Прощальний поцілунок вчительки, або Випускний із 90-их

Прощальний поцілунок вчительки, або Випускний із 90-их

Для мене слово «випускний» завжди асоціюється в першу чергу з англійською мовою і з ледь вловимим запахом жіночих парфумів. Цьому, звісно, є абсолютно логічне пояснення. І інколи настають моменти, коли дуже-дуже хочеться поділитися цим поясненням із усім світом. Сьогодні один із таких моментів…

 

Свій випускний я пам’ятаю дуже фрагментарно і коли намагаюся згадати, то на пам’ять приходять, імовірніше, відчуття і емоції, ніж якісь конкретні події. На щастя, в той час я потай від усього світу вів щоденник. Інколи просто ненавидів себе за це, бо вважав, що такі дії властиві виключно дівчатам та й то якоїсь із попередніх історичних епох, але все одно вів… Саме завдяки йому тепер і вдається відтворити ті події…

 

…Літо 1998 року. 20-те червня. Субота. А значить – випускний. Зранку пішов у перукарню. Мене підстригли, поголили, а потім ще й намастили голову якоюсь гидотою, щоб те, що вони намостили на голові, не розсипалося.

Коли повертався назад сфотографував школу. Думаю, вийде класно. Як все-таки добре, що ми купили цей «Кодак»! Звісно, 105 гривень за фототехніку – для нас зараз немалі гроші, але ж це річ, про яку я так давно мріяв.

Годин у п’ять вечора прийшов батько. Рано якось з роботи сьогодні. Може, тому, що субота, або відпросився. Як-не-як син випускник. Хоча виду не подає. Типу такий, як завжди. Хоча ні. Приніс мені свій одеколон. Каже, що тепер маю бризкатись чоловічим, бо вже мужик.

Зате мама не стримується. Цілий день пурхає по хаті, наче заміж мене видає. Прибігла з двома букетами троянд більших за себе. І букет гвоздик. Довго розказувала, яким вчителям і що маю дарити і що казати. Мовчу. Слухаю. Киваю. Не запам’ятовую. Все одно ще вісім разsd повторить, а потім сама подарує.

Вечоріє. Пахну батьковим одеколоном, який тепер мій. По всій хаті вази з квітами. Сиджу на дивані, лузаю насіння, дивлюсь кіно. «Лейтенант Коломбо» Улюблений. Тільки шкода до сліз, що не дали додивиться. Батьки. Повантажили своє щастя в «Москвича». Везуть. Принца в карєті, йо майо. До школи – п’ять хвилин ходу. Їду. Мовчу. Злюсь. Слухаю про букети (мама) і про те, що в мене хоч і свято, але я вже дорослий і маю відповідать за свої вчинки (звісно, батько, куди ж без його моралі). Хоча, якщо чесно, то не просто злюсь. Чогось трохи панікую. Коротше, страшно до всирачки. І хтозна чого. Навіть перед операцією так не боявся, як зараз. І спитати б чого? Не знаю…

Приїхали. Батько пішов десь ховати свій «мерседес» подалі від людських очей. Стоїмо під школою. Чекаємо. Однокласники десь поїхали в центр на врочистості. Мені не можна після операції на сонці бути довго. Тому чекаю. Приїхали, нарешті! Мама, дякувати Богу, десь зникла. Мабуть, пішла троянди роздарювати, бо все одно від мене толку в цій справі не буде. За це їй спасибі, бо не знаю, куди б провалився, аби довелося її з Іркою знайомить. Спочатку під’їхав ПАЗик. З нього висипалися А-шники. Шкода, що пока не можна фізичних навантажень. Є там пару мордяк, заради яких треба було б… навантажитись. Ну, ладно. Потім під’їхав ЛАЗ. Оце вже мої. Блііін, реально, очкую… Як ми зустрінемось?..

Як же вони змінились за ці два місяця, що мене не було! Пацани – всі в костюмах! Невже це моя рідна банда? А дівчата!!! Які ж вони красиві! І всі такі незвичні! В цих платтях, наче героїні якогось фільму… А ноги! А груди! Та коли ж вони встигли так вирости??? У Наташі, обох Лен, в Олі через плече червоні стрічки з написом «Медаліст». І в Ірки – теж… Ну, з нею все ясно… А зі мною? Стою. Не знаю, що й робити. Вони розбиваються парами, проходять. Повз мене, заторможеного. Врятував Слива. Рідний ти мій! Підбіг, увалив у плече: «Ти що, зараза, живий? Чого це? Підставить мене захотів? Я ж всім розказав, що ти дуба дав у Києві!». Всі ржуть! Я теж. Фууух, розсипалась примара. Всі знову стали своїми. Ну, в інших шмотках, але ж мої. Сміємося, штовхаємось, підколюємо один одного. І Ірка… А очі ховає…

