Відкриття купального сезону по-черкаськи

Відкриття купального сезону по-черкаськи

Сонце. Спека. Пляж. Водичка. Крики чайок і радісний лемент дітей, що плескаються у воді. Легкий вітерець пестить баранців на хвильках. Краса. Скоро буде. Коли доберуся. Бо зараз сам відчуваю себе баранцем. Або віслючком. Нав’юченим. За плечима важкий рюкзак завантажений найнеобхіднішими речами. Це тобто покривальцями, рушниками, гумовим крокодилом і надувними подушками. Три з них пробиті, але на всякий випадок вкинуті в рюкзак. А раптом не до кінця пробиті. Ще є м’ячі, ракетки, машинки, лопатка. Сину вже тринадцять і він вже розуміє, що гратися в піску не буде, але за звичкою прихоплює з собою шматочок дитинства. Ще є комплект купальних костюмів на чотирьох осіб і білизна на двох дорослих, хлопця підліткового віку і на десятьох дівчаток…

 

Відкрию секрет, дівчинка, звісно, одна, але трусиків-топіків-футболочок-спідничок така кількість, що відразу цього і не збагнеш. Потім теж, не збагнеш, але завжди можна отримати логічне пояснення: «Ну, тату, тобі цього не зрозуміти. Просто я – жінка, я не можу отак запросто взяти і вибрати дома речі, які мені там будуть потрібні. З власного досвіду знаю, що ККД суперечки з десятирічною жінкою має значення лише зі знаком мінус, тобто є велика вірогідність, що після розмови на цю тему в наплічник додасться ще щось. Тому просто несу. В правій руці торба з термосом, бутербродами, булочками, пряничками і цукерками. Кількість провіанту така, що здається, що ті умовні дівчатка дійсно всі йдуть з нами. Але знаю, що сперечатися з мамою десятирічної жінки ще безперспективніше. Тому несу.

 

Гуглмап підказує, що до пляжу 40 хвилин ходу, але ми його обманюємо. Бо спека. Ну, і наплічник, звісно. Всі гуртом засипаємося в маршрутку. Ну, як всі гуртом… я звісно, забуваю зняти рюкзак і застряю в дверях.  Співчутливі пасажири, яким я перегородив дорогу, легко і дуже щиро заштовхують рюкзаконосця всередину. В якийсь момент виникає відчутия, що хтось таки використав з цією метою носок ботинка або палицю. Втім відчуття оманливе. На щастя.

 

Їдемо. Сонце пече немилостиво. Маршрутка ненав’язливо приводить на пам’ять ті моменти дитинства, коли ми вдвох з мамою готували мій улюблений торт. Саме мені тоді доручалася відповідальна місія варити сгущонку в залізній бляшанці. Лише тепер вдається до кінця зрозуміти всю глибину відчуттів, які випадали тоді на долю нещасній сгущонці… Хоча ні. Думаю, їй все-таки було краще. Ну, бо рюкзак.

 

Приїжджаємо. Виходимо. На перший-другий розрахуйсь! Всі на місці? Всі цілі. Чудово. Виявляється ми проїхали дві своїх зупинки. Ще чудовіше. Біжимо за від’їжджаючою маршруткою. Рюкзак кумедно підстрибує на спині. Десь в праву лопатку немилосердно тисне пластмасова дитяча лопатка. Ні, згущонці таки точно було легше.

 

Маршрутка не зупиняється, але ми пробігли вже стільки, що лишилося не так і багато. Короткий марш-кидок і на місці. Ну, «здравствуй нєбо-морє-облака», невідомо чому в голові звенить фразочка з пісні співачки, яка для мене асоціюється з періодом юності. Але продовження фразочки при дітях доспівувати-згадувати не хочеться, тому пояснюю мозку, що нам, патріотично налаштованим інтелектуально свідомим українцям оці російськомовні витребеньки не треба. Ми будемо співати виключно «Лєнта за лєнтою» і «ще не вмерла». От тільки про море там ні слова, тому вертаємось на пляж із поетичною назвою безсоромно вкраденою в популярної солодкої води.

