«На першому місці має бути відданість справі», – Григорій Голиш

 «На першому місці має бути відданість справі», – Григорій Голиш

Із черкаським істориком, краєзнавцем і педагогом, а, крім того, – директором наукової бібліотеки імені М. Максимовича Григорієм Голишем мали нагоду поговорити про роботу над новими книгами, бібліотечні реалії в часи пандемії, любов до студентів, перспективи України і … волейбол.

– Торік вийшло друком нове видання Вашого авторства. Що підштовхнуло до створення книги про Дмитра Лисуна?

– Виховувати сучасне покоління треба на прикладах таких людей, як Дмитро Лисун. Його постать має типові риси аграрія й справжнього патріота України. І створюючи такі життєписи, ми маємо змогу зронювати зерна оптимізму про те, що не все в Україні пропало. Бо є люди, які можуть вершити великі справи.

Крім того, Дмитро Лисун – мій друг по життю. Мені завжди імпонували його людські якості: і простота, і щирість, і доконечна українськість.

Мені випало щастя працювати з ним (на посаді його заступника в Золотоніській райдержадміністрації) і бачити безпосередньо в ділі: не просто за чаркою чаю, а саме в роботі.

Взятися за цей проєкт саме під 2020 рік мене спонукало й те, що саме 2020-го– 10-ті роковини передчасної смертіДмитра Лисуна, і цього ж року йому мало б виповнитися 65 років.

– Чим постать Дмитра Лисуна важлива для пересічного черкащанина?

– Цією книгою я хотів спонукати читача наслідувати приклад свого героя. На першому місці має бути відданість справі. Так, попри усілякі труднощі й життєві негаразди, Дмитро Олександрович самовіддано служив хліборобській справі. Бо уявіть, що таке тримати такий посівний клин, як у нього – 10 тисяч гектарів! Або понад 6 тисяч великої рогатої худоби, більше як 5 тисяч свиней і не лише… При цьому треба було керувати величезним колективом, опікуватися життям мешканців кількох сіл.

Дмитро Лисун був справді успішним лідером, усі згадують його добрим словом: жодна чорна кішка не перебігла між ним і будь-яким працівником, яку б посаду той не обіймав. Якби всі так ставилися до своєї справи, як Дмитро Лисун, Україна мала би більший успіх у своєму поступі.

Дмитро Олександрович – взірець фахівця високого рівня, бо знався й на хліборобстві, і на тваринництві, і на сучасних технологіях аграрного виробництва. Він не лише йшов у ногу з часом, а й випереджав його, завжди був маяком для інших.

Своєю книгою я хотів спонукати всіх в Україні бути українцями. Не плакатися на нещасну долю, не кивати на труднощі, а щодня робити щось для держави. Не для чиновників, які часом бездарні й віддалені від народу, а саме для держави. Таким був Дмитро Лисун.

Треба було показати читачеві, що не треба жити за принципом «моя хата скраю», начебто суспільні справи нас не обходять. Навпаки – активно втручатися в цей процес, намагатися впливати на нього, як робив це Дмитро Лисун.

Дмитро Олександрович був депутатом і сільської, і районної (Золотоніської – Ю. С.), й обласної рад, очільником Золотоніської райдержадміністрації, активним функціонером Народного руху України, а потім – Української народної партії. Крім того, він тричі балотувався в народні депутати, але завжди програвав тільки тому, що бракувало грошей і мав совість, на відміну від опонентів, які вдавалися до брудних технологій.

Він боровся за те, щоб Україна стала українською ще з 70-х років, коли з однодумцями   (зокрема, зі своїм студентським побратимом, в майбутньому легендоб українського політикуму Іваном Зайцем) влаштовував таємні зібрання, де читали твори Дзюби й Стуса й обговорювали долі дисидентів тощо.

Я хотів показати такого собі героя нашого часу. І сказати: будьте такими, як Дмитро Лисун.

– Як тривала робота над виданням?

– Книга має співтворців – сам би я ніколи її не створив.

По-перше, безмежно вдячний третьому Президентові України Вікторові Ющенку, який погодився написати передмову до видання. Уявляєте, яка це для мене честь як автора? Екс-президент сказав, що пам’ятає Дмитра Олександровича й поважає його як патріота й аграрія від Бога.

