Дружина, дві доньки, син та онук. Нині він приходить до них лише у снах, бо ворожа снайперська куля відібрала його життя на землях, де триває кривава АТО. Відтак, Україна втратила воїна, а родина втратила батька – єдину надійну опору в житті. Це сталося два роки тому, взимку 2015-го, хоча сім’я Ігоря Бойка, бійця Мукачівської 128 гірсько-піхотної бригади ЗСУ та розвідника, переживає цю втрату досі.
У шлюбі зі своїм чоловіком Світлана Бойко прожила 22 щасливі роки. Познайомилися вони на спільному родинному святкуванні, мама Світлани була хрещеною меншого брата Ігоря. Тоді хлопець був ще студентом, навчався на першому курсі Черкаського пожежно-технічного училища (зараз – Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля).
– Він прийшов до нас у гості, ми одне одного побачили і все – закохалися з першого погляду. У голові промайнула єдина думка: «Це – мій чоловік», – згадує першу зустріч Світлана. – Потім ми три роки зустрічалися перед тим, як побратися. Мені було 17, йому – 20.
Після закінчення навчання у Черкасах, чоловік продовжив здобувати освіту у Харківському інституті управління, після чого його направили працювати у Вінницю. Дружину забрав із собою, там же народилася і перша дитина. Прожила родина там 3 роки. Опісля повернулися в Черкаси. Тут чоловік тривалий час працював викладачем, а потім відкрив власну справу. Дружина каже, що для нього то було майже як народження ще однієї дитини.
У шлюбі Ігор та Світлана народили трьох дітей. Дві старші доньки, Юлія та Яна, і молодший син Дмитрик.
– Чоловік дуже любив дітей, хотів велику родину. Таке було і в мене бажання, – розповідає Світлана. – Нашій старшій донці 24 роки, вона вже має сина, молодшій – 20. Ігор дуже хотів ще й хлопчика, тому наш Дмитрик наймолодший, йому лише 9 років.
Сформувалися у родині і багаторічні свої традиції. Наприклад, 11 років поспіль вони відвідували Крим. Щораз – це був відпочинок у палатках, із дітьми та на тривалий термін.
– Ми відвідували різні міста: Сімферополь, Севастополь, Ялту та решту, їздили всією родиною, а також брали з собою собаку Нору, – згадує найстарша донька Юлія. Каже, тато дуже полюбляв рибалити, особливо на відпочинку. Ловив рибу, крабів, креветки, мідії, тож на час відпустки біля моря родина була повністю забезпечена рибним провіантом. Окрім риболовлі, Ігор Бойко захоплювався полюванням та бджолярством.
– Він за все брався, допомагав усім, хто цього потребував. Дивуюся, як усе скрізь встигав. Багато уваги особливо приділяв мені, дітям – своїй родині, – із захватом описує чоловіка Світлана. – Інколи складалося враження, що він дуже поспішав жити. Щовихідного Ігор просто не міг всидіти вдома: йому потрібно було кудись їхати, щось робити, допомагати у селі, займатися бджолами…
Долучав чоловік до цікавих занять і дітей. Дочкам розповідав про бджіл, як правильно з ними поводитися, щоб отримати смачний мед, сина навчив рибалити. Дмитрик досі пам’ятає, як упіймав із татом на риболовлі велику щуку! До всього, Ігор Бойко подарував сину родинну старовинну рушницю, яку в родині заведено передавати від покоління до покоління.
– Дуже важко без нього. І мені, і дітям… Він нас так оберігав, ми у прямому сенсі були за ним… – констатує вдова. Хоч дружина і одгороджувала його як могла від новин та інформації, вдома чоловіка-активіста втримати не змогла. Щойно почалася Революція Гідності, він поїхав на Майдан до Києва.
– Одного дня він просто прийшов і сказав: «Я завтра їду в АТО». Я була шокована. На той час Юля була вагітна, Яна вступала до академії, а Дмитрик йшов до першого класу. Ми всі його вмовляли цього не робити, просили, та не допомогло. – згадує Світлана. – А він пообіцяв, що швидко впорається із загарбниками і повернеться до сім’ї.
Спочатку доброволець поїхав на навчання у Мукачево. Там пробув близько місяця. Після – усіх направили в АТО. Під час служби український військовик ще кілька разів відвідував домівку, встиг побачити онука. Кілька разів був поранений, уперше – в Дебальцевому. Потребував операції, та не зробив її, бо поїхав знову воювати.
– Останні проводи були дуже важкі. Можливо, ми щось відчували, не знаю… Він перебував у «котлі» у селищі Рідкодуб (Шахтарського району Донецької області – авт.), було складно, проте він нічого не казав. Запевняв, що в них не стріляють, обіцяв приїхати до мене на день народження. Це була наша остання розмова. Ігор загинув 30 січня 2015 року. У нього поцілив снайпер, як мені потім розповіли. Нам повідомили про його загибель 31 січня…
Потім довгих півтора місяця родина горіла у пекельному вогні. Виявилось, тіла чоловіка ніде не було. Довелося об’їздити усі лікарні, морги та медзаклади, де приймали поранених чи вбитих. Інколи з’являлася надія: якщо тіла немає, то, можливо, він живий… Проте кулі відбирають життя миттєво, особливо, якщо постріл влучає у голову.
– Нам довго не віддавали тіло… впізнати його було неможливо, підтвердили за результатами ДНК. Ми, мабуть, досі цього не пережили. Таких, як він був, більше на світі немає, – говорить Світлана. – Живемо ми зараз лише на взаємопідтримці одне одного і дякуємо Богові за те чудове життя, яке він нам подарував.
У 2015 році Ігоря Бойка нагородили посмертно пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня за проявлені героїзм, мужність, відданість і вірність військовій присязі, безкорисливу любов до Батьківщини та народу України, пожертвування власного життя задля відстоювання територіальної цілісності нашої держави, прав і свобод нинішнього і наступного поколінь українців. Також за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 26.02.2015 № 108/2015 «Про відзначення державними нагородами України» чоловіка нагородили орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). А у квітні 2016 року одну з вулиць Черкас перейменували на його честь.
Пані Світлана нині займається вихованням молодшого сина та допомагає старшій донечці опікуватися малям. Дмитрик, на жаль, нещодавно отримав складну травму – петарда влучила йому в ногу і роздробила кістку, тому хлопчина нині не може займатися улюбленим айкідо, проте вже планує брати участь у майбутніх змаганнях. Середня донька Яна навчається у медичному виші в Полтаві – це була татова мрія, яку вона втілює в життя. А бізнес Ігоря Бойка очолив зять, який взяв на себе тепер зобов’язання бути головою цієї сім’ї. Родина зізнається, що відчуває присутність і допомогу тата й чоловіка весь час. Він назавжди залишиться у їхніх серцях, у схожості посмішок та голосу. Життя триває, вони тримаються разом.
Анна Крутіхіна