Прибіг хтось із вчителів. Знову розпарували всіх. Треба ж заходить. Мені, звісно, пари нема. Виручив Вова. «Ау, воскреслий, то що, третім будеш, чи тобі тепер тільки амброзію можна?» Ржемо. Прилаштовуюсь біля нього. «Ей, ти чого, – оре, – тобі там що, геть усе відрізали? Он Алінка – її обнімай, нєфіг мене тіскать!» Так і заходимо. Втрьох під руки. Між нами Ленка Борейко. По-моєму, вона трохи офігєвша від щастя. Та ладно, ми всі в шоці.

Заштовхалися у великий спортзал. Замість матів і козлів – стільці відкидні з актового. По бокам – спортивні лавки. На них батьки. Ми в центрі. Стоїмо, слухаємо Гімн. Жарко і душно. Лак на голові перетворив волосся на шапку. Хочеться її здерти і викинуть. Костюм душить. Але терплю. На сцену, де зазвичай дівчата здавали нормативи на гнучкість, вийшли вчителі. Почали читати моралі. Слухаємо. Киваємо. Ага, не покиваєш тут – поряд і завучі, й директор. В мене в руках букет. Не уявляю, звідки він взявся. Мабуть мамі вдалося прилаштувать якось непомітно. Колючий. Аплодувати незручно. Троянди значить. Вова намагається відірвати пелюстку. Так, іди нафіг, Вова, мені їх ще дарить! От тільки не знаю кому. Не Ірці ж, в кінці кінців. Хоча було б не зайве…

Дітлахи нарешті пішли зі сцени разом зі своїми душещіпатєльними віршиками. Почалося. Кожного називають. Виходить. Отримує атестат. Ну, або атестат і медаль. Як Ірка, наприклад. Вийшов і я. Комусь вручив букет. Хтось тис мені руку. Хтось із чимось вітав. Щось бажав. Повернувся. Сів. І оце все? Одинадцять років каторги і оця куца бомажка в руках?!

Офіціоз закінчився. Прибігла мама. Отримав наганяй. Букет вручив все-таки не тому, кому треба. Стою. Слухаю. Киваю. Але я відомстив. Бачу в руках фотоапарат. Питаю: «Ви зняли, як мені вручали?». Каже, що батько відмовився бруднити руки об китайський хлам, а вона не змогла, бо там щось поламалося і «воно не клацає». Тут вже я не витримав: «Мамо, там автоматика в рази розумніша за батьковий ФЕД! Воно не буде клацать, якщо ти об’єктив не розкриєш!» Відібрав у мами апарат. Віддав Сливі. Все. Покарана! Віддав атестат і сказав, що їм пора додому, бо офіційна частина закінчилась.

Піднялись нагору. В їдальню. Частина хлопців уже без піджаків. Деякі дівчата взагалі примудрилися переодягтися. Посідали за столи. Батьки з учителями окремо. Ми окремо. Спасибі й на цьому. Почалася вечеря. Трапеза. Пір. Чи як воно там має зватися. Їсти, якщо чесно, особливо не було чого. Якісь бутерброди. Смажені курячі ніжки. Салати. Щось солодке. Дорослі за своїм столом толкали мудрі рєчі. Ну, з ними все ясно. В них вино на столах. А в нас – Кока-кола… Почало ставати сумно. Порадував Вова. «Чуєш, болєзний, – шепче, – я ж тебе про третього не просто так питав. Ти там як? Будеш, чи що?» і штрикає мене в бік горлечком від пляшки. Ну, по п’ятдесят, так по п’ятдесят. Випускний же!

Поки ми вечеряли, внизу, в залі, пройшла революція. Все винесли. Вчителів із мудрими фразами прибрали зі сцени. Замість них встановили колонки. І врубали музон. Сидіть в їдальні було вже нудно. Ми з Ігорем і Сливою спустилися вниз. Танцювать не хотілося. Здавалося, що це якось тупо: просто дригаться в такий день. Вийшли на вулицю. Посідали на сходах. Підтянулися ще хлопці. Хтось, не ховаючись, дістав цигарку. Вийшов учитель фізики. Спитав, чи є закурить. Дали, звісно, найкраще, що було. Сів біля нас. Наш добрий-добрий Юрік. Мабуть, єдиний з усіх вчителів, який жодного разу на нас навіть не крикнув… Хтось його обняв. Здається, хтось навіть по-свойськи штовхнув недопитою пляшкою в бік. А може, то лише здалося. А ще здалося, що він плакав…

Під’їхала чорна «шоха» з синіми номерами. Вийшли четверо у формі. Нічна зміна для тих двох, що охороняли нас весь цей час. Вибігла класна. Підбігла до них. Невже хлопці таки затіяли драку в такий день? Переглядаємося з пацанами. Повставали. Ні. То вона їх вечерять зве. Ну, нехай. Хоч і мєнти, а все ж таки теж… люди. Зайшли разом з ними в школу.