По-друге, книга ніколи не народилася б без підтримки і спогадів його друзів, соратників і побратимів. Серед них яскраві особистості – народний депутат 5-ти скликань, багаторічний друг героя книги Іван Заєць; голова української народної партії Юрій Костенко; Герой України Микола Васильченко; ректор Національного університету біоресурсів і природокористування (Київ), колишній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко; екс-нардеп і поет Леонід Даценко; письменник Григорій Дігтяренко та ін. Цю палітру Пам’яті доповнюють спогади його рідних і близьких.

Крім того, я опрацював матеріали Черкаського й Золотоніського архівів та архіву приватного сільгосппідприємства «Плешкані» (всього понад 50 справ).

Врешті вийшла документальна повість зі спогадами-реквіємом. Рецензенти (професор В. Я. Білоножко та кандидат технічних наук, уже згаданий Ю. І. Костенко) кажуть – вдалося, та не мені судити. Остаточне слово – за читачами. Поки – відгуки непогані…

Книга має 11 розділів і охоплює часовий відтинок у майже 55 років: від пенатів Дмитра Лисуна в селі Гірники на Волині і до його діяльності у приватному, ним же заснованому сільгосппідприємстві «Плешкані», що є аграрним лідером і нашого краю, й України.

Я крок за кроком відстежив у деталях його життя. І побачив, що такі герої народжуються в особливому середовищі. Для Дмитра Лисуна таким середовищем була Волинь. Його родинне оточення репрезентоване тими, хто постраждав від сталінського режиму, позаяк були вигнані з рідного села, названого «бандерівським».

Передостанній розділ має назву «Перерваний лет», бо його смерть по суті насильницька– від хвороби. Останній розділ – «Плешкані й Україна без Дмитра Лисуна». Що ж із господарством нині? А воно й досі процвітає. Його очолила дружина пана Дмитра, вчителька за фахом, яка вже пізніше здобула й сільськогосподарську освіту, – Людмила. Як і чоловік, вона – заслужений працівник сільського господарства України.

У книзі зібрано багато якісних світлин, а художнє оформлення здійснене моїм другом, заслуженим художником України Віктором Афоніним і його ученицею Оленою Галицькою, яка нині викладає в ЧДТУ.

Мені приємно, що ця робота визнана книгою року-2020 місцевого автора.

– Хто фінансував цей проєкт?

– Створення цієї книги – вартісний проєкт, що обійшовся в понад 200 тисяч гривень. Фінансувала його Людмила Лисун коштом свого господарства. Наклад у 1000 примірників уможливив те, що книга пішла всіма бібліотеками й університетами України, аграрними закладами. Крім того, видання відповідає міжнародним стандартам, тому потрапило в бібліотеку конгресу США, а також до Торонто, Лондона, Парижа, Веллінгтона, Мельбурна, Астани, Кишинева й Мінська. До Москви не надсилали –там би захлинулися люттю, читаючи про «бандерівця».

– Перейдімо до розмови про вашу сьогоденну службову діяльність. Чи змінилася робота наукової бібліотеки імені М. Максимовича в часи пандемії?

– Ще і як. По-перше, узагалі робота бібліотеки останніми роками змінилася. Не буду приховувати: ми з вами є свідками кризи традиційного книгочитання.

Зараз електронні засоби суттєво потіснили традиційний інформаційний ресурс. Я не проти застосування цифрових технологій, однак усе-таки електронне читання часом вихолощує зміст прочитаного.

Психологи кажуть, що віртуальне чтиво сприймається як картинка. При традиційному ж читанні задіяно більше компонентів пам’яті, як при читанні електронного тексту (це особливо важливо в навчальному процесі). Але я певен, що вони мають співіснувати.

Сьогодні покоління «Z» читання традиційних книг переважно вважає ретроградством, натомість звертається до ґаджетів. От у нашій бібліотеці є абонемент художньої літератури – понад 60 тисяч видань, причому ми постійно осучаснюємо книгозбірню. Але мало хто зі студентів ним користується, окрім хіба що філологів.

