− Тарасику, я б тобі радила відійти від тьоті і сипати пісочок в очі комусь іншому, бачиш, тьотя груба й не вихована і не розуміє, що ти з нею граєшся! − голос турботливої матусі доходить крізь плескіт хвиль. Ледве встигаю подумки пожаліть невідому тьотю, як в заплющені очі і відкритий рот всипається купа піску. Розумію, що бути невихованим не так вже й погано, швидко підхоплююся, струшуючи з обличчя пісок. Коли прокліпуюся, бачу біля себе чийогось набурмосеного… п*сюна. І це не метафора. Це Тарасик в чому мама народила гуляє на узбережжі найвідомішого в Україні моря. Мама, до речі, теж тут. В цьому переконуюсь, коли намагаюсь пояснити Тарасику, що сипати піском в очі чужому дядькові, який спокійно собі загорає на пляжі, то теж не є ознакою вихованості.
− І шо він такого зробив? Своїх іди воспітуй, а мій буде грацця так, як хоче, − поза межами ролі вихователя майбутньої окраси нації мама відразу переходить на рідний суржик. − Дитину не можна ні в чому огранічувать, бо виросте закомплексована! Іди, мій розумничок, мама тобі пиріжечка купить, а дядя хай собі сидить в своєму піску!
Кілька секунд розмірковую, де тут можна купити пиріжка, і раптом чую відповідь. Так, саме чую:
− Пірааажкі дамашніє, крєвєка каралевская, кукурузка, пахлава медовая, вино дамашнєє сладкає…
Жуючи пахлаву, розмірковую про те, що за межами фейсбуку російськомовною лишається не лише Адесса-мама, а й увесь курортний південь країни. На жаль.
Втім, приємно, що відпочивальники в більшості говорять таки рідною.
− Дайте креветок скуштувати. Ні, вина не буду. Дуже дорого обходиться. Ні-ні, я не в тому сенсі, що саме у вас дорого. Мені дорого буде штраф сплачувати. Я тут машиною. І сьогодні додому вертатися.
До речі, це теж цікава тенденція. На узбережжі багато автомобілів. Є місцеві туристи, а є авто, які щоб добратися сюди, подолали не одну сотню кілометрів. Звісно, до штатів нам ще далеко, але збільшення кількості комфортних машин, все таки наближає і нас до звання “країни на колесах”.
Біля авто − намети, вогнища. Дехто навіть виставляє переносні сонячні електростанції і підзаряжає акумулятори. У тому числі й мобільних гаджетів.
Мобілки − інформаційні паразити нашого часу – не залишають своїх господарів і на морі. Хтось просто гортає пальцем сторінки, хтось скидає фото. Повно людей з телефонами і в воді. Дехто навіть плаває на матраці під музику. Серед купи пляжних надувашок і чашечок з написом “Привіт з моря” на місцевому базарчику бачив спеціальний герметичний чехол для використання мобілки під водою.
Пляжні базарчики − це тема окремого сюжету, але якщо в двох словах, то тут на одній локації розміром в кілька квадратів можна придбати все: від «справжнього коблевського вина» розлитого в пластикові пляшки до пального для квадроцикла. Заради жарту запитав продавця, чи не знає, де роздобути піратську шаблю. Думав, посміємося. У відповідь почув: «Іди сюди. Бачиш, он коричневу палатку? Там Міша ножі продає. Підійди, скажи, що від Каті − буде дешевше».
Словом, як це не дивно звучить, найцікавішим на морі є аж ніяк не море. Воно, спокійне і величне в своїй змінній незмінності лишається завжди незбагненним і неосяжним. На відміну від людей. Наших людей, які скрізь і всюди знаходять спосіб здивувати. Як саме? Ну, це вже інша історія, або як кажуть в серіалах: чекайте, далі буде.
