Від автора: Із Лорою Когут – військовою капеланкою та волонтеркою з позивним Сонечко ми зустрілися біля входу до штабу і перше, що вона зробила після привітання – обійняла мене, людину, яку бачить уперше. А в штабі, вщент заставленому коробками, пані Лору чекав військовий, який на пару днів приїхав у Черкаси і забіг, аби просто привітатися й обійнятися.

«Може, твоїм хлопцям передати роздрукований 90 Псалом (в українському варіанті номер 91. Це Псалом захисту і підтримки – ред.)? Чаю, кави, цукерок, консервів? Окопних свічок? О! Є окопна труба!» – пані Лора перераховувала усе, що має, аби хоч щось дати військовому.

– Яким було ваше життя до 2014 року?

– Спокійним. Творчим. Різнобарвним. Я за освітою музикант – у мене були концерти, було Християнське служіння, було величезне коло спілкування. У мене з 2009 року − благодійний фонд «Час надії». Ми займалися дитячими будинками та інтернатами по Черкасах та області. Можна було планувати – усе було добре, можна було загадувати, мріяти – звичайне життя творчої людини.

– А як швидко прийшло рішення змінити напрям волонтерської діяльності?

– А ми не змінили. У нас з’явилося три паралельні напрями роботи.

Ми не залишили дитячі будинки й інтернати – ними переважно займається Інночка – моя помічниця. Там група волонтерів, які перевдягаються в клоунів і їздять до діток із виставами і подарунками. Трошки зменшилась ця діяльність лише у зв’язку з пандемією.

Потім з’явилася другий напрям – це допомога військовим. З’явився він одразу – ще до оголошення війни. Першу допомогу ми відвезли у Миколаїв ще в березні. Тоді вивозили на материк берегову охорону з Перевального, десантників із Феодосії і льотчиків із Бельбеку. Під керівництвом Юрія Мамчура. Вони взагалі їхали швидко – що встигали, те й брали з собою. Ми тоді з Черкащини 9 тонн гуманітарної допомоги зібрали й відвезли, ще й концерт зробили майже на 3 години.

Я трішки забіжу на перед, ще до початку війни наш фонд збирав продукти, збирав кошти, ліки – і ми відвозили все на Майдан, де стояли намети. Також возили допомогу в лікарні – людям, які мали різноманітні поранення. І біля Українського Дому нашому фонду був виділений гараж, війна ще не оголошена була, але вже почалися бойові зіткнення, ми туди відвозили гуманітарну допомогу, яку збирали тут в районі. І там місцевий Інфомайдан сортували це, додавали побутову хімію, одноразовий посуд. Коли війна почалася, то великими фурами ми не могли вже це доставляти – могли лише невеличкими мікроавтобувами. І були такі ситуації, коли хлопців або контужених, або з іншими проблемами привозили на мирну територію, і прямо з Майдану завантажували добровольців, які їхали на війну і під ноги клали усю цю допомогу: банки, сало, одяг, гігієну… та все-все-все, що можливо. Був один поляк, мені навіть сказали, що він мільйонер, який приїхав в Україну і прийшов на наш склад у гаражі, а там усе так гарно розсортовано, і він ходив і дивувався: «Люди добрі, ви бачите, це волонтери, це ось черкасці передали сюди в Київ – це допомагає не держава, як нам кажуть за кордоном, а це звичайні люди!» – і це такий емоційний репортаж був.

Так от, бойове хрещення у нас відбулося в Миколаєві, коли ми везли ці 9 тонн допомоги і концерт, то військові зателефонували й сказали: «Будь ласка, не заїжджайте у місто – тому що сюди навезли тітушок з бітам, а у вас дві машини з апаратурою і допомогою, ще й з черкаськими номерами – вони просто розіб’ють вам усе». І вони нас зустрічали на в’їзді в Миколаїв – ми так за ними їхали безпечними вулицями. І потім, на скільки нам відомо, під час концерту десантники переодягнулися і виловлювали в місті цих тітушок і здали поліції. Назад нас уже не супроводжували – було безпечно.

І третій напрям – це робота з дружинами ветеранів, які повернулися, з родинами тих людей, які на війні й родинами загиблих. На жаль, є така категорія.

