Спільніченка в госпіталь. Але по дорозі той помер…

У листі командування, надісланому тоді батькам, є такі рядки: «Він завжди допомагав друзям, ділився з ними останнім сухарем і ковтком води».
За мужність і відвагу, виявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку, Сергій Юхимович Спільніченко посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Його ім’я носить Ступичненська школа та одна з вулиць села. У навчальному закладі створено музей воїна-інтернаціоналіста. А біля Монумента Слави, звідки юнак вирушав у безсмертя, встановлено погруддя навіки двадцятирічного юнака.
15 лютого воїни-«афганці» Катеринопільщини побували на могилах Сергія Спільніченка у Ступичному, Анатолія Тараненка у Гончарисі, Олега Солодуна у Пальчику, Миколи Середи в Радчисі, поклали до них квіти, мовчки і стоячи випили сто грам, вшановуючи пам’ять всіх, хто не повернувся з тієї незрозумілої афганської війни.
І хоч сьогодні в Україні є нові герої — учасники АТО, які захищають територіальну цілісність нашої держави, не забуваймо і про тих, хто віддав свої життя в горах та гарячих пісках Афганістану. Не їхня вина, що воювали вони в чужій країні й проливали там свою кров.

Василь Ходзіцький

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x