Переселенка зі сходу розповіла, як рятувалася з міста, яке знищували росіяни

24 лютого життя для всіх нас змінилося безповоротно. Хтось втратив спокій, хтось майно, хтось роботу. Та є люди, яким удалося зберегти лише власне життя. Буквально чудом. Наша історія про переселенку з Волновахи – міста, яке одним із перших зазнало агресії ворога і було окуповане армією російських терористів. Нині жінка після лікування та тривалої реабілітації перебуває в Черкасах і кореспондентам «Нової Доби» вдалося поспілкуватися з нею. На території окупованого міста в жінки лишаються рідні люди. Щоб не завдати їм шкоди, героїня нашої історії просить не публікувати її справжнє ім’я та інші особисті дані.

– Доброго дня! Розкажіть трохи про себе.

– Я не з тих людей, які цікаві журналістам. Звичайна жінка. Одружена, маю трьох дітей. Двоє неповнолітніх і один хлопчик уже дорослий. Працюю продавцем у ковбасному магазині у моєму місті Волноваха на Донеччині… Тобто працювала… бо вже немає ні мого магазину, ні навіть того міста, яке я залишила під звуки вибухів від російських снарядів.

– Давайте спробуємо пригадати ті події. Пам’ятаєте, як для вас почалася війна?

– Це неможливо забути. Я працюю за графіком. 24-го лютого якраз була моя зміна. Із сьомої ранку до восьмої вечора. Звісно, бачили новини, знала, що відбувається, але жити за щось треба і роботу ніхто не скасовував. Тож, зібралася і пішла. Уже годин в три стало зрозуміло, що далі працювати немає сенсу. За містом стало дуже шумно. Було чутно звуки вибухів та стрілецької зброї. Ми живемо близько від території ОРДЛО. Ще й місто стоїть на великій трасі Донецьк – Маріуполь. Тому звуки роботи різних видів зброї для нас уже звичні. Але так сильно ще ніколи не було. Люди хвилювалися. Покупців не було. Я пішла додому.

– Коли війна дійшла до вашого міста?

– Наступного дня. 25-го лютого, десь годин з 11-ти ранку у Волноваху почали прилітати перші снаряди. Потім їх стало більше. Чоловіки казали, що летіло з боку Донецька. А ще казали, що неподалік від Волновахи містечко Бугас уже захопила армія окупантів. Там росіяни розмістили артилерію. Обстрілювали нас саме звідти. Я була на роботі. Додому вже бігла, ховаючись під стінами. Удома швидко всі зібралися і почали радитись, що робити. Ми не могли повірити що це повномасштабна війна і навіть подумати не могли, що місто потрапить в окупацію. Вирішили перечекати «загострення» у сховищі. Ним став підвал моєї сестри. Її дім на одній вулиці з нашим. Того дня, увечері, ми спустилися в підвал і до 28-го з нього не виходили.

 

 

– Скільки людей було в сховищі?

– Я б не називала це сховищем. Просто невеликий підвал для овочів. Тісний, сирий і холодний. У ньому ледве могла розміститися і одна доросла людина, а нас там було восьмеро: ми з чоловіком, троє дітей, його мати і сестра зі своїм чоловіком. І досі страшно уявити ті безкінечні години очікування незрозуміло чого. Напівтемрява, перелякані очі дітей, молитви і стогони дорослих і постійні вибухи згори, від яких по стінах ішла вібрація.

– Чим харчувалися?

– Фруктами і закрутками. Дякувати сестрі і її невтомним рукам. Відкривали банки, ділили між собою їжу. У цьому ж тісному приміщенні, як змогли, облаштували все необхідне для побутових потреб.

– Напевно, це не могло тривати довго?

– Так, не могло. Як ми потім дізнались, 27-го наші військові вийшли з міста. А 28-го інтенсивність обстрілів трохи зменшилась і ми вперше за ці дні змогли виглянути з підвалу. Першого березня раптом стало тихо. Ми із чоловіком невістки вийшли, щоб приготувати щось гаряче поїсти. Розпалили мангал. Посмажили яйця, спекли картоплю. Узяли приготовлене і понесли в підвал до рідних. І в цей момент почалося.

– Ви потрапили під обстріл?

