У серпні минає 80 років з початку депортації радянських німців під час другої світової війни. Керівництво СРСР виселяло людей німецького походження, аби усунути їх із життя країни як «пособників гітлерівських загарбників». «Нова Доба» публікує історії-спогади черкащан, чиї рідні німецького походження в різні роки зазнали гонінь і депортації.
Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя» (укр. Надволжя – авт.) ухвалили 28 серпня 1941 року. Депортували людей у Західний Сибір і Казахстан уже у вересні. За надволзькими німцями до кінця року на схід переселилися решта радянських німців, які проживали в європейській частині СРСР.
Місяцем раніше радянських німців почали «вилучали» з лав Червоної армії. Наказ про зняття військовослужбовців-німців рядового складу з відповідальних посад надійшов у липні 1941 року. Німців позбавляли посад снайперів, радистів, спостерігачів, кулеметників, автоматників, мінометників, перших номерів артилерійських розрахунків. Натомість призначали стрільцями, візниками тощо.
Згубою для радянських німців була не тільки депортація, а й примусова мобілізація у трудові армії й робочі колони. Під час масового вилучення німців із армії (починаючи з вересня і до кінця 1941-го) із бойових частин і підрозділів їх направляли в будівельні батальйони.
Рішення про переселення радянських німців, серпень 1941
Плани депортації німців існували ще за часів Першої світової війни, коли влада Російської імперії почала примусово відчужувати землі у вихідців з Німеччини та Австро-Угорщини. Тоді з Москви було вислано близько двох тисяч німецьких і австрійських підданих.
У перші десятиліття існування радянської влади відбулося відродження національної ідентичності російських німців. 1918 року було створено одну з перших національно-територіальних автономій на території РРФСР — Трудову комуну Автономної області Німців Поволжя (з 1924-го – Автономна Радянська Соціалістична республіка німців Поволжя).
Із початком Другої світової війни більшість німців з новонабутих територій СРСР були переселені до Німеччини. Та з розгортанням німецько-радянського конфлікту 1941 року відбулася депортація німців з європейської частини СРСР до Західного Сибіру та Казахстану. Німці, що залишилися на території, зайнятій нацистами, отримали статус фольксдойче (етнічні німці – авт.) та переважно були евакуйовані до Німеччини під час відступу німецьких військ.
Трагічні історії німецького народу в Росії й СРСР згадують Тетяна Боярська (Ган) та сестри Тамара Пасько й Ольга Плюхіна (Штейн). Вони розповіли про свої сім’ї, які зазнали гонінь у різні роки переселення німецького народу, що проживав у СРСР.
Дід Тамари Пасько й Ольги Плюхіної – Вольдемар Штейн (1891–1935 pр.) – народився селі Рижово Харківської губернії (нині село Рижове у Близнюківському районі Харківської області), де була німецька колонія. Їхня бабуся Емілія Вірт (1889–1983 рр.) родом із села Александерфельд Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині село Верховина Мелітопольського району Запорізької області). У 20-ті роки Вольдемар Штейн потрапив під розкуркулювання, тому забрав сім’ю і поїхав до міста Самарканд (Узбекистан)
Зі спогадів рідних, 1935 року діда забрали, нічого не пояснюючи, і більше він не повернувся. Сім’я шукала Вольдемара Штейна, але відповіді на жоден запит не було.
Його син Олександр Штейн народився в селі Рижово ще до переїзду в Узбекистан – 1922 року. У серпні 1941 року Олександра забрали в трудармію на Челябінський металургійний комбінат. Повернувся в Узбекистан, у Самарканд, 1947-го й пішов працювати на шовковий комбінат. Одружився з молодшою на три роки Ніною Семеновою.
У центрі – Емілія Вірт (Штейн), мати Олександра Штейна
Старша сестра Олександра Штейна жила в Україні. Її чоловік працював у Міністерстві легкої промисловості, і коли в Черкасах 1966 року збудували шовковий комбінат, він оформив для Олександра запрошення на роботу.
