«Американці дуже дивні й небезпечні: волосся фарбують у зелений і носять кольорові панчохи»

«Американці дуже дивні й небезпечні: волосся  фарбують у зелений і носять кольорові панчохи»

Про відзначення 150-річчя від дня наро­дження Тараса Шевченка, навчання в Києві, унікальну колекцію «Кобзарів» за двадцять тисяч карбованців, американців, від яких треба тікати, та подорожі Україною й світом… Відверто про життя розповідає засновниця і директор єдиного в світі музею «Кобзаря» Т. Г. Шевченка Ольга Шарапа.

– Ольго Михайлівно, розкажіть, де ви навчалися й чому обрали такий фах?

– Математики не любила з дитинства, тож вибір був очевидним – філологія чи журналістика. Мама була істориком, я ж обрала мову. З першої спроби вступила до університету в Києві, і з кожним роком життя переконуюсь, що це було вдале рішення.

Серйозний виш, де давали ґрунтовні знання. Багато викладачів старшого покоління, яких не зламала радянська влада: сивочолі діди й бабусі з мереживними комірцями і вишуканими укладками-кучерями.

А ще мені, сільській дівчині, відкрилися неймовірні перспективи: вивчити велике місто, побувати в театрі, відкрити для себе оперу. Ті п’ять років дали чимало, а головне – сформували мене, як особистість.

У ті роки Шевченківські дні, що припадали на 22 травня, відзначати заборонялося. Викладачі збирали нас і наказували, аби не йшли до пам’ятника Кобзареві, «бо там збираються лихі націоналісти»… А як не дозволяється, то хочеться ж іще більше. І ми десь поза магазинами, задніми дворами підходили до місця й роздивлялися, що ж там робиться. А біля Кобзаря збиралися патріоти й читали вірші та виконували пісні.

За ті збори наших двох із курсу «по-доброму» перевели на заочне, одного ж узагалі виключили з університету. А пізніше в цей день навіть зробили вихідний, щоб ніхто взагалі не наближався до пам’ятника… Звісно, такі заборони ще з перших років навчання примушували задуматися і переосмислити, чому навчали ще зі школи.

На жаль, в ті роки не вся література, а надто іноземних авторів, була у відкритому доступі. Але нас вчили унікальні люди, одна з них – Кіра Олександрівна Шахова – благородного походження, неймовірна інтелігентка… щоправда, палила несамовито. А ми ж дівчатка з села, хіба де бачили, що жінка може курити? Вирішила й собі спробувати покурити, але не прижилася в мене та цигарка (сміється – авт.)… Коли вже закінчила навчання, десь у дев’яностих роках дізналася, що наша Кіра Олександрівна була з репресованих: батьків відправили у заслання, і вона сама побувала в тюрмах. Але предмет викладала бездоганно й привила любов до зарубіжної літератури.

– Як далі складалося життя? Ви пішли працювати в школу чи зайнялися музейною справою?

– Ні, до школи не потрапила – я не вчителька за покликанням, хоча батьки й сестра – педагоги. А після навчання одразу повернулася в рідне Шевченкове, працювала там у музеї. Згодом переїхала в Черкаси, де проробила п\’ятнадцять років у краєзнавчому музеї. А далі зародилася думка створити музей Шевченка.

Почали цю ідею просувати, писати листи з ініціативами. Справа видалася непростою, адже треба було й приміщення «вибити», й фінансування. Десь зо два роки тривала тяганина з дозволами й оформленням відповідних документів, але свого таки домоглися. Аби ж не повторювати інші музеї, вирішили створити музей однієї книги – «Кобзаря».

За дослідженнями Степана Нехорошева вдалося встановити, що Шевченко бував у Черкасах і жив тоді в домі Цибульських, де й нині знаходиться наш музей. Трапилася на очі якось реклама 1912 чи 1913 року, в якій значилося, що в домі Цибульських відкривається перший в Черкасах електричний кінотеатр «Ампір». У радянські ж часи він називався «Україна» і знаходився у дворі нашого музею. Таке відкриття зрушило справу з місця: історичну пам’ятку погодилися віддати під музей. Але на той час в цьому приміщенні знаходилися магазин «Вишивка» й «Военная книга», а ще перукарня, після якої, до речі, ще довго в музеї витав запах одеколону. Попри всі труднощі, нам таки вдалося «вибороти» будинок. Почалися тривалі й виснажливі ремонтні роботи. На будівництві днювала й ночувала.

У 1989 році, якраз на 175 річницю від дня народження Шевченка, було визначено відкриття музею. Тож в оперативному режимі збирали експонати: їздила по букіністичних магазинах, вишукуючи щось достойне. Дізналася про колекціонера зі Сумщини Сергія Арбузова. Після нетривалих перемовин, він погодився продати свої книжкові скарби: видання здебільшого радянських часів, хоча були й дореволюційні.