Я ще ж просто на війну багато їздила. Там, де знаходжуся – тим і допомагаю.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу команду.

– Команда дуже цікава, дуже різнобічна – це дууууже різні люди: і за стилем служіння людям, і за характером, і за своєю діяльністю. Якщо рахувати з 2009 року, то ми були більш творчі, бо є ж ще й ляльковий театр – люди або самі придумували п’єси, або брали уже готові й возили діткам. Дітки зазвичай дуже гарно це сприймають. А ми ще ж намагалися не просто розважити, але підібрати щось таке моральне, щоб добрішими були. Ну й плюс допомога.

А коли розпочалися бойові дії, то я навіть не знаю, звідкіля ці люди почали братися. Ми підрахували, то зібралося близько 200 людей. Абсолютно різних. Людей, які якимось чином нас знаходили, телефонували, приїздили. Форма діяльності з початку війни була така у нас: одні волонтери у 9 супермаркетах збирали допомогу, водії збирали це і привозили в штаб, тут чергували інші люди, які сортували, пакували, а інші водії відвозили все на фронт, потім і я уже їздила, доставляли допомогу безпосередньо в окопи. Це такий механізм, де кожен виконував свою роль. І ми досить довго були в такому майже цілодобовому режимі.

Зараз кількість людей менша – але й потреби зараз такої вже немає. Тоді армія була взагалі гола, боса і голодна – треба було абсолютно все починаючи від зубних щіток.

– Як на вас вплинула війна?

Ой, як кажуть волонтери, це взагалі «життя до і після» і у мене так само. Війна настільки змінює людей – ти стаєш абсолютно іншим. Війна залишиться до кінця життя в кожному з нас. Війна ще не закінчилася – вона триває майже 10 років. І це 10 років життя в допомозі, в думках про військових, про родини, в стресі. Коли є похорони – це дуже важка сторінка нашого волонтерства й мого капеланства. Коли ми на похоронах, ми ховаємо тих, кого знаємо – це дуже боляче, це неможливо передати емоції, те, що ми переживаємо всередині. Це зовсім інше життя. І, на жаль, це так затягнулося, що ми вже «втяглися», але дуже хочеться, щоб нарешті закінчилося це все Перемогою, щоб нарешті у нас уже було трішки більше яскравих барв, щоб було більше позитиву. Тому що зараз ми вже просто вихоплюємо якісь позитивні моменти – ти себе буквально налаштовуєш, що треба у житті бачити позитив.

– А можете, будь ласка, поділитися найсвіжішим «вихопленим» позитивом?

– Окрім того, що я волонтер, я ще й військовий капелан, та ще й музикант. І на фронт дуже часто просять привозити концерти, бо це піднімає бойовий дух, це дає нашим захисникам наснагу, це витягує глибокі позитивні емоції. Бо війна занурює людину у свій світ і їм потім теж дуже важко бачити щось позитивне. І от ми привозимо концерти – і це не на день візит, а ми по два тижні знаходимося в зоні ведення бойових дій і робимо по два-три концерти на день. Це різні підрозділи по всій лінії фронту. Коли ти бачиш їхні емоції, коли вони підходять і кажуть: «Ви знаєте, нам жити хочеться, нам так класно». Коли ти бачиш, як посеред концерту, наша волонтер Юлічка співала пісню про маму, військовий вискочив і ридав у шапку – але це емоції, які вийшли наверх і я впевнена, що він зцілився серцем у цей момент. Молитви. Наша капеланська команда там служить. І коли все це бачиш – самому хочеться жити. Ми їх заряджаємо, а насправді й самі заряджаємось від них. Я намагаюся їхати в машині й милуватися кольорами осені. Можливо, для когось це банально, а для мене це життєдайно.

А ще, на день початку повномасштабної війни, 24 лютого, у мене народилася друга внучка. І діти всю вагітність тримали в таємниці ім’я. І от коли вона народилася, ми вже знали, що в Україну прийшла повномасштабна війна… і я кажу: «Так як же назвали?», а вони кажуть: «Ми її назвали Ніка». А Ніка – це з давньогрецької Перемога. Це ж уявіть, у день початку повномасштабної війни народилася внучка з ім’ям Перемога – нехай це буде пророче.

