Зінаїда Миколаївна ГВОЗДЬ з села Богодухівка Чорнобаївського району народилася в далекому 1944 році. Дитинство, юність були тяжкими, бідували нестерпно. З малих літ довелося працювати нарівні із дорослими на полі, щоб допомагати мамі-вдові, адже тато не повернувся з війни. Тож юна Зіна завербувалася в буряковий радгосп, щоб мати копійчину.
Добрій, милій, розумній, працьовитій дівчині трапився такий же хороший чоловік. Разом із Іваном Йосиповичем збудували міцну родину, яку поважають у селі, виховали сина і доньку. Виховували й онука Євгенія. Зараз Женя проживає в Москві і за всі свої життєві перемоги дякує саме бабусі і дідусю, які навчили його поважати людей і любити життя. Має подружжя Гвоздів ще й талановиту онучку, яка займається музикою і є переможницею багатьох конкурсів. Талант до мистецтва передався онучці від бабусі, Зінаїда Миколаївна малює картини. На них оживає рідне село і ті, хто поруч. Неодноразово в Богодухівському Будинку культури проводилися виставки полотен художниці, яких у неї близько тридцяти.
А ще Зіна Миколаївна пише гарні вірші. Особливо зачитуються її поезією односельці, бо багато творів присвячені Богодухівці та її жителям.
Найтеплішими словами говорить про свою односельчанку вчителька-пенсіонерка Марія Прозоря:
„Про людину, яка дарує людям світло і тепло, хочу розповісти. Це Зінаїда Миколаївна Гвоздь. Коли зайдеш у її домівку, здається потрапляєш в музей: на стінах рушники, вишиті нею, картини власноруч написані. А головне, зустріне вас господиня, яка випромінює цілющу внутрішню енергію, тепло, зігріє чаєм і щирою розмовою.
Нелегким було життя цієї миловидної жінки. Краще про це вона розкаже сама у своїй поезії:
Я в таку годину народилась,
Як по землі лилася людська кров.
Наші бійці Батьківщину боронили,
Й День Перемоги врешті-решт прийшов.
Ой, як я у ту пору настраждалася,
Як жила в умовах нелюдських.
У голоді і холоді сяк-так перебивалася,
Блукаючи по вулицях сільських.
Потім босоніж пішла в школу
Вчитися читати і писать,
Навесні йшла з матінкою в поле
На ділянку буряки сапать.
Літом день у день пасла корову,
На стерні збирала колоски.
Осінню у поле після школи
Йшла до мами чистить буряки.
Тільки закінчила семирічку,
То пішла відразу працювать,
Влаштувалась нянею на літо
В ясла малих діток доглядать.
Тоді пішла доїть корови
На ферму в рідному селі.
По багнюці в чоботях гумових
Темрявою я брела до них тоді.
В шістнадцять у радгосп завербувалась,
Щоб на прожиток гроші зароблять,
П’ять років там поневірялась,
Та їх і не вдалося наскладать.
Мріяла художником я стати,
Бо люблю з дитинства малювати.
Та не мала змоги я навчатись,
Мусила про мрію забувать.
Згодом долю я свою з’єднала
Із коханим парубком сільським,
Все життя йому я присвятила
Та ще обом діточкам своїм.
А іще онуків гарних маю –
Це найбільший скарб в житті моїм.
Живу я ними
І бажаю щиро щастя їм.
Як про прожите я згадаю,
Стане мені гірко на душі,
На папір весь біль я виливаю
У свої згорьовані вірші.
Час не стоїть на місці, гортає сторінки книги життя, в якій сплелися сум і радість. Одружившись із Іваном Йосиповичем, подарувала йому сина Станіслава та доньку Аню, дочекались внуків. Мама – унікальне створіння, вона може тільки любити і жертвувати собою заради дітей, внуків.
З непередбачуваних причин вона була мамою-бабусею внука Жені, який жив у сім’ї. Закінчив школу і тепер працює в рекламному агентстві і вдячний бабусі й дідусеві за виховання. Внучка Анастасія досягла значних успіхів у музиці, грає на музичних інструментах (бандурі, роялі). Зі своїм ансамблем об’їздила пів світу, зараз збирається до США. Бабуся горда за своїх внуків.
Якби життя Зіни Миколаївни розшифрувати за датами, за роками, за справами, то воно б вклалося в роман. Працювала на колгоспних нивах, на фермі, нянею в дитсадку, на інкубаторі, прибиральницею в магазинах, в побуткомбінаті „Юність” (звідти й пішла на заслужений відпочинок).
Стрімко плине річка життя, залишаючи літа за водою. Уже літа тиснуть на плечі, пригинаючи долу, ноги не слухаються швидко бігати, ночі стали довшими, але ж душа ще молода, і рука тягнеться до пера, щоб вилити на папір свої жалі і болі.
Не байдужа поетеса до подій АТО, печеться за тих, хто воює там, і журиться:
Хто зробив тяжкий злочин оце
І послав вбивати мирних людей?
Чути нестримний крик матерів:
– Не вбивайте наших синів!
Душа болить за рідну Богодухівку:
Село перетворилося в руїну,
Порожні хати в бур’янах стоять.
Односельці їдуть на чужину
Гроші на прожиток зароблять.
Надія вмирає останньою і цим пройняті вірші Зінаїди Гвоздь:
Розум і зусилля прикладем,
Збережемо предкам все нажите.
Добрий шлях нащадкам прокладем,
Щоб без каяття життя прожити.
Тяжко живеться Зіні Миколаївні і таким, як вона. Пенсія невелика, здоров’я слабке, та не про це думають вони. Душа болить за дітей, внуків, правнуків, за країну.
Хочеться дочекатись війни, щоб наша земля спокійно зітхнула, розправила плечі, знаючи, що іде весна і її засіють щедро зерном, а вона віддячить щирим ужинком. Тож нехай літа прийдешні будуть для Зіни Миколаївни і для всіх жінок-берегинь роду українського багаті здоров’ям і добром, хорошими друзями і родинним затишком і теплом, – завершує свою розповідь про односельчанку Марія Прозоря.
