Сергій Корновенко: «Дружина – моє сонце, скільки б не були разом, а хочеться ще»

Дата: 26-05-2017, 11:01

Сергій Корновенко: «Дружина – моє сонце, скільки б не були разом, а хочеться ще»
Чому син лікарів вирішив стати істориком, як вдалося закохати в себе сувору викладачку російської мови, про подорожі Україною, лазню щосуботи, археологічні розкопки та найкращу в світі роботу… Відверто про життя розповідає проректор з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності ЧНУ, доктор історичних наук, професор Сергій Корновенко.

– Сергію Валерійовичу, розкажіть, де Ви навчалися та чому обрали такий фах?
– Завжди дуже подобалися уроки історії. Якось, закінчуючи випускний восьмий клас у Черкаській школі №6, стояв на зупинці і на стовпі побачив оголошення, що в тридцять першій школі оголошують набір до спеціалізованого історичного класу. Зірвав телефон і, навіть не повідомляючи батьків, поїхав на співбесіду. Зараховував учнів талановитий вчитель історії Олександр Іванович Коваленко. Він поставив кілька питань про історію Черкащини. Й коли з'ясувалося, що я не читав жодної книжки про Богдана Хмельницького, дістав величезний список художньої літератури аж на 150 книжок, в якому ішлося про гетьмана, і відправив читати. У середині серпня я прийшов повторно, перечитавши всі ті книжки.
Пройшовши відбір, опинився в спеціалізованому «І» класі. Два роки поглиблено вивчали історію, щодня було по кілька уроків з цього предмету. В цей же період доля мене звела ще із одним вченим – Анатолієм Георгієвичем Морозом, лекції якого подобалося слухати найбільше.
Упродовж сьомого-восьмого класів посилено вчив фізику, математику, хімію – народився в родині медиків, тож батьки бачили в мені лікаря. Але в старших класах медициною перегорів, страшенно подобалася історія, занурення в минуле. Тож вибір майбутньої спеціальності не стояв.
Тим паче, що навчання в історичному класі давало одну перевагу: уроки в нас вели не тільки шкільні вчителі, а й викладачі тоді ще педагогічного інституту Морозов А. Г., Статі Л. Д., Тітов О. І., Перехрест О. Г., Чабан А. Ю. Тож наші шкільні випускні екзамени зараховували як вступні до інституту. І з тридцяти трьох випуск­ників нашого класу двадцять вчилися на спеціальності «Українська мова й література та історія».

– Як далі складалося життя?
– Моє фахове становлення припало на непростий час: з одного боку – розпад Радянського Союзу, з іншого – наро­дження незалежної України. Вдячний викладачам, і в школі, і в університеті, що запалили мене ідеєю нації. Коли на площі біля драмтеатру в 90 році вішали жовто-синє знамено, брав у цьому безпосередню участь. Вірив і вірю в майбутнє незалежної України!
П’ять років пролетіли швидко. На четвертому курсі пішов викладати в рідну тридцять першу школу – спершу вів факультативи, тоді отримав повну ставку. Адже потрібно було вже заробляти на себе, роки ж бо були дуже не прості.
А зі студентських часів найбільше запам’яталися археологічні розкопки. Тоді знайшли чимало цікавих речей і об’єктів. Зокрема, нам вдалося розкопати унікальне джерело святого Онуфрія біля Мотронинського монастиря. Тоді ж уперше дізнався, що сам монастир і його городище були центром величезного протослов’янського поселення, осілої східно-слов’янської цивілізації та культури.
На тому місці ми знаходили цікаві грецькі амфори, що засвідчували жваві торговельні відносини, жіночі прикраси. Розкопки надихали, давали розуміння того, що ми справді історики, а не просто десь там щось вичитали за книжками. Ми стояли босими ногами на землі, по якій ходили предки тисячу років тому. Після такого не можна не бути істориком.
Після закінчення університету, пішов навчатися до аспірантури. У двотисячному році став кандидатом історичних наук, паралельно викладав в університеті. Фактично пройшов шлях від абітурієнта до проректора.

– Подобається робота і за що?
– Подобається, адже наша професія – унікальна. Тут отримуєш неймовірне моральне задоволення: постійно доводиться працювати й спілкуватися з молоддю. У них є чому повчитися. Коли заходиш в аудиторію, розумієш, що перед тобою сидять інтелектуали, які в чомусь знаються більше, ніж ти. Щоразу робота зі студентами – це новий досвід, емоції, відкриття.
З 2010 року впритул почав займатися не лише історією, а ще й правом інтелектуальної власності. В тому ж році захистив докторську дисертацію в Інституті історії Національної академії наук. Паралельно пройшов курси підвищення кваліфікації, написав низку наукових статей і отримав звання професора кафедри «Інтелектуальної власності та цивільно-правових дисциплін».