Ще коло друзів. От ми з подружками збираємось на каву – от просто так витягнути одна одну десь в кафешці посидіти, перезавантажитись. Якщо це раніше у нас так легко було, то зараз вибрати час складно, але ми дуже прицільно намагаємось влаштовувати ці зустрічі.

– А розкажіть, будь ласка, саме про капеланську складову волонтерства, оскільки вона для багатьох нова, маловідома і цікава.

– Так, це взагалі нове для України. Але, якщо глянути глибше, то й не зовсім нове, тому що українці капелани були у багатьох імперських арміях і на флоті – вони служили там, були в окопах разом. Потім у 17-му році радянська влада вирішила, що капелани не потрібні й майже всіх розстріляли, а деяких відправили в Сибір у табори. Думали, що поставили крапку на капеланстві. Зараз почали відроджувати, оскільки Україна прямує до НАТО, а в усіх країнах НАТО є капелани, як чоловіки, так і жінки. До слова, капелани – це офіцери. Якщо максимально просто пояснювати, то капелан – це священнослужитель, який служить людям, які довгий час перебувають у місцях, пов’язаних зі стресом або ризиком втрати життя. Це надання духовної допомоги, духовної підтримки, молитовної підтримки, психологічної допомоги. І не лише військовим. Є кілька напрямів служіння капелана. Є напрями, коли він служить безпосередньо перебуваючи з військовими у зоні бойових дій. Капелан має піклуватися про поранених, контужених – відвідувати їх у госпіталях, лікарнях. Капелан повинен віддавати шану померлим – тобто, ти служиш людям, які загинули, проводиш ритуальні служіння. І капелан повинен допомагати родинам – підтримувати їх, адже коли військовослужбовець на війні, то родина теж страждає, теж свого роду на війні – їм теж дуже важко і вони не розуміють, що відбувається, вони також у стресі.

 

До слова, військове капеланство – це не єдине капеланство, яке є у світі. Усього є сім напрямків капеланства:

1. Поліцейське капеланство – дуже добре зараз розвивається в Україні. Служать поліцейським, тому що вони теж знаходяться в зоні стресу, ризику втрати життя. І їхні родини також страждають.

2. Є тюремне капеланство – це люди, які служать не тільки тим, хто позбавлений волі в тюрмах, але і тим, хто служить там. Тому що вони теж мають нюанси в своїй роботі.

3. Є госпітальне, шпитальне капеланство – тут зрозуміло.

4. Є муніципальне капеланство – це служіння тим людям, які при владі, наприклад. Це робота з багатодітними, малозабезпеченими. Ці капелани навіть служать у великих торговельних центрах. Наприклад, щось трапилося у людини, їй погано, є молитовна потреба – є такий кабінет капелана, коли людина може прийти і їй послужать, помоляться, нададуть консультацію, психологічну допомогу і людині вже краще.

5. Це морське капеланство – знаю дуже чудових українських морських капеланів, вони служать у портах людям різних конфесій. Узагалі капеланство міжконфесійне, різних національностей. Вони разом моляться, надають психологічну допомогу, тому що ті люди, які довго в морі знаходяться, у них проблеми і з родинами можуть виникати, якісь страхи, знущання і т.д.

6. Є спортивні капелани, які служать у спортивних командах – у світі це є, а в Україні ось тільки зароджується.

7. Ще є капелани при козацтві.

 

І це вже в Україні розвивається. Мені дуже приємно, я знаю українських капеланів, не лише військових.

– Пропоную більш докладно зупинитися саме на військовому капеланстві.

