Чому росія неминуче програє: роздуми історика

Чому росія неминуче програє: роздуми історика

Повномасштабна війна стала реальністю, стала нашим повсякденням. Зазвичай гору беруть емоції. Емоції різні — від розпачу і страху до ненависті, люті та презирства до ворогів. Кров загиблих і поранених українців волає до помсти. Але у цих екстремальних умовах важливо також тверезо осмислювати події та прогнозувати їхній подальший розвиток. У цьому, як не дивно, може допомогти історія.

 

Як історик я переконаний — наукове знання про минуле дозволяє знайти відповіді на болючі питання сьогодення.

 

Історична ретроспектива переконливо доводить, що росія неминуче програє у війні, яку вона підступно розв’язала проти України. На підтвердження цього наведемо кілька аргументів.

 

Почнемо з того, що традиції сучасної російської державності сягають Улусу Джучі (Золотої орди), звідки походить деспотична модель влади. За якою єдиним сувереном (джерелом влади) вважався хан, пізніше московський князь чи московський цар. Всі інші московити, навіть представники верхівки, не говорячи про простолюдинів, були його безправними підданими, а по суті — холопами. Такий тип влади В’ячеслав Липинський влучно назвав охлократією — пануванням завдяки примусу над натовпом (охлосом). Як відомо, охлос — пасивний, не спроможний до самостійного прийняття рішень і цілком покладається на волю можновладців.

 

Натомість політична культура України, яка формувалася під впливом києворуської традиції в європейських державах — Галицько-Волинському князівстві (королівстві), Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій — навіть у добу середньовіччя та ранньомодерного часу передбачала іншу владну модель. За якою носіями влади були політично активні військово-власницькі верстви — шляхта та козацтво. Козацька верства в Україні навіть спромоглася сформувати власну державність, яка для свого часу відрізнялася демократичним устроєм. Зауважимо, що всі інші козацькі спільноти (на Дону, Тереку тощо) не змогли реалізувати державницький потенціал. Звідси зрозуміло, чому українцям притаманні свобода, гідність, волелюбність, індивідуалізм та інші риси вільної людини. І до нашого часу ці європейські ознаки яскраво представленні в Україні, навіть більшою мірою, ніж у «старій» Європі. Цьому також цілком відповідає сучасне популярне гасло українських захисників: «Рабів до раю не пускають!».

 

За збоченою путінською логікою обґрунтування злочинного вторгнення в Україну, раби мали «звільняти» вільних. Як влучно висловився про окупантів наш земляк черкащанин Андрій Баумейстер: «Ця маса виповзла когось звільняти? Може спочатку самі навчитесь бути вільними? … Коли це раби несли звільнення? Як можуть звільняти ненависники свободи?» Отже, у протистоянні вільних людей і підневільного натовпу, який як «гарматне м’ясо» кидається у бій, явну перевагу мають перші. Ця аксіома досить чітко спрацьовує в сучасних умовах, коли добре вмотивовані українські захисники беруть гору над деморалізованими російськими окупантами.

 

У ХVІІІ та ХІХ століттях Московщина перетворилася на імперію, яку для надання більшої респектабельності нарекли Російською, сподіваючись у такий спосіб привласнити спадщину Київської Русі. Хвиля революційних потрясінь під час Першої світової війни привела до краху цієї держави. Проте більшовики, які захопили владу в росії, відновили імперію у вигляді Совєтського Союзу. На жаль, чимало українців, починаючи від авторів «Синопсису» і завершуючи Володимиром Щербицьким, прислужилися розбудові цього перманентного імперського проєкту. Власне, без України, її людського та матеріального потенціалу імперія не стала б реальністю. Варто згадати слова відомого історика Сергія Плохія: «У функціонуванні СРСР та у його розвалі Україна відігравала настільки вирішальну роль, що імперський проєкт росії без України просто неможливий. І тут мова йде не лише про геополітичний вимір проблеми — так само важливими є культурний та історичний. Путін бажає відбудувати Російську імперію ХІХ століття, й Україна є складовою частиною такого проекту».

 

Іманентною рисою будь-якої імперії є постійна військова агресія. Як тільки припиняється зовнішня експансія, імперія починає занепадати і гинути. Російська/совєтська імперії не були винятком, агресивні дії її сповна відчули на собі різні народи, у тому числі й українці. Після розпаду Совєтського Союзу була реальна можливість припинення імперської традиції шляхом дезінтеграції РФ. Особливу активність у цьому виявляли народи Чечні (Республіка Ічкерія) і Татарстану. Однак, російській владі вдалося приборкати визвольні національні рухи (у Чечні шляхом жорстокої воєнної агресії). Тим самим РФ збереглася і навіть зміцніла як новітня імперія. Але треба пам’ятати, що «зірковий» час імперій вже минув. Найбільшу потужність такі держави мали у ХІХ столітті. Цей період окремі дослідники навіть називають «імперським меридіаном». Після завершення Першої світової війни в Європі розпалося чотири імперії, а після Другої — ще й нацистська і фашистська імперії. На початку ХХІ століття такий тип держави, як імперія, вже не є продуктивним. Світові потуги спираються не на загарбання чужих земель і поневолення народів, а на продуктивний розвиток індустрії, технологій, інтелектуальний і людський потенціал. Тому примарні намагання путінського режиму відновити російсько-совєтську імперію шляхом окупації України апріорі приречені на провал. Тим більше, що зусилля активної частини українців сьогодні скеровані на розбудову і захист власної держави, а не чужої для нас імперії.

