27 березня відзначила 90-річчя корінна шполянка Ганна Дмитренко. В цей день у оселі люб’ячої матусі та бабусі лунали щирі вітання від дітей та онуків. А вже наступного дня сяюча теплом та добротою жінка зустріла на порозі з квітами та подарунками секретаря міської ради Олега Денисенка та голову міської ветеранської організації Миколу Торбу. Про це «Нова Доба» дізналася в Шполянській міській раді.
Ганна Василівна з дитинства зазнала гіркоту страждань та втрат від Голодомору. У страшному 33-му голод забрав із родини 3-х дітей.
‒ Опісля того нас залишилось у батьків восьмеро, четверо братів та четверо сестер. Як мені тоді вдалось вижити й по сей день не знаю. Мабуть, як то люди кажуть, доля така, ‒ зажурено почала розповідь ювілярка.
Не встигла родина оговтатись від тяжких втрат, як українську землю заполонили страхи Другої світової війни. Зовсім юній, 14-ти річній Ганні довелось брати до рук мотику та йти ланковою у колгосп. На той час один із місцевих колективних господарств носив назву ім. «Сталіна», на дільниці колгоспу працювали чотири рільничих бригади. Юна Ганна була ланковою другої бригади. Відтоді й розпочався 50-ти річний досвід ланкової Ганни Василівни Дмитренко.
‒ За час війни, я не лише полола буряки. Гуртом з дівчатами місили глину, щоб відбудовувати колгоспні приміщення. А як треба було, то й худобу переганяли аж за Дніпро, ‒ переповідає далі стара жінка. – Пам’ятаю, як з-під Харкова довелось вертати пішки до Шполи, через те, що попереду опинилися німецькі загарбники. 700 кілометрів здолала, аж вночі бува сниться моя тяжка дорога до дому.
Поряд з роботою ланкової Ганна Василівна була ще й помічником тракториста. Молода дівчина подавала тяжкі деталі механізаторам під час ремонту тракторів.
Та все минулось… І молода квітуча Ганна вийшла заміж за чоловіка із Жашківщини. Там прожила більшу частину свого життя. Надбали трьох діточок, яких за любки допомагала доглядати свекруха. А молоді батьки тим часом трудились у місцевому колгоспі. Минали роки, щасливо зростали діти та й вже з’явились перші онуки. Але непоправне горе знову прийшло до родини Ганни Дмитренко – вона втратила коханого чоловіка. Овдовіла жінка повернулась до рідної Шполи, у рідну оселю де пройшло її дитинство. Ніби й життя налагодилось, сусіди хороші, неподалік з родиною проживала донька, що постійно її навідувала. І знову, страшна звістка одного дня розбила вщент серце старенькій жінці – з життя пішла її донька. Невдовзі за нею і невістка.
‒ Лише Господь у моєму серці допоміг мені пережити і витримати всі страждання долі, ‒ зазначила бабуся. – А також моя мотика, яку я лагідно називаю «красунею». Кожного року з весни до осені беру її до рук і йду обробляти городину. Мені так легше, ‒ запевнила невтомна трудівниця Ганна Василівна Дмитренко.