– Саме зараз формується капеланство в Україні. Є два види військових капеланів. Це штатні капелани (це нове в Україні) – вони офіцери, які мають помічника капелана, це солдатська посада. У всіх військах це буде. Ці люди служать у якійсь частині, підрозділі й т.д. Помічником може бути навіть невіруюча людина – просто допомагати проводити служіння і охороняти капелана, бо капелан не має права носити зброю, навіть знаходячись у військах, а помічник – має право носити зброю. Усе інше, бронежилет, каску капелан має, а його зброя – це слово Боже. І є капелани-добровольці. Вони приїздять, допомагають штатним капеланам – так як ми приїжджали на війну, привозили концерти, допомагали, консультували, молилися за військових. Один капелан на 500–700 людей і охопити їх дуже важко, тим більше у військовий час. Капелани можуть гуманітарну допомогу привозити. Також капелани-добровольці відвідують військових у шпиталях, спілкуються з військовими, які повертаються, моляться з родинами. Одним словом, капелани-добровольці роблять те саме, що й штатні, але на добровольчих засадах, безкоштовно.

– Чи можуть капелани-волонтери, коли везуть допомогу на фронт везти якусь зброю – ті ж самі дрони?

– Ні, ніколи. Це табу. Та й узагалі волонтери не мають возити зброю. Так, ми збираємо кошти, допомагаємо фінансово, бо розуміємо, що це війна й це треба. Але якщо це дрони, то вони більш розвідувального спрямування. Ми взагалі не маємо права навіть торкатися зброї.

– Війна в Україні об’єднала дуже різних людей і в одному окопі можуть бути християнин, мусульманин, іудей, атеїст і ще багато представників різних віросповідань та напрямів – як капелани зводять їх до одного знаменника?

– Якщо ми говоримо про величезні кораблі, то там, якщо в команді є іудеї, то обов’язково є капелан іудей, якщо є греко-католики – є капелан греко-католик – різні-різні напрями. У нас зараз інша ситуація. Є обов’язки капеланів і один із них – це служити всім конфесіям наскільки ти можеш. Якщо людина відкрита, звісно. У мене на практиці дуже багато було таких випадків. Ми не ділимо – капеланство повинне бути міжконфесійним. Капелан повинен бути фахівцем, який розбирається у всіх сферах. Якщо в людини криза, а він, наприклад, мусульманин, і більше немає кому помолитися – я молилася за таких хлопців. І одне з моїх завдань – знайти такому військовому його мулу або ту людину, яка послужить. І у мене були такі випадки: ми дружимо з різними конфесіями і я телефонувала, запрошувала – і вони їхали, служили. Ми не приносимо релігію – ми приносимо допомогу, віру, надію, молитву – і це все працює. Ми не ставимо акценти. Та й узагалі, у всіх католиків, православних, протестантів Біблія одна – вони вірять у Трійцю, вірять в Отця, Сина і Духа Святого, вірять у Святе писання – багато всього того, що об’єднує. Є нюанси в літургії, але на війні не до нюансів. Я завжди кажу: «Коли тобі погано – тобі байдуже, хто кидає тобі рятівне коло». І взагалі, на війні мені не задавали питання щодо конфесії. Іноді запитували мусульмани, але ми сідали, знаходили спільне. Ніколи, жодного разу не виникало конфліктів на релігійному підґрунті. Ми просто служимо душі, ми служимо молитві – усі це сприймають добре. До речі, дуже цікаво, як це відбувається на війні. Узагалі там, на фронті, не дуже й ділять. Це тут, на мирній території можуть мудрувати. На війні атеїстів немає.

І от коли ми привозимо концерт, це була Мар’їнка, Красногорівка й інші «гарячі точки», то після концертів оголошують, що є капелани, які можуть послужити. Підходили. У нас була олива з Єрусалиму. І так цікаво, це ж нове для них, якщо немає штатного капелана, вони спочатку гуртом оточують і всі слухають. І хтось найсміливіший перший каже: «Помоліться, будь ласка, за мене». І я молюся, а вони всі слухають, дивляться, а потім тихо стають в чергу. І єдине питання: «Кепку знімати, чи ні». І ти служиш одному, другому, третьому. Деяку плачуть. Іноді Бог дає слово про ситуацію, в якій людина, а ти ж її не знаєш, і вони тоді щиро дивуються, звідкіля я то знаю. А я не знаю, ми ж Божі служителі і Дух Святий нам іноді показує, веде, дає слова, які саме для цієї людини. І в цей час і серце людини починає працювати по цій ситуації, й ангели йдуть працювати по цій ситуації.