Це послужило не дуже хорошу службу бібліотекам і бібліотекарям, яких нині дехто вважає мало не вимираючими. Мовляв, колись будемо згадувати про них, як про мамонтів. Я з цим не згоден і певний, щостанеться таке не швидко. Приміром, бачимо, що в Європі та США повертається мода на традиційне читання й тамтешня університетська практика показує, як високо оцінюється опрацювання серйозної літератури. А у нас – дядько інтернет, загальна виручалочка, причому із неперевіреною часом інформацією, абсолютно поверхневою. Звісно, це економить наш час, але глибинно не дає повноцінних знань.

А тут іще одна біда – пандемія й карантин. Оце вже бібліотечну сферу конкретно вдарило під дих. Тому що з цієї причини реального читача ми можемо не бачити днями. Коли і є – то в масках, мало чи не скафандрах…

– Як виходите з ситуації?

– Я бував на багатьох бібліотечних конференціях міжнародного рівня, коли їх проводили ще й офлайн. Там радилися й дискутували з іноземними колегами, там же я вперше почув про віддалений доступ, і десь із 2010-го почали його застосовувати.

І як знадобився той досвід зараз, в умовах пандемії: сьогодні наша бібліотека надає сервіс у режимі віддаленого доступу. Зокрема, без проблем можна звернутися до бібліографів й отримати віртуальну довідку, щоб уточнити бібліографічний опис, анотацію тощо. Таку інформацію без проблем нададуть онлайн упродовж 1–2 годин. Або ж можемо адресно надіслати фрагмент тексту. Причому для наших користувачів – абсолютно безкоштовно. Чи треба надати у індекс універсальної десяткової класифікації (УДК), чи то користувачеві треба зайти в інституційний репозитарій праць наших викладачів, де тисячі текстових даних – без проблем можна зайти з допомогою пароля. Є і можливість зайти в реферативну міжнародну базу, щоб скласти список літератури тощо.

Ми навчаємо наших працівників: постійно діє семінар підготовки й перепідготовки наших кадрів, прямо у нас. Маємо для цього науково-методичний відділ. І ми навчаємо, як надавати послуги віддалено. Завдяки цьому якось функціонуємо. Бо якби цього не робили, то задали б питання: а нащо бібліотека, коли немає читачів?

Свого часу англійський філософ Томас Карлейль сказав такі слова, які я вважаю надважливими: «Університет – це лише зібрання розумних людей навколо гарної бібліотеки». Тобто це інформаційне осердя  вишу. Помре бібліотека – зникне й університет.

– За версією тижневика «Освіта» ви увійшли до 60 найкращих освітян України. З позиції освітянина як, на вашу думку, змінилося збігле студентське середовище й нинішнє?

– Зараз я вже майже не викладаю. Раніше працював на кафедрах всесвітньої історії, потім історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, а завершував уже на кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки. Моя каденція як викладача закінчилась на 50-му році науково-педагогічної діяльності, ще 2015 року.

– Але наразі зі студентами взаємодієте?

– Звісно. Як запрошений доцент, залюбки читаю лекції з нумізматики або зустрічаюся зі студентами щодо історії історичної науки, або для обговорення проблем фалеристики чи генеалогії.

Я прийняв студентів у доволі пізньому віці– це було 2000 року, досі ж учителював і був директором сільської школи. Різниця між студентом зразка 2000-го і 2020-го, звісно, є, і вона суттєва. Приміром, те покоління «У» було ще прихильне до традиційного читання, а не до ґаджетів, як нинішнє покоління «Z».

Не маю нічого проти нинішньої молоді, але чогось мені так здається, що в тодішніх студентів рівень сумлінності й відповідальності був дещо вищий.

– Як гадаєте, чому?

– Мені здається, що це не так вина конкретного студента, як вина суспільства, що вражене вірусом безвідповідальності. Я абсолютно не прихильник тоталітарних підходів, проте загальна ситуація в суспільстві насторожує – оця вседозволеність, мовляв «мені все одно за це нічого не буде…».

Студенти називали мене авторитарним демократом. Я їх насправді безмежно любив і люблю як джерело й мотивацію до життя – і тих, які були раніше, і нинішніх.

