У Гуманітарний центр Черкаської міської ради Світлана з мамою прийшли, маючи в руках лише документи. Вони вирвались із Маріуполя чи не останніми – серед жаху розривів бомб і снарядів.

«Сиділи тижнями в підвалах. Тричі ледь встигали вибігать з-під завалів. Пили дощову воду, їли що було… Розуміли, що ми в пастці, що треба якось рятуватись. І 12 квітня просто вийшли і пішли. Таких як ми відчайдух було не багато», − розповідає Світлана.

Рухались маленькою групкою повз сумнозвісний нині завод «Азовсталь». Чути було як «гатять» із моря. Уже аж в Черкасах жінки дізналися, що саме в цей день на завод була здійснена хіматака…

«Чули, як пролітають кулі. Але не зупинялись, бо на дахах будинків були снайпери. Для них ми, як звірі на сафарі. І не знаєш, хто наступний», − говорить жінка.

А далі 12 страшних блокпостів. На кожному перетрушували, могли забрать у Ростов, вкинути в «яму» чи просто розстріляти…

«Ми все боялись, щоб “наші” не здали. Бо знають, що мій чоловік і син в “Азові”… Бог вберіг», – каже Світлана.

Тепер щовечора з мамою читають молитви. За своїх рідних чоловіків, за усіх Захисників і за свій «Марік» – незламний, залізобетонний, нескорений!