Є величезна потреба в капеланах. Війна дуже затяглася і людська душа стомлюється, бо десятий рік тягнути війну на собі ніяка душа не може спокійно. На війні й духовно важко, і душевно важко, і фізично важко – людина триєдина і за війни страждають усі три складові.

– Один військовий капелан сказав: «На війні ми рівні всі, але це не стосується московського патріархату – його не має тут бути». Що стосовно цього думаєте ви?

– У нас були проблеми ще 2014 року, здається, розповідали хлопці, що коли приїхали з московського патріархату служителі, то казали військовим: «Ви порушуєте 6 заповідь, не вбий. Ви ж брати», то хлопці з автоматами їх виганяли. І потім були проблеми в інших капеланів, які дійсно нормальні, а не заангажовані москвою, бо через недовіру військових дозволи отримувати було складніше. Я думаю, що це правильно. У мене були проблеми з людьми, які ходять до московського патріархату. У мене водій один був у поїздці – спочатку він був спокійний, але коли ми їхали назад почав буквально тиснути на мене: «Ви розкольники!». А я думаю: «О, зрозуміло, звідкіля пісня». А я взагалі маю науковий ступінь магістра богослов’я, можу все дуже історично і по пунктиках пояснити. Я йому почала намагатися розповідати, але він ще агресивнішим став. Просто нереально знущався наді мною… І один боєць, який їхав із нами в машині проснувся і сказав: «Закрий рота. Якщо ти ще раз щось проти неї скажеш… Ти подивися, як вона служить. А що ти зробив? Ти подивися, як її Бог працює, а що говориш ти». Бог повинен об’єднувати, а не розділяти, обзивати. Бог – він є мир, любов. І той водій заспокоївся і тихо їхав. Оця їхня агресія, те, що вони не ховають бійців, що вони називають захист України братовбивчою війною – це все пропаганда. Те, що в церквах ховалися брошурки пропагандистські, те, що молилися за путіна, кіріла. Я цього не розумію. У країні війна, ми ховаємо кращих, і оце таке відбувається… Це дуже добре, що їх немає на війні, тому що вони будуть давати розкол.

– Ваша робота – це молитва. А чи приходять бійці з проханням сповіді?

– Це не лише молитва. Узагалі, ми закінчуємо молитвою. А це така психологічна підтримка, це консультування. Ми навіть іноді миримо родини. Коли він на війні, а вона тут, він щось не те сказав, і вони один одного не розуміють і до розлучення іде… Це просто бути поруч. Коли ти приїжджаєш на фронт, вони тобі кажуть: «Нічого не везіть, просто будьте з нами. Бо коли ви приїжджаєте менше обстрілів, менше втрат. Ви, кажуть, як ангели, наче крила розкинули – і нам так спокійно». Молитва має велику силу – вони це бачать. І навіть дружинам кажуть: «Поспілкуйся з капеланом». Або мені: «Ото поговори з нею, бо вона мене не розуміє». А сповідь – це таємне. І капелан має берегти таємницю сповіді, бо це те, що людина вивертає з середини, те, що в неї болить, муляє, травить, гірке коріння дає. Іноді сповідь відбувається зі сльозами. На війні сповідь зовсім інша. Вони дивляться на тебе як на маму, сестру. До мене ні разу не приставали. Я для них посестра. Капеланкиня Сонечко, як вони кажуть. І коли вони тобі розказують –то довіряють, знаючи, що завтра можуть не прокинутись. Уявіть, наскільки це для мене дороговартісно. Я це ціную, бережу, стараюсь максимально служити, стараюсь також бути відвертою. У мене ж теж бувають помилки у житті, я не ідеальна. А вони іноді думають, що капелан із німбом, а потім відслужив, німб на склад здав. Капелан – це така сама людина, з такими ж, можливо, проблемами, але вона бачить вихід у слові Божому. І це працює. І ми передаємо цю віру їм, що вони не одні в цих проблемах, що Господь Бог буде їм допомагати. І іноді я наводжу приклади людей у подібних ситуаціях, не називаючи, звісно, імен і посад. І я кажу: «Дивись, людина вийшла з цього». І вони чіпляються за цю надію, за цю віру. Тому що Бог є і він поруч із ними навіть в окопі.