– Чоловік потім сказав, що це був міномет. «Виходу» ми не почули. А «прийшло» відразу чотири. Із різницею в кілька частки секунд. Один ударив біля двору, другий – посеред городу, третій у дворі, а четвертого я навіть не почула. Ми бігли до підвалу. Спереду чоловік невістки. Ззаду бігла я. Несла дітям каструльку з картоплею тією і яйцями, щоб вперше за кілька днів поїли теплого. Мене вдарило в спину з такою силою, що я впала. Він теж. Далі все як в тумані. Рідні кажуть, що поповзом влізла в підвал. Уся в крові. Уламками снаряда мені посікло руки, ноги, голову. Над нами знову гупало і вибухало. Мама плакала, чоловік не знав, що робити. Не розгубився лише старший син. Допоміг спуститься, розірвав простирадла, як вмів, заходився перебинтовувати. Потім чоловік піднявся нагору і вийшов з підвалу.

 

 

–  Під обстріл?

– А що робити? Там лишався чоловік його сестри. Як виявилося згодом, він постраждав значно більше, ніж я. Хоча обстріл не припинявся, стало зрозуміло, що більше залишатися тут ми не можемо. Нам обом потрібна була термінова медична допомога, бо ми могли загинути від крововтрати. Ми швидко зібрали в машину все, що ще лишалося цілого, завантажились самі й поїхали.

 

 

– Планували добратись до найближчої лікарні?

– Найближчої вже не було. У нас в містечку дві лікарні – районна і залізнична. Коли виїжджали з двору, сусід порадив не їхати в районну. Її розстріляли з «градів». Тому ми поїхали до залізничної. Це було дуже ризиковано і, на жаль, даремно. Там «асвабадітєлі» теж уже постаралися. Не існувало вже ні тої лікарні, ні залізничного вокзалу. Я була вся в крові, посічена осколками, але коли побачила, що вони зробили з моїм містом, то була вражена навіть більше, ніж під час поранення. Та частина мого рідного міста, де я жила, являла собою суцільну руїну. Сусідній із нашим дім згорів повністю. І не він один. Майже кожен дім на вулиці був пошкоджений. Рідко знаходилося вікно, в якому було скло. Ми проїхали там, де я працювала ще кілька днів тому. Мій магазин згорів вщент. Ринок теж. Навіть серед вулиці, в асфальті стирчали снаряди. Ми їх обережно об’їжджали. Раз ми завернули у вуличку, на якій перед цим ішли бої. Колесо машини наїхало на щось, схоже на великий плаский камінь. Ми зупинились. Чоловік вийшов подивитися. Коли сів за кермо, у нього волосся стояло дибки. То була протитанкова міна. Вона не спрацювала лише тому, що вага машини була значно меншою за вагу військової техніки.

– І ви вирішили залишити Волноваху?

– Із того часу я моє місто більше не бачила. Зробити це виявилося не так просто, як здавалося. У нас місто поділене залізницею на дві частини. Одна з них, та, в якій розміщувався центр, вже була окупована російськими солдатами. Ми вибиралися українською частиною. На виїзді з міста побачили військових. На щастя, це були наші. Вони швидко оглянули машину. Побачили поранених. Запропонували забрати нас у свою військову медичну машину. Ми відмовилися, бо боялися, що разом із військовими медиками потрапимо в епіцентр військових дій. Тоді нас відправили в Новоселівку. Це найближчий населений пункт, де приймали порених.

 

 

– Дорога була важкою?

– Я б сказала фронтовою. Як у тій пісні старій, пам’ятаєте? Лише з тією різницею, що нам таки було страшно. Навіть в тому стані, в якому була тоді, ці  моменти закарбувалися назавжди. Ми їдемо дорогою, якою їздили до цього сто разів. Але вона вже зовсім не така. Порвана вибухами, окутана якимись страшними чорними хмарами. На узбіччі купи покинутого сміття, котре ще недавно було чиїмись речами. На машині розвівається біле простирадло. Нам порадили так зробити військові, щоб ворог розумів, що ми цивільні й поранені. Тоді ще вірилося, що ті вбивці будуть дотримуватися якихось людських правил ведення війни. Але вірилося що далі, то менше. Повз нас постійно пролітали снаряди. Падали по боках. Вибухали. Якимось чудом не потрапило по дорозі. На дорозі було багато розбитих машин, яким пощастило менше, ніж нам. На задньому сидінні була сестра. Пам’ятаю, вона весь час просила їхати швидше, бо боялася, що по нас таки почнуть стріляти. Та ми всі цього боялися.

