Про життя без води й сезони дощів у пустелі Каракуми, збір бавовни, узбецький плов, ставлення до скасування 9 Травня, подвиг дядька Петра у Другій світовій… Відверто про своє життя розповідає очільник Черкаської обласної організації ветеранів Володимир Веретільник.

– Володимире Михайловичу, розкажіть, чому вирішили стати військовим і де навчалися?
– Свого фаху сам не обирав, за мене все вирішило життя. Річ у тім, що перед самим шкільним випускним помер тато. Мама лишилася сама, зрозуміло, що про навчання в інституті навіть і не йшлося. Тож, після закінчення школи вирішив вступати до Московського вищого командного червонопрапорного училища прикордонних військ. Курсанти перебували на повному державному забезпеченні: від навчання й проживання, до харчування й одягу. У тій ситуації, що склалася в сім’ї, – то був найкращий вихід.
Потім було два роки В’єтнаму, далі – служба на Сході, Афганістан. Звільнився зі служби, коли постало питання про навчання синів. Дати гідну освіту в тих умовах, де проживали, було неможливо. Тож у 88-му році, віддавши двадцять один рік військовій службі, вийшов у відставку і переїхав із сім’єю до Черкас.
Та попри все, вдячний Богові, що отримав саме таку професію, присвятив їй життя. Якби повернути час назад, то нічого не став змінювати.

– Зараз Ви очолюєте Черкаську обласну організацію ветеранів. Що входить до Ваших обов’язків, чим живе організація нині?
– Організація об’єднує чотириста тринадцять тисяч ветеранів війни, праці, військової служби, силових структур, пенсіонерів, дітей війни. В усіх районах та селах є наші підрозділи.
Я в організацію прийшов у 1994 році. Відповідно до статутних вимог, працюємо в трьох основних напрямках: допомогаємо органам влади у вирішенні питань соціального захисту, покращенні життєзабезпечення ветеранів. Тобто шукаємо додаткові можливості через спонсорів своєчасно надати необхідну допомогу. Також працюємо в напрямку збереження історичної правди про Другу світову війну, патріотичне виховання молоді. І ще – волонтерська діяльність у зв’язку з подіями на Сході України. Загалом, залучено близько тридцяти двох тисяч волонтерів. За роки АТО відправили на Донбас тридцять п’ять машин із гуманітарною допомогою.

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю дружину, двох синів, невісток та трьох онуків. Неймовірно щасливий чоловік, дідусь, батько.
Синам вже за сорок, працюють і живуть у Черкасах. Старша онучка навчається в університеті у Харкові, два молодших онуки – поки школярі. А дружина зараз працює вчителем математики.

– Як познайомилися з дружиною? Скільки років разом?
– Разом із 72-го року, тобто сорок п’ять років удвох. Познайомилися в моєму рідному селі Байбузи, куди приїхав на кілька днів у відпустку. Зайшов у школу провідати вчителів, а там по коридору йшла красива, струнка дівчина. Побачив її і зачарувався. Підійшов до своєї однокласниці, яка тоді теж працювала в школі, і запитав, хто та красуня. Виявилося, то нова вчителька. Не роздумуючи заявив, що буде мені за дружину.
Так і сталося. Два тижні ми спілкувалися, тоді поїхав у свою частину. Рік листувалися, а потім і одружилися.

– Певне Вам як військовому, доводилося багато разів переїжджати?
– Дійсно, кілька разів змінювали місце проживання. Переїхали на Схід, жили в Середній Азії, в пустелі Каракуми, що в Туркменістані. До найближчого населеного пункту було вісімдесят сім кілометрів. Дружина була єдиною жінкою на заставі, решта – солдати й офіцери. Воду лише привозили, власне, як і решту провізії.
Узимку ж розпочинався період дощів – дороги розмивало так, що дістатися цивілізації було нереально. Всі продукти й необхідні речі скидали з вертольотів. А воду пили з калюжі. З одного боку – коні п’ють, а з іншого – ми у відра набираємо. Перекип’ячували її кілька разів, а тоді й пили, і їсти готували.
Із розваг – привозили раз на місяць фільм, а взимку й того менше – раз на сезон. Дивимося три місяці «Чапая» і вже хором усі солдати цитують героїв. Ще каталися на конях. З їжі – каша та борщ.
Зараз коли розповідаємо все те онучці, вона не вірить. Лише відказує, що в таких умовах і дня не витримала б. Але тоді люди жили значно скромніше, ніж зараз. Не було ні Інтернету, ні нічних клубів, як зараз у молоді. Тому психологічно було легше прилаштуватися до суворих обставин.
Коли народився старший син Олег, через деякий час нас перевели служити в містечко. Дитина пішла в садочок, дружина – працювати.