– А якщо на сповіді ви дізнаєтесь якусь жахливу річ, скажімо, про плани зрадити побратимів?

– У мене такого, слава Богу, не було, бо це дуже серйозна ситуація. У мене були снайпери, які стріляли у людей, а потім ходили свічки ставили. Але ж вони стріляли у ворога. Ситуації зради не було. Гіпотетично може таке бути. Якщо ця людина реально становить загрозу, то, по-перше, треба відвернути цю загрозу – використати всі важелі, які є, просто зробити так, щоб людина це не зробила. Я його попереджу: «Ти розумієш, що ти плануєш зробити, які це матиме наслідки? Я повинна сповістити про це. Давай ми це відвернемо». Тобто, не втиху піду і здам його, я його попереджу, але не змовчу про загрозу.

Я б не хотіла, щоб у мене такі ситуації були. Бо це дуже складно.

– Що найскладніше на війні?

Найскладніше – це ховати, а потім розмовляти з дітками, дружинами.

– Які слова знаходите?

– Тут дуже складно щось говорити. Тут бути поруч, обіймати, плакати з ними. Допомагати. Закривати якісь потреби базові, бо на похороні вони взагалі нічого не розуміють – вони той похорон потім і не пам’ятають. Потім підтримувати настільки, наскільки можеш: емоційно, духовно, молитовно.

До речі, десь понад 5 років тому ми створили клуб «Птаха». Він спочатку був жіночий, а потім перетворився на сімейний, а ще й чоловіки іноді приходять. Але основний пласт – це чотири категорії: дружини військових, які на війні, дружини ветеранів, які повернулися з війни (на жаль, після 24 лютого дружини ветеранів знову стали дружинами військових, бо їх знову призвали і вони знову пішли на фронт), це родини загиблих і це жінки, які постраждали від війни (їх покинули, розлучилися, не одружилися і т.д.). І у нас є  психолог Наташа Місан – дуже класний кризовий фахівець, Люся Пона – соціальний працівник і психолог. Зараз трошечки призупинили. А раніше ми збиралися раз на місяць, накривали стола, тортика пекли, дуже гарно оформляли, запрошували фахівців: перукаря, стиліста, візажиста. Якісь обирали теми цікаві. Ми про війну не говорили – говорили про ресурси, як триматися, як дітей тримати. Вони приходили разом із дітьми. Ми робили якісь поробки: браслети, підсвічники… І це така важлива підтримка. І бійці іноді приходили, проводили з нами цей час. І я думаю, що війна закінчиться і далі будемо продовжувати цей проєкт, адже побачила, що перестали плакати родини, які втратили когось на війні. Ми молимось також там, я як військовий капелан розповідаю щось цікаве. Тобто робимо щось корисне і для духа, і для душі, і для тіла. До речі, приходять дружини і матусі тих героїв, іменами яких названі вулиці в Черкасах. Ми навіть збираємось на розі вулиць Добровольського – Амброса й мама Амброса, Танічка, приходить теж до нас. І Олена Галва, і Вікторія Панченко, і Анжела Нємцова.

– Розкажіть, будь ласка, про ваш типовий день.

– Зараз немає нічого запланованого. Узагалі, до війни, у мене такий був стиль життя – я завжди усе планувала. Бо коли ти не плануєш – це додатковий стрес. Звісно, бувають нюанси, є людський фактор, часовий і т.д., але загальний план був. І у мене не було з цим проблем – я усе встигала. Зараз складніше, тому що нічого не можу запланувати – лише ключові моменти. От сьогодні, наприклад (пані Лора дістає записничок – ред.): прокинулась, почитала новини, випила кави, бо треба, щоб очки відкрилися, поспілкувалася з молодшим сином, він ще з нами живе, зібралася, ось зараз у нас інтерв’ю, потім у мене зустріч із волонтером, телефонні розмови, консультації, розмова з капеланами, планування з капеланами, зустріч із подругами, навіть це маю вносити у плани на день, бо інакше не вийде зустрітися, планування концерту, планування зборів капеланських у Закарпатті, командир просив, щоб я ще там понавчала дві години і т.д. Наприклад, телефонні дзвінки бувають і серед ночі, і дуже рано і вони забирають багато часу, бо це велика кількість людей, а хочеться ж приділити увагу. Людина, якщо телефонує, то щось узагалі їй потрібно, або щось болить, а вона лише в кінці розмови наважується розказати. Тут у фонді Інночка чергує, є волонтери, які в лікарнях допомагають. У мене волонтерство вже налагодилося так, що я ним менше займаюся – загальне керівництво лише здійснюю.

