Щороку в четверту суботу листопада Україна та світ вшановує День пам’яті жертв Голодоморів. Непересічне значення для розуміння цієї трагедії мають спогади тих, хто вижив. Більшість живих свідків Голодомору 1932−33 рр. пережили його дітьми, тому цей досвід був для них ще більш травматичним.
На жаль, не поодинокими були історії, коли батьки у відчаї приводили своїх дітей із сіл в міста, і залишали: на залізничних станціях, біля стін притулків чи просто на вулиці, в надії, що тут їх заберуть до дитбудинків і нагодують. Далі ситуація могла розвиватись по-різному, адже діти нерідко ставали об’єктами насилля, помирали від голоду в переповнених притулках, або просто на вулиці. Зв’язок із рідними нерідко губився. В спогадах дітей, які пройшли через дитбудинки в 1932−33 рр., немає образи на своїх батьків, вони розуміли – їх залишили, щоб врятувати. Більше того, окремі жертви Голодомору 1932−33 рр., згадують дитбудинок в позитивному контексті. Це певний феномен, що пов’язаний як з радянською пропагандою, так і з жахливими умовами, коли люди були поставлені на межу життя та смерті, тому сприймали будь-яке місце, де є їжа, як «хороше».
Зі спогадів Махині Віри Кирилівни 1923 р. н. с. Ротмістрівка Черкаського р-ну. «Нас було у матері четверо, батька не було. То щоб ми не померли з голоду, мати повела нас у Смілу і посадила під парканом дитбудинку і сказала: «Вас тут заберуть». А сама зі старшою сестрою Катею повернулася в Ротмістрівку. На той час моїй сестрі Галі було 3 роки, братику Толі – 4 роки, мені – 10 років, сестрі Каті – 15 років.
Коли мама поїхала щось виміняти на тряпки, а Катя залишилася вдома сама, то вона геть опухла. Одного разу в дитбудинку діти прибігають і кажуть: «Віра, он до тебе хтось прийшов». І дівчинка ледь чутно промовила до мене: «Віра, я їсти хочу», – а я відповіла: «А як ти знаєш, що я – Віра?» – не впізнала її.
Я частенько допомагала бабусі, яка працювала кухаркою. От ця бабуся й каже, що твою сестру не візьмуть до дитбудинку, бо вже нікуди, але ти йди до виховательки Марії Карлівни і кажи їй так: «Коли не візьмете моєї сестри Каті, то ми з Толею і Галею підемо туди, де водили нас купатися, і потопимося». Я так і зробила. І Катя стала проживати в дитбудинку.
Вона жадно хапала їжу зі своєї тарілки, запихалась. Її пересадили за окремий столик, щоб не випивала з чужих тарілок їжу. І з часом я почала впізнавати в цій дівчинці свою сестру.
В дитбудинку було хорошо. А потім почали організовуватись дитбудинки в селі і нас почали розсилати по селах. Ми були культурні, знали пісні, танці, а в селах діти не знали нічого, як ягнята».
До роковин трагедії Голодомору 1932−33 рр. на Черкащині у обласному краєзнавчому музеї організували виставку й запрошують усіх охочих на тематичну екскурсію «Зерна пам’яті» 27 листопада о 14.00.
За інформацією Черкаського обласного краєзнавчого музею