– Що для Вас було головним у вихованні дітей?
– На жаль, через службу сім’ї і дітям приділяв не багато часу. Був період, коли мав по триста діб відряджень на рік. Тож бачив їх тільки у відпустці. Але все ж прагнув виховати синів справжніми чоловіками: сильними, самостійними, здатними подбати про себе, а згодом – і про власні сім’ї.
Прагнув дати їм якісну освіту, що, власне, вдалося – мають по два дипломи про вищу освіту. Але ніхто з них не захотів бути військовим. І, зрештою, після Афгану, я тому дуже радий. Навпаки, коли почала розвиватися економіка, з’явилася можливість відкрити власну справу, то і дітей спрямовував на те, щоб у майбутньому працювали самі на себе. Так і склалося.

– Розкажіть про свої захоплення.
– Коли був молодшим, полюбляв грати у футбол. У мене на заставі солдати гарно бігали, бо їх щодня по півтори години примушував ганяти м’яч.
Зараз захоплення – це дача. Маю чудовий садок, де понад шістдесят дерев. Увесь вільний час присвячую роботі на землі. Зараз там неймовірна краса – персики, абрикоси, груші, яблука – усе цвіте: білим зверху, а червоним – знизу, тюльпани квітнуть. Аромати казкові.
Люблю почитати, здебільшого, детективи та історичну літературу, дослідження, присвячені Другій світовій війні. Цю тематику вивчив дуже добре.

– Із Ваших близьких хтось брав участь у Другій світовій війні?
– Звісно, батько й два дядьки. Татові та одному з його братів пощастило вижити, інший – загинув страшною смертю. Дядько Петро був зв’язковим партизанського загону Савченків. Повертався з Корсуня, і його видав зрадник, після тортур його вбили німці. Намагалися дізнатися інформацію, де знаходиться сам Савченко, не добившись свого, відрізали дядькові вуха, язик, викололи очі, пальці на руках і ногах відрубали й закопали живцем у погребі.
Лише у 64-му році вдалося знайти останки. Так вийшло, що на місці його насильницького поховання мали будувати Яснозірську середню школу. Під час будівництва там наштовхнулися на останки. Моїй тітці очевидці тодішніх подій підкинули листа, в якому розповіли всю правду про трагічні події.
Дядька Петра перепоховали на цвинтарі. На згадку про цю героїчну людину в нашій родині лишилася одна старенька світлина ще довоєнного періоду.

– Що стало найбільшим розчаруванням у житті?
– Навіть негативні події розчаруванням не вважаю, адже нічого так просто не дається. Та все ж засмутив розпад Радянського Союзу. Адже найкращі роки припали на той період. Зараз мені не подобається скасування свята 9 Травня. Відчуваю безпорадність та злість, що нічого не можемо змінити, відстояти свято, традиційне для наших ветеранів.
Проте, як би там не було, з усіх подій, навіть нерадісних, намагаюся виносити щось позитивне. Не хочу розчаровуватися в житті, воно дається нам раз і краще прожити його з гарними емоціями.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Переглядаю новини, і це ще один негатив. Усі випуски розпочинаються з АТО. Звісно, це актуальна тема, про яку не можна й не потрібно мовчати. Але новини зі сходу одразу доповнюються криміналом і надзвичайними ситуаціями в країні. Все виливається у півгодини суцільного негативу. Але ж так немає бути, в нас відбуваються і хороші речі, є достойні люди, про яких варто говорити…

– А як щодо кулінарії, любите готувати?
– О, це ще одне з моїх захоплень. Наша сім’я довго жила на Сході, тому багато страв у нас тамтешнього походження.
Працюючи в Азії, дружина часто виїжджала з учнями збирати бавовну. Першого вересня у школі була урочиста лінійка, розпочиналися заняття, а другого – всі їхали на поля, й навчальний заклад закривали до січня. Дружина мала і за дітьми наглянути і подбати, щоб клас виконав норму по збору урожаю.
Звісно, за чотири місяці, що лишався з дітьми, навчився готувати все та й по господарству вправлятися. Діти є діти – зранку йде на заняття чистеньким, а повертається як прийдеться. І от випрати, попрасувати одяг, нагодувати, поприбирати – все тоді було на мені. Щастило, що сім’ї військових були дуже дружніми, допомагали одне одному. Якщо на кордоні траплялася якась подія, зловмисника треба було шукати, бувало що й кілька днів, то сусіди завжди могли наглянути за дітьми. Була чітка взаємодія, яка дуже допомагала виживати в жорстких умовах.
…Нині у нас коронна страва – узбецький плов. На щастя, всі необхідні приправи можна придбати вже й у Черкасах. Щоправда, дуже бракує бавовняної олії, яка надає страві неповторного аромату… Тож, якщо дідусь готує плов, то треба чекати в гості великий гурт найрідніших.

Світлана Лазоренко, фото автора