– Але воно все ж є? Звідки берете матеріальний ресурс? Бо ваші колеги констатують, що людський запал допомагати йде на спад?

– Так, зараз це дуже болюче питання. Це все ми шукаємо самі. Із 2014 і до тепер настільки змінюються сценарії, звідкіля взяти… Хтось уже не може допомагати. З-за кордону дуже допомагали, коли розпочалася повномасштабна, а зараз уже не так. Шукаємо все, що можемо. Нас просто знають, поважають. Ми даємо звіт на скільки можемо. Переселенцям ми допомагаємо. На скільки я знаю, то номер нашого фонду дають на «гарячій лінії» президента України і люди, знаходячись в області, телефонують.

Зараз, наприклад, ми нещодавно приїхали з Німеччини і дорогою заїжджали до польських волонтерів – вони також допомогли. Німці, це родина волонтерів у Корбасі, зібрали медичну допомогу і ми привезли зараз для Обласної та Третьої лікарень. Це не великі підприємства, це не держава – це особисті контакти й особисті ресурси.

А ті ж речі, то люди знаходять нас в інтрнеті і приносять.

До слова, було ще багато моїх інтерв’ю і люди записали контакти.

Бліц

Як вважаєте, Перемога скоро?

– Я думаю, що Перемога не зовсім скоро. Це все залежить не від нас, а від постачання важкої зброї і засобів ППО, від партнерів. Хотілося б, щоб було швидше.

Що для вас Перемога?

– Це коли ми ставимо нарешті крапку в тому, за що билися наші пращури – таку історичну крапку – відділитися назавжди, відділитися у всіх питаннях і вже почати нарешті будувати своє. Усе своє: кадри, фахівці, таланти, земля!

Якщо брати трішки вужче, росія капітулювала, українська армія вийшла на кордони 1991 року. У першу годину після цього повідомлення що зробите?

– Я буду дякувати Богові за це – перше. Друге, я вже маю ідеї святкового концерту. Я вже попередила капеланів-музикантів – у нас є гітаристи, саксофоністи і т.д., що вже всередині себе готую майбутній концерт. Не те, що теоретично, а практично готую матеріал, пишу сценарій, планую, що мені знадобиться для цих переможних концертів. І ми будемо давати концерти, підтримувати військових, дякувати їм на фронті й тут і, звісно, святкувати.

Подякували Богові, відсвяткували. Що далі?

– Далі треба займатися родинами. У нас дуже багато родин, у яких є загиблі – такі родини треба підтримувати. І дивитися уже за обставинами, що буде потрібно. Треба буде надавати дуже багато психологічної допомоги. Волонтер – той, хто бачить потребу і так само капелан – ти бачиш потребу і шукаєш ресурс, щоб її задовольнити.

Що для вас щастя?

– Це, як євреї кажуть: «Коли усе добре і нічого не зламано». Коли душевний спокій, коли все добре у тебе в родині, коли все добре у тебе в країні, коли все добре з твоїми друзями. Для мене це душевний спокій і стабільність.

Тобто зараз ви не можете сказати, що щаслива?

– Ні.

А бувають моменти щастя?

– Вони є у всіх. Але, спокою всередині – гарного, глибокого поки що немає. Коли багато радості для мене – це щастя. Я взагалі дуже весела людина. Зараз із цим складніше – я теж змінилася, стала сумнішою через негаразди і втрати. От коли не буде втрат – оце для мене буде щастя.

Що може викликати спонтанну усмішку?

– Та що завгодно. Прислали фото онучки. Гарна новина. Хтось усміхнувся. Побачила щось красиве. Якась кішка смішна побігла. Якийсь гумор. Діти жартують. Мені легко усміхатися. Я люблю усміхатися.