Ще,на жаль, у нинішніх студентів дещо впав рівень духовності. От кидають каменями в минуле суспільство, але,попри заідеологізованість, було однією з найбільш читаючих країн, і музеї тоді процвітали. Зараз же музей – злидень і непотрібна для влади структура, бібліотека – якби її закрити… І все це в результаті екстраполювалося на те, що духовний Чорнобиль бере гору, буквально з’їдає залишки духовності й моралі. Із прикрістю це констатую.

Думаю, збігле покоління було активніше в громадському плані, сучасні ж спершу задають питання: «А що я з цього буду мати? Яка користь для мене?»Мені здається, тоді найперше думали за Батьківщину, а потім уже про себе, а зараз навпаки: хай держава дбає про себе сама.

Все ж мушу похвалити й сучасних студентів: вони аси з орієнтування в електронних технологіях. Це добре, бо раніше таке було тільки на початковому рівні. Крім того, вони ерудити, які вже готові займатися наукою. А для тих, хто хоче і може братися за наукову діяльність, сьогодні кращі можливості – і комунікування, і здобуття інформації, і реалізації проєктів і таке інше.

– Незабаром – 25-річчя ухвалення Конституції, далі – 30 років від дня проголошення незалежності України. Як історик, краєзнавець і колишній депутат як оцінюєте сучасне становище України: чого ми вже досягли і чого іще прагнути?

– Хто б там що не казав, а найголовнішим нашим досягненням я вважаю нашу незалежність. Є всякі люди, глибоко вражені вірусом російщини й ностальгійності за Радянським Союзом, які завжди повторюють, як тоді було гарно. Якось я, перебуваючи на посаді заступника РДА, на такі слова відповів: «То через те, що ви тоді були молодші на 20 років». Так і є. було краще, бо були молодими.

Ще одне досягнення – те, що ми живемо в демократичній державі. Незважаючи ні на що, я не хочу варіантів Росії чи Білорусі. Я сьогодні справді можу сміливо критикувати президента – і мені за це нічого не буде.

Звісно, мова – душа народу. І її збереження – теж наше досягнення. Так, у нас до кінця не завершений процес узаконення її функціонування, але я думаю, певний позитивний злам відбувся. Коли я раніше їздив до Києва, там звучала переважно російська, зараз вона теж лунає, але молодь здебільшого спілкується українською. Мене це дуже тішить.

Нещодавно встряв у конфлікт із поліціянтом (каюсь: перевищив швидкість). Він підійшов до мене і звернувся російською. Звісно, мене це обурило і я попросив надати мені перекладача, а потім додав, що є закон, що зобов’язує його звертатися українською. Він, хоч і оштрафував «по ділу», за російську вибачився й далі говорив щирою українською.

Досягненням вважаю й те, що з народженням української незалежності відродилося українське краєзнавство– на початок 90-х припадає заснування всеукраїнської спілки краєзнавців, згодом– національної. І зараз триває цей Ренесанс краєзнавства.

Крім того, сьогодні спостерігаємо відродження українства й української духовності. Хоча, приміром, у відсотковому відношення видавництво літератури українською ще відстає, але ж її більшає. Приємно й те, що на радіо звучать українські пісні. І цей перелік можна продовжувати.

Іще один позитивний підсумок – визнання. Кілька десятиліть тому ніхто толком не знав про Україну, хіба казали, що ми – якісь «рашен», що«неправильною російською» мовою говорять. Мені колись доводилося чути таке від одного гостя. Сьогодні ж про Україну знає весь світ.

Але варто зазначити, що ці 30 років стали й часом втрачених можливостей. Бо Україна й досі перебуває у принизливому стані «країн, що розвиваються». Поряд із нами – Африка, Азія й частина Латинської Америки 30 років – а ми й досі на стадії створення умов для належного добробуту людей.

Як же це так – маючи третину світового запасу чорнозему, корисні копалини, такий потенціал, такі стартовві можливості, таких працьовитих людей – і плентатися у хвості світової спільноти і просити на прожиття з торбою по світу?Чи це не є ганьбою для сучасної України?

