«Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна»
(Анатолій Лупиніс, 1990 р.)
До 30-річчя проголошення Незалежності України «Нова Доба» спільно з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм розпочинає проєкт «Постаті Черкащини», у якому розкриває особистостей, діяльність яких формувала самостійність держави.
Серед українських дисидентів особливе місце займає постать Анатолія Лупиноса. За словами його соратників по УНА-УНСО «Анатолій Лупиніс був перехрестям феноменів – козацьке прізвище, українська чутливість, скіфський лик, гайдамацька завзятість, поетична душа».
Анатолій Лупиніс народився 1937 року на Донеччині, після війни переїхав із батьками до Черкаської області, де закінчив школу із золотою медаллю. А решту життя перебував у вирі дисидентського руху, громадської і політичної діяльності. Через націоналістичні погляди неодноразово потрапляв у в’язниці, табори та психлікарні.
Його дитинство минуло в с. Сатанівка Монастирищенського району. Після закінчення школи у 1954 р. із золотою медаллю Анатолій Лупиніс вступає до Київського університету на механіко-математичний факультет. У жовтні 1956 р., у період придушення радянськими військами антикомуністичного повстання в Угорщині, студент третього курсу Анатолій Лупиніс влаштовує на знак протесту пікет. За цей вчинок його вперше заарештували та засудили до шести років ув’язнення. У 1957 р. як член страйкового комітету під час заворушень в Мордовському таборі знову засуджений – до десяти років – за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу». У Володимирській в’язниці захворів на поліневрит, що привело до парапарезу ніг.
У 1967 р. Анатолія Лупиніса звільнили з місць позбавлення свободи. Тоді йому призначили першу групу інвалідності. Лише після тривалого лікування, через три роки, він зміг нормально ходити.
Анатолій Лупиніс вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії, але недовго провчився. У 1971 р. його знову заарештовали за публічну акцію. 22 травня, у день вшанування пам’яті Кобзаря, поет і патріот Анатолій Лупиніс виступив біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві з власним віршем про долю України.
«Тарасе, батьку, підійми чоло. Поглянь на свою милу Україну. Немало зим і весен відгуло. І пил покрив прабатьківську руїну. Кровавий пил. Ні, ні, не спали ми. Звивалися потоптані знамена. Хиталися підвалини тюрми. Не вмерла ще, – Співали ми натхненно. Співали рано. Розірвав той спів Багнет із нами ж викутої криці. Летіли кулі в марноблудство слів. І жерла нам дивилися в зіниці…»
Цього разу до Лупиноса застосували найжахливіший з методів, які використовувала влада для знешкодження «суспільно небезпечних» осіб – каральну психіатрію. Його направили на примусове лікування: Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня, потім Алма-Атинська, з 1979 р. – Черкаська обласна психіатрична лікарня у м. Сміла. «Лікування» тривало протягом 12 років. Проте бунтарський дух зламати не вдалось. Після звільнення у 1983 р. Анатолій Лупиніс продовжує підпільну антирадянську діяльність. У 1990 р. він стає ініціатором і головою Української міжпартійної асамблеї‚ яка згодом перетворилась у партію УНА-УНСО. Зі своїми побратимами Лупиніс побував у всіх «гарячих» точках 1990-х: Придністров’я, Абхазія, Грузія, Чечня.
«Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси»
(Анатолій Лупиніс, 1990 р.)
У боротьбі був для Лупиноса весь сенс життя. Інакше він не міг, тому і став частиною новітньої української історії.
Світлини використані з архіву музею та взяті з вільного доступу.
Читайте також про черкащанина Юрія Іллєнка в межах проєкту до 30-річчя Незалежності України
