У відомому американському серіалі «Друзі» є такий момент, коли Рейчел ніяк не може народити дитину. Цілий тиждень від дати, встановленої лікарями, друзі щодня зустрічаючи її, здивовано запитують «ти й досі вагітна?», а під кінець навіть ставлять ставки: народить вона наступного дня чи ні. От приблизно у такій ситуації зараз опинилася я. Тільки з точністю до навпаки. Минуло вже 4 місяці після весілля і частина моїх знайомих починає страшенно дивуватися, чому ж я й досі не виставляю в соцмережі фото з двома смужками на тесті.
– Привіт! − дзвонить подруга, з якою не бачилися півроку. – Що робиш?
– До лікаря збираюся.
– Ооо, це те, що мені недавно передбачав «Фейсбук»?
– Та ні, я до стоматолога.
– Тааа, а я вже подумала…
Схоже, що «невагітна» я сильно втрачаю в позиції співрозмовника.
Це питання цікавить абсолютно всіх від перукарки, якій демонструю фото весільної зачіски, до керівника, у якого в студентські роки проходила практику. І все б нічого, але я чомусь червонію і замість того, щоб просто сказати людям, що власне, це не їхнє діло, починаю шукати якісь виправдання. І щоразу під час такої розмови у мене складається враження, що людина заходить до мене в спальню, піднімає ковдру і починає хитати головою:
– Еееех. Недостатньо стараються. От я в мої часи!
За безпардонними запитаннями зазвичай слідують ще менш делікатні поради: «ви ж не затягуйте», «глянь скільки тобі років, а біологічний годинник іде», «чоловіки ніколи не будуть до такого готові, та й кого цікавить, що він там думає»? Особливо шикарна остання. Якщо жінка ігнорить думки й бажання свого чоловіка у такому надважливому питанні, то якої підтримки і участі в подальшому вихованні дитини вона може очікувати? Завагітніти «втіхаря» обманним шляхом? А потім вимагати «забезпечуй, виховуй, підіймай, це ж твоя дитина»? Звісно, технічно – так. І кого цікавить, що він неготовий до батьківства. Чоловіки ж ніколи не бувають готові.
Логічний ланцюжок «весілля-дитина» так само стереотипно непорушний як «перша дискотека – перший поцілунок» чи «випускний – перший секс». Коли раптом виявляється, що у тебе не так – це виглядає страшенно підозріло. Як і єретичне намагання жити у власному темпі. І не впускати сторонніх у власну сім’ю та особисте життя.
Питання про дітей – це взагалі «тонкий лід». Не бажаючи нічого злого можна вдарити по дуже болючому. Лайт-варіант – це коли тебе просто задовбали, як мою фейсбук-подругу Таню Гончаренко, яка в пості припускала, що чайлд-фрі, це люди, які спочатку нормально ставилися до продовження роду, але після весілля родичі дістали їх питаннями про дітей. А буває й значно гірше. Якось я познайомилася на семінарі з однією жінкою. Вона була якраз на останніх місяцях вагітності. Через півроку ми зустрілися на іншому семінарі тієї організації, але в іншому місті. Я привіталася і відразу ж весело запитала:
– Малечу вдома лишила, а сама на семінар приїхала? І до речі, хто у вас, дівчинка, хлопчик?
Моя співрозмовниця «зависла» секунд на 10, а потім тихо сказала:
– У мене був викидень.
Це була, мабуть, найбільш незручна ситуація, з усіх, в які я потрапляла. До речі, зараз у неї все добре і підростає дочка, але мені й досі соромно, що через дурного язика мимоволі завдала болю.
Тому зайва делікатність ніколи не завадить. Принаймні, від неї ще ніхто не вмирав.
У цьому плані я по-білому заздрю своєму чоловіку. Його ніхто не діставав питаннями: «Коли ж ти нарешті одружишся?», не вчив, як бути ідеальним сім’янином і мужем (до речі, а такі поради для чоловіків взагалі є? чи це лише жіночий винахід?) і точно нікому з його знайомих не приходить в голову поцікавитися, як це він ще й досі не татко. Хоча участь у всіх перерахованих процесах взагалі-то беруть двоє.
І незважаючи на всі запевнення, що «треба встигнути до…» і «подивись на однолітків, їх діти вже в школу пішли», я вірю в те, що на все є слушний час. І настає він тоді, коли у пари з’являється відповідне внутрішнє відчуття і готовність.
І підтвердження тому – моє власне весілля, сплановане й організоване за 1,5 дня. З мінімальними витратами й «напрягами». Коли всі обставини «збіглися» ідеально і під нас підлаштувалась навіть природа, з глибокої осені повернувшись на один десь у літо. Просто ми були у «потоці» в потрібний час в потрібному місці.
Як на мене, це внутрішнє відчуття правильності і слушності у важливих вчинках набагато важливіше за комфорт «бути як всі», хоч інколи це й складніший шлях. Бо щоб бути «зручним» і вписуватися в загальноприйняту матрицю достатньо просто слідувати правилам. А щоб бути щасливим необхідна ще й сміливість. Сміливість бути собою.
