На світі багато заміжніх жінок, але чи кожна може так просто і чітко висловити формулу свого щастя? Що необхідне для того, щоб сім\’я була щасливою? І яка у цьому роль жінки?
Олена і Євген Томіленки з Корсуня-Шевченківського дітьми жили практично поряд – за якихось три сотні метрів; обоє навчалися у гімназії, а потім у педагогічному училищі. Проте не вважали себе ні друзями, ні товаришами, навіть уваги не звертали один на одного. Женя навчався у Львівському військово-політичному училищі, Олена – у Києві, в університеті ім. М.Драгоманова. І от якось доля звела їх на дні народження у сусідів: ніби іншими очима поглянули одне на одного і зрозуміли, що далі жити порізно не зможуть. Через півроку побралися, і ось вже 23-ій рік разом.
Хоча слово «разом» до них можна застосувати тільки умовно. У суботу було весілля, а в понеділок курсант Євген відбув на навчання. Бачились на канікулах та в короткочасних відпустках. У природний строк, у кінці 1994-го, народився первісток – син Дмитрик. Молода мама стала жити зі своїми батьками і працювала у місцевій спеціалізованій школі-інтернаті вчителем-дефектологом. Тато після училища продовжив освіту у Київській військовій академії, куди й перевіз родину.
Далі доля дружини офіцера була визначеною: куди голка, туди й нитка – і все на валізах. За два десятки літ пережили чимало переїздів. Євген Олександрович служив у Смілі, Умані, Узині, Харкові, у Севастополі. У Крим родина поїхала вже з донечкою Олесею, яка народилась у 2006 році. До Корсуня ж навідуватися мусили частіше звичайного: у старших класах Діма вирішив не міняти школи, а жити біля дідусів і бабусь і вчитися у тій же гімназії, що й батьки.
Сім років жили й працювали у Севастополі, але сумнозвісний 2014-й різко порушив усталене життя родини Томіленків. Після подій, пов’язаних із анексією Криму, Олена з дочкою переїхала до батьків у Корсунь (через двадцять років знову повернулася працювати в свою першу школу, в інтернат, на ту ж посаду дефектолога), а Євген потрапив в оточення. Йому пропонували перейти на російський бік, обіцяли золоті гори: квартиру, зарплату, але у відповідь було категоричне «ні». «Я приймав присягу на вірність Україні, вдруге приймати не буду». Через три тижні дозволили виїхати. Перевели служити до Василькова, але насправді його не раз командирували в зону АТО, в найгарячіші точки, як офіцера-психолога. Довго приховував від родини свої справжні відрядження, «Але ми здогадувались, − розповідає Альона про ті тривожні місяці. − То по непевних телефонних розмовах, то по тому, як довго не може навідатись до сім\’ї, хоча Васильков недалеко. Але ми підтримували дух нашого татка і з нетерпінням чекали його. Так само, як зараз чекаємо завершення його служби у Збройних Силах – восени має звільнятися».
Всією сім’єю зустрічатися разом їм випадає нечасто. Діма вже став самостійним, робить успішну кар’єру. Ще в гімназії був президентом учнівського самоврядування, проявляв гарні лідерські якості. Закінчив Києво-Могилянську академію, став політологом, працює прес-секретарем ректора Національної академії прокуратури України. Здобуває другу вищу освіту в магістратурі юридичного факультету. Багато подорожує Європою, поглиблює знання мов. Вільно володіє англійською і французькою, зараз вивчає німецьку.
Розумницею росте й Олеся. У свої одинадцять років вона вже визначилася з майбутнім: мріє стати дизайнером одягу і щедро обшиває химерним вбранням своїх ляльок. У гімназії – відмінниця, охоче займається музикою, малюванням і танцями. А ще любить ганяти на роликах і велосипеді − це татові подарунки. Заняття спортом обох дітей він контролює особисто, вважаючи це запорукою здоров’я.
Про роль батька у вихованні дітей зі співрозмовницею мова окрема. Як все-таки він впливає на них, адже багато часу живе на відстані від родини?
− Тато для Діми й Олесі значить у житті дуже багато. Він їх ніколи не карає і не сварить, уміє знайти спільну мову. Вечорами щодня телефонує обом, в курсі усіх їхніх справ, обоє з ним радяться, довіряють йому усі секрети, а він цінує їх власну думку, поважає їхні рішення. Тому, напевне, він у нас не просто голова сім\’ї, а найвищий авторитет. Віддаленість тата і Діми від нас частково компенсує зв’язок через Інтернет – спілкуємось щодня, і поговорити завжди є про що.
А ще великий вплив на виховання дітей справляли наші з Женею батьки. Моїх уже немає, але пригадую, як моя мама, бабуся Марія, навчала мудрості Діму: «Ти всяку справу повинен доводити до кінця». Був випадок, коли він запізнився на черкаський автобус і не встигав здати свою наукову роботу в Малій академії наук. Саме бабуся наполягла, щоб він сів на інший рейс і таки потрапив у Черкаси. Женін батько Олександр Данилович Томіленко − колишній педагог. Він любить повторювати онукам: «Стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставились до тебе». Батьки навчили нас із Женею простим життєвим мудростям: розуміти і поважати одне одного, вміти пробачати і поступатися. Моя сім\’я – моє щастя, бо маю коханого чоловіка, відчуваю любов своїх дітей, радію їхнім малим і великим успіхам і усвідомлюю, що я потрібна їм не тільки на кухні.
− Так у чому ж, на твою думку, полягає жіноча мудрість? − допитуюсь таки наприкінці розмови у Олени.
− Думаю, в тому, щоб цінувати те, що маєш, не вимагати від життя більшого, ніж посилає доля. Тоді не буде розчарувань, образ, зневіри. У найважчі і найприкріші моменти життя я говорила собі і Жені: «Все буде добре. Ми вистоїмо, ми ж Томіленки!» Хоча могла б і заплакати, і нарікати на долю дружини офіцера, який віддав армії 27 років, але так і не одержав від держави квартири. Але що це змінить? Ми стараємось думати про завтра, яке неодмінно буде кращим за сьогодні. Треба просто вірити і працювати.
Людмила Моренко