 

У модерний час, від ХІХ століття до сьогодення Україна пройшла складний шлях націєтворення, який мав пікові підйоми у періоди Української революції 1917-1921 років і Другої світової війни. Українська спільнота набула важливий досвід державотворення, активно задіяний із відновленням державності у 1991 році. Незважаючи на всі випробовування, українці стають усе більше сконсолідованою нацією. Помаранчева революція, Революція Гідності, відсіч російської агресії з 2014 року засвідчили неухильне зміцнення нашого національного організму. Початок широкомасштабної війни РФ проти України, попри сподівання агресора, привів до небаченої до того консолідації українців для захисту Батьківщини. Розпочалася справді всенародна війна проти окупантів. Можна з упевненістю стверджувати, що українська нація сконсолідована, як ніколи раніше. Отже, Україні випала історична місія перемогти недоруйновану імперію. Війна проти України може стати останньою агресію РФ. Єдиним запобіжником від її рецидивів є повна дезінтеграція Росії як державного утворення.

 

Цілком природно, що диктатор і військовий злочинець Владімір Путін взірцями для себе вважає диктаторів попередніх часів. Він неодноразово висловлював симпатії до Йосипа Сталіна, але справжнім його ідеалом вочевидь є інший диктатор — Адольф Гітлер. Підтвердженням цієї тези є те, що путінський режим, який еволюціонує у напрямку від клептократії та авторитаризму до цілковитої диктатури, повністю мавпує нацистський гітлерівський режим. Це простежується, зокрема, й у царині ідеології. Тут, можна погодитися з думкою колеги-історика Ігоря Гирича, що Путін демонструє рідкісний для початку ХХІ століття впертий російський нацизм. Поки що науковці ведуть дискусії щодо визначення цієї людиноненависницької ідеології. Пропонуються такі варіанти як «рашизм», «путінізм», «російський нацизм» чи «російський фашизм». Водночас чітко вималювалися її питомі характерні риси: мілітаризм, ізоляціонізм від цивілізованого світу, вождизм, ксенофобія, експансіонізм, етноцентризм, етнофілія, гібридне поєднання імперського великодержавного шовінізму та сталінізму. Складовою ідеологічного оснащення агресора також є сумнозвісна концепція «русского мира». Крім того, вимогами до України щодо так званої «денацифікації» путінський режим спотворює пам’ять про Голокост, на що звернули увагу, в тому числі й єврейські історики. Якщо нацисти свого часу обрали об’єктом геноциду євреїв, то путінський режим — українців. Свідоме нагнітання антиукраїнської істерії російською верхівкою розпочалося ще з 1991 року, від часу проголошення незалежності України, а від 2014 року стало мейнстримом російської пропаганди. Знищення цивільного населення, порушення правил ведення війни, руйнація критичної інфраструктури та житла в українських містах, яке відбувається на наших очах, є яскравими свідченнями геноцидної політики російських окупантів проти української нації.

 

Агресор впроваджує в суспільний обіг нові тоталітарні мілітарні символи. Так, латинська літера «Z», якою позначається значна частина техніки окупанта, активно популяризується в Росії поряд з т.зв. «георгіївською стрічкою» як ознака ефемерної могутності армії РФ. Західні медійні ресурси вже встигли охрестити цей знак «свастикою Путіна».

 

Крім того, Путін намагається копіювати й алгоритм дій свого попередника. Можна побачити пряму аналогію між аншлюсом Австрії й аншлюсом Білорусі. Претензії на захист німецького населення за межами Німеччини та росіян (російськомовних) за межами РФ як привід до відкритої агресії тощо. Ультиматум країнам НАТО, який передував російському вторгненню в Україну, майже один в один списаний з вимог нацистів до західних демократій перед Мюнхенською угодою. Але й тут Путін прорахувався: демократичні країни виявили тверду консолідовану позицію, а Україна не стала офірною Чехословаччиною і дає належну відсіч агресору.

 

Коли ж продовжувати асоціативний ряд порівняння дій гітлерівської Німеччини і путінської Росії, то остання виглядає блідою копією першої. Гітлер, розпочинаючи світову бойню, спирався на потужну економічну базу, а його послідовник представляє «країну-бензоколонку», яка не має розвинутої індустрії і передових технологій. А ядерного «дубця» явно замало для реалізації таких амбіцій.

 

Аналогії з подіями Другої світової присутні й в українському дискурсі. Але вже з антигітлерівських позицій. Так, Харків, який перебуває під постійним ракетними і бомбовими ударами, порівнюється зі Сталінградом, оточений Маріуполь — з Ленінградом, а сплюндрований Ізюм — з Хатинню. Тим самим російський агресор чітко вписується в локацію нацистського окупанта.  А чим звершилася нацистська авантюра — загальновідомо.

 

Ще один із наших аргументів пов’язаний із тим, що відкрита агресія перетворила РФ у державу-терориста. Отримавши потужну українську відповідь, окупанти перейшли до тактики (або й стратегії) терору, свідомо здійснюючи військові злочини. Але треба нагадати, що в академічній літературі тероризм завжди розглядається як стратегія слабкого.

 

Отже, російський агресор приречений на поразку, а РФ — на розпад. Все буде Україна!

 

Віталій Масненко, доктор історичних наук, професор

 

 

За інформацією Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

 

 

 

Реклама

Реклама

0 0 голос
Рейтинг статті
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x
()
x