– Розкажіть про свою сім’ю.
– Мої батьки – лікарі. Тато – заслужений лікар України, а мама – лікар вищої категорії. І обидві бабусі також були лікарями. Сестра теж лікар, з батьком працюють в онкодиспансері. Мама ендокринолог.
Дружина – це моє сонце, найбільше любов-кохання. Також працює в університеті, кандидат наук, доцент, очолює кафедру «Російської мови, зарубіжної літератури та методики навчання» в Інституті іноземних мов.
Маємо двох синів, яких, до речі, назвали на честь наших батьків. Старший, Віталій, носить таке ж ім’я, як і дідусь по мамі, уже самостійний. Служить у прокуратурі.
Валерій закінчує школу, готується до ЗНО та вступу до університету. Хоче бути лікарем, як і дідусь Валерій.

Сергій Корновенко: «Дружина – моє сонце, скільки б не були разом, а хочеться ще»

– Як познайомилися з дружиною?
– На парі, я був студентом, вона – моїм викладачем російської мови. Знайомство почалося з того, що вона вигнала мене за двері: мав нахабство сказати, що Ганна Романівна Передрій вчила нас не так робити транскрипцію. На що Лариса Віталіївна відказала: «Корновенко – вы нахал!». А я поки йшов за двері думав: «Це, мабуть, і є доля».

– Що для Вас було важливим у вихованні дітей?
– Із дружиною прагнули виростити, насамперед, вільних особистостей. Творчих, незаангажованих, здатних мислити критично й ухвалювати адекватні рішення. Людей, які мають власну позицію, для яких родина – джерело життя, так само як і для нас із Ларисою.

– Які маєте хобі?
– Дуже любимо подорожувати всією сім’єю Україною. Залюбки їздимо і в Кам’янець-Подільський, і в Чернівці, і Черкащиною… Узагалі шукаємо будь-яку хвилину, щоб побути разом із родиною та десь помандрувати. Дуже любимо їздити до мами дружини на Драбівщину.
А ще ходимо в лазню. Це справжня традиція, до якої нас привчив мій батько. Щосуботи, не залежно від того, що було перед цим, або буде далі, йдемо паритися: Валерій-старший, Валерій-менший і я.

– Щодо подорожей, де подобається найбільше, куди хочеться повертатися?
– Додому, на Черкащину. Колись, років із десять тому, зустрічав колегу з Сирії. Забирали з аеропорту й, коли їхали до Черкас, він попросив зупинитися на дамбі. Подивився у вікно і відказав: «Аллах арабам дав нафту, а вам він дав рай»… От хіба ж можна у цей рай не повертатися.
І справа тут не тільки в краєвидах. На початку двотисячних доводилося копати трипільську культуру на Городищині. Ось там пережив десь такі ж відчуття, що й на розкопках Мотронинського монастиря, коли стояв на фундаменті хати, якій понад шість тисяч років. Відчуваєш себе провідником між минулим, теперішнім і майбутнім. І все в одному місці, в одній секунді. У нас – унікальна земля.

– Якби була можливість зустрітися з якоюсь відомою людиною, яка коли-небудь жила на світі, кого б Ви обрали?
– Як історику ще з дитинства хотілося познайомитися з Платоном і Геродотом. Платон писав, зокрема, й про Атлантиду. І от спитати б його, звідки він взяв це: то міф чи й справді загублена земля існує.
А в Геродота запитав би, чи складно йому було писати те, що він писав: відкривати світ і руйнувати міфи, стереотипи, властиві його епосі.
Декілька разів був у Єрусалимі, в Храмі Гроба Господнього. Вражає, що події, які сколихнули весь світ, відбувалися на території площею квадратний кілометр. І хотів би зустрітися не лише з Ісусом Христом, але й з Понтієм Пілатом.

– Про що Ви мрієте?
– Щоб переможно для України завершилася війна. Щоб наш університет лишався флагманом освіти й науки області. Щоб грантодавці повернулися ближче до науки. Для своєї родини бажаю добра й Божої благодаті.

– Відчуваєте себе щасливою людиною?
– Так. Бо життя прекрасне: батьки здорові, діти – дорослішають, спинаються на ноги, ми з дружиною – насолоджуємося кожним днем, смакуємо життя наповну.
Важливо, щоб у житті була родина, коло друзів, однодумців, професійна реалізація. Звісно, це ідеальний варіант, але до нього треба прагнути.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Цілую дружину.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода