Лідія Зайнчківська: «Побували на гастролях у 30 країнах світу, грали навіть для короля Йорданії»

Лідія Зайнчківська: «Побували на гастролях у 30 країнах світу, грали навіть для короля Йорданії»

Про першу бандуру, за яку віддали дві зарплати, десять екзаменів до консерваторії, 340 доларів за відрядження, гастролі в Австрії, Кубі та США, концерт для короля Йорданії, найсмачніший холодець та чоловіка, з яким тридцять років разом… Відверто про своє життя розповідає художній керівник Черкаської обласної філармонії, народна артистка України, учасниця тріо «Вербена» Лідія Зайнчківська.

– Лідіє Іванівно, розкажіть, де Ви навчалися та чому вирішили пов’язати життя з музикою?
– За фахом я музикант, бандуристка. Виросла в співочій родині: бабуся й тато мали гарні голоси. Тож і я змалку обожнювала музикувати. Якось тато подарував радіолу, я вилазила на стільчик, вмикала її і слухала на платівках виступи Черкаського хору, Лідії Русланової та інших відомих виконавців. Пісні заучувала напам’ять, і співала так голосно, що, попри зачинені вікна, чули навіть сусіди на кутку. Коли до нашого сільського клубу приїздили артисти, бабуся із дідусем і мене постійно брали на концерти.
Батьки рано помітили хист до музики, тож коли навчалася в третьому класі, записали до музичної школи. Там, певне, і визначилася моя доля: проходило прослуховування, і я потрапила до тріо… бандуристок.
Тато бачив, що музика для мене – то більше, ніж захоплення. Тому вирішив на день народження подарувати інструмент, витративши просто неймовірні за тими мірками гроші. Поїхав до Чернігова й придбав чудову бандуру, віддавши за неї свої дві місячні зарплати.
А тоді вступила до Черкаського музичного училища. Далі – Київська консерваторія. І от уявіть, щоб навчатися в музичному виші, довелося скласти аж десять екзаменів: шість – безпосередньо за спеціальністю, а решта – загальні, як-то українська мова та література, англійська, історія. Випробування тривали місяць – стати дипломованим музикантом справа не з простих. Та що вступлю, знала заздалегідь: старшокурсниці розповіли, що «мій голос один із викладачів намітив у тріо бандуристок».

– Яким було навчання в консерваторії?
– Дуже насиченим. За той період стільки об’їздила з гастролями, що навіть не можу сказати, хто з музикантів був настільки популярним, як наше тріо. Часто їздили закордон, були в найекзотичніших країнах: Лаосі, Нікарагуа, Кубі, Бірмі, на Кіпрі.
То був незабутній, яскравий час, коли з популярністю й визнанням прийшли й можливості. Закордонні відрядження добре оплачували – за поїздку отримували по 340 доларів. У Радянському Союзі іноземну валюту ніде було застосувати, тож все витрачала в поїздках: на одяг, взуття, косметику. Додому поверталася з величезними валізами всілякого краму. Скрізь нас приймали на дуже високому рівні: найкращі концертні зали, розкішні готельні номери.
Аж не віриться, що все це було зі мною, то наче казка. Дуже здружилася з дівчатами. Ми жили музикою, виступами, поїздками, глядачами. Після закінчення консерваторії, нас запрошували в хор імені Верьовки, в Національну філармонію України. Життя було наповненим і здавалося, що так буде завжди…
Але все закінчилося в 1986 році, коли вибухнув Чорнобиль. Тоді стало не до мистецтва. Дівчата, які вже встигли одружитися й народити діток, тікали з сім’ями від радіації.

Лідія Зайнчківська: «Побували на гастролях у 30 країнах світу, грали навіть для короля Йорданії»

– Як складалося далі Ваше життя і як вдалося відродити тріо?
– Тоді приїхала в Черкаси, зі сльозами на очах. Прийшла до тодішнього директора філармонії, розповіла про наш колектив та своє невтішне становище… У філармонію мене взяли тимчасово, посадили в оркестр. То був дуже важкий період: я звикла до складних концертів, а почала грати в простеньких партіях.
Але, коли освоїлася і показала свій рівень, зайшла мова про те, щоб воз’єднати наш колектив. Треба було їхати за дівчатами й повертати їх до Черкас. Де жила Ольга Калина знала, а от як туди дістатися – ні. Допоміг мій чоловік, який вирушив разом зі мною в дорогу. Приїхали, як сніг на голову – спантеличена Оля не могла збагнути, що трапилося, чого від неї просимо. Та все ж, коли перші емоції вляглися, добре все зваживши та порадившись із рідними, Оля таки погодилася переїхати в Черкаси.
Почали працювати дуетом, справа налагодилася, повернулася популярність. Але гостро не вистачало третьої – Людмили Ларікової. Написали їй листа, щоб переїздила, підшукали квартиру, допомогли влаштуватися чоловікові. Ось так я збирала свій колектив назад, готова була на все, аби лиш продовжити творчу діяльність. «Вербена» у такому складі проіснувала 25 років. Але життя є життя, у кожного своя доля. Людмила переїхала в Київ, де зараз працює в консерваторії, викладає вокал. Ольга Іванівна – лишилася в Черкаській філармонії та перейшла на іншу посаду. Я ж взяла двох молодих дівчат, і «Вербена» зазвучала по-іншому.
Звісно, творча доля колективу непроста, були в ній і злети, і падіння. Але за все вдячна, адже отримала неоціненний досвід. Побували в понад 30 країнах світу: співали в палаці короля Хусейна в Йорданії, були тричі в США, зокрема у мега-турі Каліфорнією, коли проїхали 600 кілометрів узбережжям океану, виступаючи в престижних коцерт-холах.

– Розкажіть про свою сім’ю. Як познайомилися з чоловіком, скільки років разом?
– Сім’я у мене також творча – чоловік актор Черкаського драмтеатру, заслужений артист України, Микола Зайнчківський. А познайомилися ще під час навчання в Києві. То дуже кумедна історія…
У нас в одному районі – на Лук’янівці в Києві – були гуртожитки. Там, власне, розташовувалися гуртожитки трьох творчих вишів – художньої академії, консерваторії та театрального інституту імені Карпенка-Карого. От якраз в останньому закладі він і навчався.
Того дня поверталася додому, була дуже втомлена після тривалої репетиції. Зайшла до трамваю і сіла позаду – увесь салон перед очима. Аж тут заходять двоє хлопців, веселі, жартують, а в руках одного – пляшка шампанського. Глянула й подумала: «Так не люблю, як п’ють багато». І раптом один із них звернув на мене увагу – поглянув раз, а тоді ще раз. Збагнула, що зараз почнуть приставати, тож вирішила вийти на зупинку раніше –хотілося побути наодинці й трохи прогулятися. А хлопці вийшли на наступній зупинці й, певне, вирішили трохи почекати. Зустрілися на сходах, що вели до гуртожитків. Хлопчина, який поглядав, почав знайомитися, зізнався, що давно помітив мене, знає, що навчаюся в консерваторії. І дуже хотів би продовжити знайомство. Але прийшли літні канікули, й ми на два місяці роз’їхалися по домівках.
Коли ж тато привіз мене у вересні на навчання, Микола, вгледівши у вікно, що повернулася, одразу прибіг привітатися. Почали зустрічатися. А коли закінчили навчання, одружилися.
У день весілля в Києві проводилася велоперегони світу. Ми орендували красиву машину, їхали по Хрещатику, а всі спортсмени, проїжджаючи повз, вітали нас. Спогад на все життя…
Разом понад тридцять років. За цей час траплялося різне: аби вижити в дев’яності, чоловік на чотири роки змушений був забути про театр, поїхав на роботу до Ізраїлю, потім у Росію, Англію, Польщу. Дуже вдячна йому за той крок.
Маємо сина Віталія, який обрав геть не творчий фах – працює менеджером. А ще я – щаслива бабуся неймовірної дівчинки Настусі. То наше маленьке диво, яке з’явилося торік на Великдень – першого травня. Дуже артистична, весела, музична крихітка в нас росте.

– Крім музики, якій присвятили життя, маєте ще якісь захоплення?
– Раніше вишивала хрестиком. Зараз через навантаження на роботі, на жаль, не маю часу. Дуже люблю читати, маю хорошу бібліотеку, до якої входить чимало книжок про життя відомих людей, артистів, як-от Соломії Крушельницької, Федора Шаляпіна, Ігоря Стравінського. Останнє, що прочитала, – біографічна книжка про життя Ніколо Паганіні.

– А як щодо кулінарії, готувати любите?
– Навіть дуже. Обожнюю готувати холодець, він у мене завжди смачний виходить. Капусняк варю, традиційна страва, мамина. Обожнюю імпровізувати: якось подруга порадила приготувати м’ясо в гранатовому соусі. Я ж гранат вирішила замінити на наш кизил. Вийшла ще та смакота, до всього кизил – дуже корисний, бо містить багато вітамінів.
Консервація в мене смачна, ось того року закрила кабачки за чотирма різними рецептами. Чоловік допомагав, готували з любов’ю, тож вийшли смачні.

– Про що Ви мрієте?
– Мрію подорожувати. Але зараз і через роботу, і через сімейні обставини, не маю на те змоги.
… А так хочеться поїхати десь далеко, опинитися в комфортних умовах, у красивому місці, але щоб далеко від людей. Дуже не вистачає ось цього – побути на самоті самій із собою.
Мрію мати час, щоб більше займатися собою.
А загалом маю все в житті – гарних друзів, чудову сім’ю, можливість займатися творчістю.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x