А в 1988 році отримала інформацію, що в Харкові живе ще один затятий колекціонер Євген Артеменко. Родом із Городища, працював усе життя електриком на заводі. Та пори це, він тримав у голові чимало цікавих фактів, що далеко не кожен науковець міг би похвалитися такими енциклопедичними знаннями. Був у колекції Артеменка унікальний перший «Кобзар», яких існує не більше десяти. Звісно, знахідка не давала спокою – книжка мала бути в нашому музеї.

Домовлялися довго, чоловік зізнавався, що його колекцію пропонували викупити Канівський та Київський музеї. Але погодився продати лише нам, щоправда запросив за книжки двадцять тисяч рублів. За тими мірками, – просто неймовірні гроші, приміром, у музейного працівника зарплатня була 90 карбованців.

Кумедно, але за книжками до Харкова з Черкас їхала на таксі: в музеї авто не було, тож кращого варіанту не знайшлося – держава дала кошти на таке незвичне відрядження. Сформувавши експозицію, зазначили, що в основу музею «Кобзаря» лягла колекція Артеменка, що було однією з вимог харківського колекціонера.

Святкування з розмахом проходили в Черкасах. До міста навіть прибув теплохід, який плив до нас по Дунаю та Дніпру. Завітали делегації з Японії, Європи, Канади, всі привезли подарунки – видання «Кобзаря» іноземною, їхньою мовою. Була в той день неймовірна спека, біля колишнього будинку Цибульських вистелили свіженьке покриття. Гостей зустрічала, як і годиться, у гарній сукні, на підборах, що нещадно вгрузали в розпалений сонцем асфальт… Відтоді минуло ось майже тридцять років.

Дуже люблю свою роботу. Цей музей сама придумала, хочу ще тут попрацювати. Подобається робота за те, що постійно є стимул розвиватися, можливість дізнаватися нове.

– Розкажіть про свою сім’ю.

– Є в мене син, який живе в Києві, невістка та двоє онучок. Дівчатка ще дрібні – перший і другий клас – Яринка та Женя. Батьків і чоловіка, на жаль, уже немає з нами.

Син із відзнакою закінчив медучилище, але до медичного вишу йти не схотів. Отримав економічну освіту, а займається ремонтом машин.

– Що було найголовнішим у вихованні сина?

– Хотіла виховати його справжнім чоловіком. Він ріс без батька, тож переживала, щоб не був матусиним синочком. Тому з самого малку в нас були дорослі стосунки. Якось у садочку йому вибили молочного зуба. Удома поцікавилася, як таке трапилося. Йому було дуже ніяково, за те, що допустив до такого, не зміг постояти за себе, тож і відповів: «Мамо, знаєш, не дуже я тим зубом і користувався». І жодних сліз чи скарг.

У фінансовому плані було непросто, тож уже в сьомому класі він поривався йти на роботу. А в дев’ятому підпрацьовувався на археологічних розкопках. Я підробляла вишивкою – вишивала сорочки на замовлення й продавала. Всі наші прибутки ділили разом, порадившись. Якось син за друга зіграв у футбол, за матч отримав гроші, які витратив на подарунок для мене до дня народження.

Зараз він має власну сім’ю, але дякую, що дбає і про мене.

– Розкажіть свій найяскравіший спогад із дитинства.

– Це був 64 рік, мені виповнилося років десять, у селі відзначали Шевченківські дні, ювілей. У школі сказали на урочистості прийти з квітами та святково вбратися: білий верх, чорний низ. Того дня мала приїхати іноземна, американська делегація. У селі попередили, що ті американці – дуже дивні й небезпечні: вони волосся можуть фарбувати в зелений колір і навіть носять кольорові панчохи. А як почнуть до нас говорити чи надумають пригостити жувальною гумкою, то балакати до них не можна, найкраще просто втекти…

Коли всі зібралися, подивилася я на тих делегатів іноземних і здивувалася: стоять собі люди, такі геть, як ми, хіба вбрані краще. Чого ж їх боятися?

А ще того дня мала одне відкриття. До нас в село завітали відомі виконавці, а просто неба продавали найрізноманітніші солодощі й навіть морозиво. Збагнула, що світ не обмежується нашим селом, а десь є інше, яскраве життя.

– Які маєте захоплення?

– Зараз у мене друга хвиля захоплення фіалками. Живу в приватному будинку, тож більша частина землі – під квітами. Обожнюю читати: і наше, українське, і зарубіжне.
І ще маю одну слабкість – подорожі. Кожного року намагаюсь помандрувати. Ось влітку зібралася та й поїхала на Чернігівщину, в Батурин. Восени літала в Грузію. Колись замолоду там була, але то була зовсім інша країна. Позаторік – побувала в Греції. Звісно, щоб дозволити собі такі подорожі, треба рік заощаджувати, але воно того варте. В Україні найдужче мені подобається у Львові та Кам’янці-Подільському. І, звісно, Київ, де минула молодість…

Світлана Лазоренко

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x