Так Олександр Штейн забрав сім’ю і переїхав до Черкас, де дожив до 2006 року. Доньки Тамара й Ольга згадують, що батько навчився готувати смачнющий узбецький плов, яким радував рідних у вихідні на дачі.
Дідусь Тетяни Боярської по матері – Генрі Ган 1901 року народження, бабуся Ольга Яківна Вітовські – його однолітка. Їхня єдина донька Фріда Ган народилася 4 квітня 1924-го в селі Люксембург Запорізької області (нині смт Розівка у Розівському районі Запорізької області), де жила до 17-ти років. На другий рік війни (1942) її забрали до Hімеччини, де вона, як німкеня, отримала громадянство і аусвайс (посвідчення особи – авт.). Із 1943-го до 1945 року Фріда працювала в офісі, в місті Хемніц.
Аусвайс Фріди Ган
Коли у Німеччину зайшла радянська армія, Фріда Ган звернулася з проханням знайти своїх родичів в Україні. У результаті перевірки КДБ встановив, що вона – радянськопіддана німкеня. Фріду Ган aрештувала 35 стрілецька дивізія й віддала під суд воєнного трибуналу. Спочатку жінці присудили страту, і в знак протесту вона почала голодування. Та через 20 днів Фріді замінили вирок на 10 років позбавлення волі і 5 років без будь-яких прав.
Етапом Фріду Ган вивезли до міста Iнта (Республіка Комі), де вона відбувала весь термін покарання, а згодом – іще 5 років під спецкомендатурою.
У Комі німкеня працювала дояркою. Там познайомилась із Василем Костенком, який відбував 5-річний строк за «колоски». Від нього Фріда Ган 1956 року народила дочку Світлану. Невдовзі Василь Костенко повернувся до України – там у нього була сім’я.
Згодом серед засуджених Фріді Ган випало зустріти однолітка Івана Скриневського, із яким їх пов’язав цивільний шлюб.
Іще за перебування в Інті й Воркуті в подружжя народився син Володомир (1962 р. н.). Невдовзі родину відправили на спецпоселення в Казахську РСР. Уже там, у місті Храмтау, у Фріди й Івана з’явилися на світ дві доньки – Любов (1964 р. н.) і Тетяна (1965 р. н.), авторка оповіді.
Найменша донька Тетяна 1988 року переїздить в Україну, до Черкас, разом із чоловіком, який мав рідню на Смілянщині. Мати Фріда Ган померла на 91-річному віці – 2014-го. Як згадує Тетяна Боярська, до останнього була охайна і жвава, зберігала ясність розуму.
Черкащанка Інна Ченбай розповідає історію своєї бабусі Кеніх (Кеніг) Елли Карлівни. Архівна довідка з особової архівної справи спецпоселенки засвідчує, що німка народилася 1926 року в селі Базель Унтервальденського (Підліснівського) району Саратовської області.
Відповідно до постанови раднаркому й ЦК ВКП(б) 12 вересня 1941 року Еллу виселили з Саратовської області разом із родичами. Її, як німкеню, відправили на спецпоселення в Енбекшильдерський район Кокчетавської області Казахської РСР.
У січні 1943-го місцевий райвійськоммат мобілізував Еллу до трудової армії й відправив на промислові роботи в Чердинський район Молотовської (нині Пермської) області. Згодом жінку перевели на статус спецпоселенки як особу німецького походження. У жовтні 1946 року жінка взяла шлюб із Іваном Ченбаєм.
Указ від 26 листопада 1948 року засвідчував, що Елла Кеніг довічно має залишатися в місцях обов’язкового поселення без права повернутися на попереднє місце проживання.
Родина Елли Кеніг й Івана Ченбая проживала в поселенні Рябініно Саратовської області. Подружжя виховувало трьох синів Михайла, Володимира й Леоніда.
Родина Ченбай. На фото 1 – Елла й Іван із дітьми Володимиром 1949 р. н. (на фото 1 – біля матері, на фото 2 – ліворуч) і Михайлом 1948 р. н.
Чоловік Іван 1952 року виїздить у село Змагайлівка Черкаського району Київської області. Елла Кеніг врешті була звільнена з обліку спецпоселення в березні 1954 року.