Я вважаю, що ті можновладці, які довели країну до цього стану, заслужили на великі терміни у в’язниці. Права на амністію для тих, хто нас кинув на поталу в цих злиднях, немає.

На жаль, є і продажність у нашій ментальності, і заздрісність, і бажання гребти під себе, коли дібрався до влади. Врешті те, що ми маємо війну і втратили Крим –теж результат недолугої антиукраїнської політики. Я певен, якби В. Чорновіл зостався живим – можливо, Україна пішла б іншим шляхом.

– Чим кандидат історичних наук, доцент і директор бібліотеки займається на дозвіллі?

–Я – щасливий власник городу й саду на пів гектара. Мешкаю в Благодатному (там у мене квартира, але маю там і дачу (колишнє батьківське обійстя).  Тож щодня долаю шлях через Дніпро (берег лівий, берег правий). На городі вирощую і полуницю, й арахіс, картоплю, усі види овочів, словом повністю себе забезпечую екологічно чистими продуктами. Звісно, робота ця тяжка, проте результативна.

Друге хобі – рибальство. Це святе: щовихідного ввечері, коли вже наробився на городі, їду скутером посидіти з вудкою. І завжди маю якийсь улов.

Третє – подорожі, які страшенно люблю. На жаль, епідемія дещо вибила з сідла. Але свого часу вже вдалося побувати, зокрема, в Єгипті, Ізраїлі, Болгарії, Франції, Німеччині, Чехії, Туреччині…

У 67-річному віці штурмом узяв Говерлу, а в 69-ть підкорив гору Піп Іван. Усе це – завдяки нашому ректорові, який організовує такі оригінальні корпоративи. Мене довго відмовляли – мовляв, не треба експериментувати з організмом у такому віці… А я ще можу дати фору, бо ж тренований: раніше протягом 25 років у будь-яку погоду щоранку займався оздоровчим бігом.

Наступне – нумізматика. Я не лише викладач, але й колекціонер монет ось уже близько 40 років. Маю власну колекцію.

Також полюбляю волейбол, донедавна був доволі активним гравцем і виступав за ветеранську збірну села Благодатне. Зараз теж граю, але вже рідше. Частіше – з семирічним онуком Сашею: й у футбол, й у волейбол. Він же мене часто питає, чого я так швидко стомлююсь (сміється).

– Які маєте творчі плани і сподівання?

– Творчих планів досить багато. Приміром, уже лежить у видавництві мій проект до 100-річчя університету на 500 сторінок під назвою «Черкаський національний на шпальтах провідних газет Черкащини (1992 – 2020 рр.)». Це продовження виданої раніше книги «Черкаський педагогічний на шпальтах газети «Черкаська правда» – тут інформацію доведено до 1991-го. У виданні подано матеріали прес-моніторингу, результати проведеної нами (моїм співавтором є О. Ільченко) узагальнювальної експертизи цих матеріалів і відомості про всіх редакторів. Опрацьовано майже тисячу матеріалів про університет і я сподіваюся на схвалення й допомогу в реалізації цього проєкту від комісії при обласній адміністрації з підтримки місцевого друку.

Крім того, уже практично на стадії завершення перебуває той проєкт, що я виношував пів життя. Створивши два видання «Подорожі Златокраєм» і книжку «Крізь роки й епохи», я сповнив обов’язок перед рідним Золотоніським районом і Чапаєвською школою (нині – Благодатнівська), яку закінчив і де 38 років працював.Тепер же виконую синівську повинність перед моєю маленькою Батьківщиною – унікальним селом Деньги, що дало Україні і світу видатних людей. За фінансову підтримку цього проекту дякую бельгійському інвесторові Тому ван Гої.

Є ще один амбітний план: у стінах Наукової бібліотеки народжується єдиний в Україні музей історії університетської книги, що наразі готовий на дві третини. Поки активно працюю в напрямі наповнення експозиції й не готовий озвучити більше деталей. Але це доволі цікавий проєкт. Сподіваюся на Бога і прошу в нього сприяння здійснити такі задуми напередодні пікових осінніх заходів  з відзначення 100-річчя нашого університету – провідного вишу Черкащини й України.

Спілкувалася Юлія Світайло

Реклама

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x