Що для вас ідеальна Україна, окрім Перемоги?

– Це коли не крадуть. Коли подолана корупція. Коли люди щасливі. Коли людина може знайти собі роботу по серцю своєму. Коли відбудоване все. Коли людина може спокійно навчатися – бо це майбутнє України. А зараз, на жаль, діти навчаються у стресі. Коли просто все добре – і ніхто з сусідів не тисне і не загрожує.

Що найбільше надихає?

– Гарні новини або хороші події. Коли була проблема, а ти її переміг – це теж надихає. Мене дуже надихає молитва. Надихає дружнє оточення. Волонтери. Бійці, які приїжджають і розказують неймовірні історії. Коли відгукуються небайдужі люди. Коли ти бачиш, що людина сама в скруті, а вона знаходить ресурс допомагати іншим.

Часто мрієте?

– Проблема зараз у мене – складно мені мріяти. Але хочеться.

Заповітна мрія є?

– Є. Однією мрією не живу – їх багато і вони дуже різнопланові. Але не озвучувати не буду, щоб здійснились.

Що би ви побажали українцям після Перемоги?

– Не втрачати віру, надію. Набратися терпіння, бо війна дуже руйнівна. Згуртуватися ще більше. Не ставити акценти на дрібницях, а мислити обсягами відновлення держави і бачення себе в цій державі. Щоб люди дивилися на свій ресурс і розуміли, що вони можуть вкласти у майбутнє України. Тому що Україна – це ми, це народ. І кожен повинен про це думати.

А що розказуватимете своїм внучкам, коли вони подорослішають?

– Я б розповідала цікаві історії, а їх стільки, що можна книжки писати. Не страшні, а хороші. І про тварин на війні дуже багато історій є. Про дружбу розповідала б. І про героїв. Є що розказати.

А можете розповісти таку історію для наших читачів?

– Можу розповісти навіть дві.

Одного разу ми були в грузинському легіоні. Уявити собі, щоб грузини не співали, а якась кізонька чи баранчик не бігали поряд – просто неможливо. І от у них напівзруйнований будинок, але величезний телевізор плазма. І цей екран їм потрібен не лише для військових нюансів – вони ще співають караоке. І от вони мені: «Лора, будєм петь!». Вмикають вони пісню і тут починаються обстріли. І все ближче. Та група, яка мене супроводжувала починає наполягати їхати: «Лора, нам уже треба виїздити. Обстріли все ближче. Уже темно. Ми не виїдемо». Грузини: «Лора, падажди, єщьо адин пєсня». Потім ще одна пісня. Ті вже, хто супроводжують: «Лора, треба вже терміново їхати». А грузин: «Ето паслєдній песня!». Супровід: «Лора, ти віриш, що у грузинів може бути остання пісня?» І грузини: «Абіжаєшь. Ето песня, когда гость уєзжаєт». І ми проспівали ту пісню цю пісню і тільки тоді я змогла поїхати.

А друга історія була така. Перед початком концерту ми вже все приготували, апаратуру розставили, музиканти готові, лавочки для глядачів поставили. І тут приходить командир і просить трохи почекати ще військових, які теж дуже хочуть приїхати на концерт. Вони приїжджають, лавки розставляють. І ось я сиджу біля пульту, така спокійна. І навколо мене починає кружляти оса. І тут вона розганяється і кусає мене під око. І я собі уявляю, що зараз буду вести концерт, а попереду ще майже 10 днів концертів, по два-три в день із опухлим оком. Я спочатку сподівалася, що вона мене просто стукнула, а потім, коли почало горіти, зрозуміла, що оса мене вкусила. Дивлюся на тих, хто чекає концерт і уявляю цей набряк, синяк під оком… Ну я ж капелан – треба помолитись. Медсестра одразу сказала, що в неї немає, чим мене вколоти. І ми пішли разом молитися. Ми помазали око єлеєм, помолилися. І що ви думаєте, у мене взагалі нічого не було – тільки на ранок побачила дві крапочки, де вона укусила. От таке чудо було, просто.

 

Юлія Баранько