Пройшли таки в спортзал. Картіна маслом. Реве «Любє». Блимають шари. Дівчата стрибають. А в кутку тихенько скрутився і спить Ігорь. Так ось де він! А ми думали, що додому пішов. Танцювать навіть не намагаюся. Не той настрій. Заграли мєдляк. Хлопці розібрали дівчат. Ірка поклала голову на плече якомусь непричесаному. Наче незнайомий. Або з А-шників. Але було якось пофіг. Думалося про те, що це вже все. Більше не буде дитинства. Не буде уроків. Не буде канікул. Не буде всього того, що так ненавидів і до чого так звик. В голові почало крутитися. Захотілося лягти поряд з Ігорем і заснути, якщо й не назавжди, то дуже надовго…

Врятувала молоденька англічанка. Майже не знайома, бо прийшла нещодавно і вчила в основному середні класи. від нас, старшаків, її берегли. І, мабуть, недаремно… Вона нахилилася прямо до мого обличчя і щось шепотіла. Ні, говорила. Точніше – кричала. Невже хоче зі мною танцювать? Якщо чесно, не здивувався б. В таку ніч може бути все, що завгодно. Але ні. Все було простіше. І разом з тим складніше. Вона хотіла додому. І просила провести. Це було кумедно і незрозуміло. Але не дивно. «Добре, пішли». «А як же ви потім назад?» Оце «Ви» було найбільш незвичним і неадекватним з усього, що відбувалося, але не завадило буркнуть у відповідь «Ну, звичайно, ногами.» «Ні, давайте ви візьмете з собою ще когось із хлопців, щоб потім самому не вертатися». Ну, так то й так. Я б звісно краще взяв із собою отого патлатого, що дригався біля Ірки, і по дорозі натовк йому пику, але шукати його було в лом. Тому обмежився Сливою.

«Саня, одчепись від неї. Потом доцілуєтесь, ти мені зараз більше потрібен. Пішли пройдемося» Так і пішли. Було дивно і незвично. Ми йдемо втрьох через нічний шкільний стадіон. Її голі ніжки смішно виглядають з-під накинутого на плечі піджака, по-лицарські пожертвуваного Сашком Сливенком. Вона щось говорить до нас. З чогось сміється. І раптом я розумію, що вона говорить не з інтонацією «Ландон із зе кепітал оф грейт брітан», а так, як і має говорити дівчина, яку проводять до дому. І я вперше в житті розумію, що вчителі такі ж люди, як і ми. Прості, живі, вони теж можуть боятися, сміятися, жартувати і навіть трішки фліртувати з випускниками, якщо вони самі не набагато за них старші… На прощання вона нас обіймає. По черзі. І я остаточно переконуюсь, що переді мною звичайна дівчина. Жива, тепла із дратуюче приємним запахом парфумів і м’якими губами, котрі залишають слід від помади на моїй щоці…

Прощальною нотою випускної ночі стають автобуси. Знову ті ж самі. Вони мають везти нас зустрічати світанок. І це має бути романтично. Чесно? Вже не було. Принаймні мені. Просто хочеться, щоб це швидше закінчилося. Нас везуть через усе місто. Машини спускаються до Дніпра. Привозять. Висипаємося на берег. Холодно. Сиро. Противно. Дівчата мерзнуть і не хочуть виходити з автобусів. Хтось із вчителів розпалює вогнище. Коли трохи розгорається, всі збираємося навколо. просто стоїмо. Дивимось на вогонь. Піднімається сонце. Червоне і незвичне. Хтось із дівчат щось проголошує до нього. Хтось сміється. Я не чую. У голові вертиться лише одна думка: «Оце і все…»

 

Дивно, але та ніч стала найяскравішим спогадом із усієї шкільної частини мого життя. А теплі руки тієї дівчини-вчительки на моїх плечах, мабуть, найнезвичнішим відчуттям всього шкільного періоду. А ще… відчуттям межі, яку перетинаєш прямо тут і зараз і розумінням, що тепер все залежить від тебе…

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x