 

Тут не були рік. Покращення настільки очевидні, що в перший момент здається, що ми помилились. Красиві грибочки, які рік тому радували тінню, схожі на кістяки риб. Думаю, з точки зору професійного художника це навіть красиво. Тільки уявіть важкі і намертво зварені опорні конструкції націлюються стрілами і розчепіреними спицями в небо. Звісно, логічно було б ті спиці накрити якимось куполом. Так би вони точно захищали від сонця. Але це так банально. Та й неповторна романтика декадансу точно б втратилася. Тому це радує. А ще радує відсутність черг біля роздягалок. Пригадую, минулого року доводилося таки довгенько стояти в черзі, щоб дотовпитися до них. Тепер ні. А відсутність черг на пляжі – це без сумніву красиво. Тільки правда… немає і самих роздягалок, але що поробиш. Краса потребує жертв. Та й за великим рахунком, скільки тут тих Черкас. Можна і в мокрому купальнику додому добігти. Ну, або збігати на косу. Там, кажуть, неофіційний нудистський пляж. І вигляд  вашої п’ятої точки, що перестрибує з мокрої одягачки в суху, точно нікого не здивує. Мабуть.

 

Разом із роздягалками місто безповоротно втратило і гарненькі різнокольорові дерев’яні парканчики, що огороджували пляж. Куди поділися – не відомо. Напевно розчинилися у воді. До речі про воду. Вона обдає холодом від початку і не надто відпускає до кінця. Але це не зупиняє купальщиків. Коли відважуємося зануритись, опиняємось серед веселої гомінливої купи екстрималів різного віку, статі і рівня засмаженості. Прозорою назвати ту рідину, в якій бовтаємося, не повертається язик, але не зелена і то добре. Під ногами раз-по-раз трапляються артефакти минулих пляжних епох. Наприклад, особисто мені пощастило віднайти першокласне і лише злегка пошкоджене іржою мюзле. Хто не в курсі, то є офіційна назва дротика, що утримує корок від шампанського. Але ж погодьтеся, фраза «дивовижно, здається, мені пощастило знайти мюзле» звучить значно красивіше, ніж: «блін, ще б трохи і пробив би ногу іржавим дротом від шампанського!». А краса, як ми вже вияснили вище – то найголовніше. Тому мюзле.

 

На пляжі місце знайти можна запросто. Це вам не Одеса. Вибігаємо з води, розміщуємося на розстеленому покривалі і дістаємо провіант. Їсться справді добре. Неїстівні рештки акуратно складаються в пакетик. Віднести його доводиться додому. На пляжі чи навіть біля нього сміттєвих баків знайти нам не вдається. Як, до речі, і туалета. Щоправда остання обставина мало лякає відвідувачів. Чому? Відповідь на це питання гордо озвучив своїм приятелям хлопчина старшошкільноро віку, котрий гучно увірвався в хвилі черкаського моря поблизу біля нас. Дізнавшись, що він нарешті зробив те, про що мріяв протягом кількох останніх годин, ми постаралися якомога швидше відпливти на інший кінець акваторії. Виключно для того, щоб не порушувати його процес насолодження красою. А краса… ну, ви вже в курсі.

 

Ну, не будемо надто суворими суддями. Це природа. Проти неї, як кажуть в народі, не попреш. До речі про природу. На пляжі вона представлена різними видами і ступенями розвитку нахабства серед пернатих. Чайки і голуби вихоплюють недоїдену булочку прямо з рук. До речі, автор цих рядків постраждав від такого нападу особисто. І це було зовсім не смішно. Втім, з цією думкою чомусь не погодилася згадувана вище мудра десятирічна жінка. Пересміявшись, вона безапеляційно заявила, що геть не здивована, бо не бачить нічого дивного в тому, що чайка вкрала булочку в людини, яку навіть хом’яки кусають. Не знаю, де в цій фразі логіка, але сперечатись не берусь. Про ККД з від’ємним значенням уже казав. Краще розкажу про рибу. У воді її багато. І, на щастя, живої. Невеликі косяки різної дрібноти безстрашно гріються на мілководді, постійно увертаючись від двоногих володарів світу. Чим вона там харчується цілком зрозуміло. Інколи щось дрібне й багатоноге шевелеться в піску, інколи вилазить із води і швидко перебіраючи кінцівками біжить берегом. Інколи – пролітає в повітрі. Словом, життя вирує. І проходить. Як і час нашого пляжного уікенду.

 

Після пляжа втомлені і в міру щасливі вертаємось додому. Хтось дожовує домашнього пряника, хтось із видом переможці лизькає випрошене морозиво, а хтось швидко перебирає ногами і тягне спорожнілого наплічника, раз-по-раз підганяючи супроводжуючих, щоб швидше йшли. Адже потрібно ще встигнути на футбол, бо сьогодні ж наші мають обов’язково втерти маку отим, що не наші. І таки втруть, бо футбол по-черкаськи, то ж ціла історія! Але вже зовсім інша…

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x