Так коментує свою втечу до мирних Черкас пані Юлія, яка з 5 місячною крихіткою Олівією, сестрою та батьками приїхали в Гуманітарний центр ЧМР з Бахмута, що на Донеччині.

«Тікали від війни тричі, із різницею у 8 років», – розповідає вона.

Щоб бути в безпеці чужому місті, родина пережила чимало випробувань.

Уперше від російських «визволителів» Юлія з чоловіком рятувались із Донецька у 2014-му.

− Поїхали до батьків, у Бахмут, звідти – у Харків. Там прожили три роки і знову полетіли російські бомби! Уранці прокинутися – нас бомблять. Бомбили все місто, це було зовсім інакше, ніж тоді, у Донецьку! Це було пекло! – розповідає Юлія. − Днями сиділи у ванні, в коридорі, ходили по сусідах, які ближче до підвалів, потім перебиралися в інший район, але зрештою зрозуміли – треба виїжджати. Найстрашнішою була дорога з Харкова, коли за вікнами машини розривались снаряди і розстрілювали машини! Добре, що ми зважилися їхати. Інакше не знаю, що було б.

Виїжджали поспіхом. На вокзалі був хаос – потяги, які незрозуміло куди їдуть, і тисячі людей, які сідали в будь-який, аби лише вирватися з того жаху. Їхній поїхав у Полтаву. Далі були проблеми з житлом, допомога небайдужих, але виїхати жінка змогла лише тоді, коли її з донькою приїхали й забрали в рідний Бахмут батьки. Уже звідти, коли почалися сильні «прильоти», усі разом потрапили до Черкас. Тут, нарешті, довгоочікувана тиша і спокій для всієї родини і, особливо, маленької Олівії.