– У Новоселівці вам уже змогли надати допомогу?

– Так, але спочатку була Валер’янівка. Там теж стояли наші військові. Вони нас оглянули, теж запропонували допомогу. Але вже недалеко лишалося до Новоселівки, тому ми поїхали своїм ходом. Там нарешті потрапили до професійних лікарів. От тільки можливості приділяти нам багато уваги в них, на жаль, не було. Нам із чоловіком невістки зупинили кровотечі на пораненнях. Де можна було, вийняли уламки. Рани зашили і забинтували. Це тривало днів чотири. Потім знову довелося тікати.

 

 

– Російська армія просувалася?

– Так. Наші хлопці робили, що могли, але сили були нерівні. На початку березня ЗСУ почали підривати мости біля селища. Лікарню евакуювали. У швидкі вантажили лише тяжкохворих. Тому ми знову сіли в свою машину і поїхали до Мирнограду. Там пробули тиждень. Ті осколки, які були не дуже глибоко, вони змогли вийняти. Але були й такі, що засіли у внутрішніх органах і впливали на їхню роботу. Тут місцеві лікарі були безсилі. Нам порадили їхати в більш професійні закладі й робити це якомога швидше.

– І де вдалося знайти таки заклад?

– У Вінниці. У Першій міській лікарні. Тут уже була можливість надати допомогу на тому рівні, який необхідний. Мене прооперували. Дістали осколки. Щоправда не всі. На цей момент я ношу в собі близько 20 шматків російського заліза, яке не можна діставати. Лікарі кажуть, що це може призвести до наслідків, які будуть набагато гірші за ту шкоду, яку завдають організму осколки. Наприклад, один із осколків у мене засів у матці. А в невістчиного чоловіка він був у серці.

– І він живе з осколком у серці?

– На жаль, уже не живе… Уже у Вінницю він приїхав у важкому стані. Лікарі зрозуміли, що вражене серце, але де саме, визначити не могли. Те обладнання, яке використовують для «просвічування» таких органів застосувати було неможливо, бо воно б резонувало з металом осколка. Зрештою було прийнято рішення зробити операцію. Уже коли розітнули грудну клітку,  хірурги зрозуміли, що врятувати серце не вдасться. Як нам потім сказали, через той уламок воно почало гнить. А це в свою чергу призвело до набряку головного мозку. Після операції він прожим буквально кілька днів. Поховали його 21 березня.

– Зараз ви в Черкасах. Чому вирішили переїхати сюди з Вінниці?

– Буквально через кілька днів після смерті чоловіка невістки росія завдала по Вінниці ракетного удару. У мене сталася істерика. Діти теж не хотіли лишатися в центрі України. Мене виписали під нашу відповідальність і ми поїхали в Іванофранківщину до знайомих. Пожили там місяців два. Трішки морально відійшли від пережитого і вирішили перебратися ближче до залишеного дому. 16 червня приїхали сюди. Тут доліковуємося. Отримала групу непрацездатності. Лікарі кажуть, що потрібно не менше року на повну реабілітацію. Мають відновитися внутрішні органи, зміцніти зламані кістки.

– Дякую за розмову, сподіваюся після завершення війни ми зможемо продовжити її у вашій рідній звільненій Волновасі.

– Я вірю, що це буде найближчим часом. Там мій дім і він має належати мені і моїм дітям, а не окупантам! Україна переможе і ми всі, як і раніше, заживемо на нашій рідній землі в мирі й злагоді.

 

Розмову записав Владислав Бедринець, за аудіоматеріалами героїні публікації, фото з відкритих інтернет-джерел

Стаття підготовлена в межах співпраці з громадською організацією “Черкаський правозахисний центр”, який здійснює документування воєнних злочинів в Україні в межах ініціативи “Трибунал для Путіна”. Громадська приймальня працює за підтримки Програми USAID Ukraine – USAID Україна «Права людини в дії».