Колись на мітинги з нагоди Дня Перемоги, до братської могили визволителів Корсуня-Шевченківського від нацистів приходили сотні ветеранів Другої світової війни. Та час невмолимо забирає їх від нас. Тепер тих, хто здобув Перемогу, зручно розміщують як почесних учасників урочистостей на одній довгій лавці…Тим цінніші для сучасників їх спогади і свідчення про минулу війну: правдиві й відверті, без прикрас і догоджання політикам, які люблять переосмислювати і переписувати історію.
Історія життя Семена Павловича Побірченка із Корсуня-Шевченківського – знахідка для літераторів, варта цілого роману. У його долі відбилась уся трагічна і велична доля українського народу. Із найсильніших вражень дитинства – Голодомор, під час якого померли мама і менший брат Микола. Йому ж запало у пам’ять те, як інші семеро дітей дрібненькими пальчиками щипали молоду траву на подвір’ї діда й баби, щоб втамувати голод. Це цинічне катування цілого народу геноцидом визнають лише через 7 десятиліть.
Був підлітком, якраз 7 класів закінчив, коли почалася війна. 30 липня 1941 року Корсунь зайняли німецькі війська. Через кілька днів осмілілі й допитливі хлопчаки пішли в центр міста й побачили розвішані по стовпах накази німецького командування. Останнім реченням там виділили жахливе попередження «За невиконання – розстріл». І то були не просто слова. Окупаційний порядок виявився жорстоким і безжальним. Семен Павлович перебирає у пам’яті юнацькі враження:
− Спочатку почали арештовувати й розстрілювати євреїв. Я бачив якось, як їх вели колоною зі спеціальними жовтими нашивками на одязі. Серед тих нещасних упізнав однокласника Борю Почтарьова − більше я його не зустрічав. Розстріляли за зв’язки з партизанами старші товариші і знайомі Андрій Топчій, Семен Баєга, Льоня Побірченко. Після війни встановили, що окупанти знищили близько 3 тисяч мирних жителів району, та я думаю, що цифра значно більша.
Ми бачили, як окупанти грабували нашу землю. Залізницею на захід ешелонами вивозили хліб і цукор, а іноді й чорнозем. Далі почали забирати молодь на рабську працю. На базі механічного заводу влаштували щось на зразок навчального центру, куди і я потрапив. Був учнем столяра. Згодом дізнався, що нас навчають, щоб у Німеччину вивозити вже спеціалістами. Як пішли чутки, що курсантів почали забирати, я втік до дядька в сусіднє село Саморідню і там переховувався.
Коли завершилась Корсунь-Шевченківська битва, Семенові ще не виповнилося 18 років. Але польовий військкомат призвав його та інших ровесників до армії. У березні 1944 року був у навчальному полку в Білій Церкві, а вже у травні потрапив на фронт – автоматником і сержантом. Визволяв Західну Україну, пройшов Сандомирський плацдарм у Польщі, був учасником штурму Берліна.
– Коли у Берліні вже все йшло до переможного кінця, наш штурмовий батальйон автоматників перекинули у Прагу, яку нацисти планували підірвати, − пригадує кінець війни Семен Павлович. − Від Берліна до Праги йшли пішки. Врізалися у пам’ять зустрічі з місцевими жителями: чехи стояли по обидва боки вулиць і радо гукали «Наш дар – Руда армада!» Тут, під Прагою, почули звістку про Перемогу. Тих почуттів, що розпирали наші груди, словами не передати. Солдати обнімались, цілували один одного і вітали з перемогою. Наші автоматники випустили в повітря салютом по цілому диску патронів!
Бойовий шлях фронтовика можна прослідкувати за нагородами: орден Слави Ш ступеня за підбитий танк, медалі «За взяття Берліна», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною».
Проте служити сержанту Побірченку випало майже 7 років, до кінця 1950 -го. «Повернувся додому, вже мав 25 років, 7 класів і вмів лише одне – стріляти. А вдома купа менших і батько-інвалід з надією, що буду за годувальника. Вчився у вечірній школі, працював, заочно здобув вищу освіту. А потім обрали заступником голови райвиконкому.
Варто сказати, що на цій посаді Семен Павлович протримався рекордні 22 роки. У його функції, зокрема, входило капітальне будівництво − і тут він виявився неперевершеним організатором. По суті, всі соціальні об’єкти у районі, житлові багатоповерхівки у райцентрі споруджені «при Побірченку». Два трудових ордени і почесні відзнаки «За заслуги перед Черкащиною» та «За заслуги перед Корсунь-Шевченківським районом» − як свідчення його титанічної і безкорисливої праці на благо своєї малої батьківщини.
Після виходу на пенсію Семен Павлович 11 років очолював районну раду ветеранів. Насамперед, опікувався побутовими та моральними проблемами ветеранів війни, солдатських вдів, дітей війни – тих людей, у чиє життя, за словами Олеся Гончара, війна увірвалася чорним ураганом.
– Я бачив війну своїми очима, бачив кров, втрачав побратимів і друзів. Я її пережив, перестраждав. І коли зараз чую про загиблих в АТО, серце стискається від болю. Будь-яка війна – горе для простого народу.
На питання, як він ставиться до святкування Дня Перемоги 9 Травня, Семен Павлович відповідає віршованим рядком: «Для когось вона – Друга світова, для нас назавжди – Вітчизняна». І додає: «Історія є історія, її слід знати, а не змінювати».
29 квітня Семену Павловичу Побірченку виповнився 91 рік. Живіть, ветеране, довго і щасливо – Ви нам потрібні!
Людмила Моренко
