«Зараз мій дім вміщається в одну валізу»

Херсонська вчителька Олена Грабар до останнього не хотіла виїжджати з окупації – усе вірила, що з дня на день війна закінчиться. В окупації народилася її онучка. І – довелося ризикнути. Зуміли вирватися до родичів на Вінниччину. Майже всією родиною – дорослі, діти, собаки, коти.

Звідти вчителька готувала до участі в конкурсі наукових робіт свою ученицю, яка врешті здобула ІІІ місце у всеукраїнському етапі, перебуваючи на окупованій території.

Там дізналася про трагічну загибель від російської ракети учня своєї школи, якого батьки вивезли з окупації до Вінниці…

Пані Олена досі тримає всі свої речі в сумці – вірить, що вже скоро зможе повернутися додому. Далі – пряма мова:

20 лютого

«До війни моє життя було досить динамічним, ні часу, ні приводу для нудьги:  улюблена робота, зустрічі з друзями, плани на майбутнє. Щовихідних в гості до нас додому приїздила донька з чоловіком, вони чекали дитину, вся наша родина була в щасливому очікуванні, подумки ми уявляли, якою буде зустріч біля пологового будинку, як облаштувати кімнату для дитини. Наближався день народження, й 20 лютого ми з донькою поїхали в торговельний центр, щоб купити все, що в перші дні необхідне для дитини.

23 лютого

23 лютого з учнями одинадцятого класу ми розмовляли про п’єсу Бертольда Брехта «Матінка Кураж», намагалися розібратися в тому, що сказав автор твору людям напередодні Другої світової війни.

24 лютого

24 лютого о 6.00 ранку першою мені зателефонувала донька. Це був неочікуваний дзвінок, оскільки я знала, що в такий час мої діти ще сплять, тому дуже схвилювалася. Вона й сказала мені, що почалася війна. Я в той момент не зовсім усвідомлювала, а скоріше не хотіла приймати цю ситуацію. Одразу подумала про школу, адже 24 лютого повинні були вийти на навчання діти. В голові одразу вир думок: що робити? Знайомі сказали, що через міст уже їдуть танки. Вирішили, що мої батьки й донька з чоловіком з багатоповерхівок переїдуть в будинок до сестри. Вони живуть ближче до Чорнобаївки. Наш будинок в Антонівці. В цей день з балкону над гаражем ми добре бачили, як рухалися колони з ворожою технікою через міст. Тиждень ми з чоловіком просиділи в гаражній ямі. Він переніс туди роутер, обігрівач, так і жили, кожні пів години на зв’язку із рідними. В перші дні навіть не думали про їжу, виходили між обстрілами нагодувати тварин і щоразу дивилися в бік мосту. Декілька разів над будинком пролітали ворожі винищувачі. Пам’ятаю, як чоловік раптом схопив мене і з силою штовхнув за стіну будинку, наступна секунда – і над головою зі страшним гулом пронеслося два літаки. Коли Антонівку почали сильно обстрілювати, почалася евакуація, ми наважилися переїхати до сестри. Проблема була ще в тому, що в нашому приватному будинку жили 5 котів і 2 собаки і залишати їх ми не хотіли. Їхали по порожньому місту, було моторошно, на дорозі залишки спаленого танку, руїни підірваного торговельного центру, зустріли декілька машин.

Коли ми всі опинилися в одному будинку, стало трохи спокійніше на душі. Ми всі були разом, а це додавало сил, говорили, що дитина не народжується, чекає перемоги, сподівалися, що це жахіття закінчиться через тиждень-другий. Ми з сестрою працювали онлайн, в той час це було надзвичайно важливо, потрібно було підтримувати дітей, хоч на час вилучати їх з атмосфери тривоги і  страху. І діти додавали нам впевненості у тому, що все буде гаразд.

А в душі зростала тривога, треба було передбачити різні ситуації, адже день пологів, визначений лікарем, – 11 березня. Ми у мережі шукали лікаря, який живе поблизу, щоб звернутися по допомогу, якщо не буде можливості доїхати до лікарні; дуже боялися, були випадки, коли машини швидкої обстрілювали орки. В перших числах березня зі сторони Чорнобаївки ворог заходив в місто. Собака дуже гавкав, і чоловік сестри увімкнув камери спостереження, біля наших воріт йшли солдати і їхала броньована техніка. Гармата цілила якраз в наш будинок. Попри велике бажання спротиву і лють, ми завмерли: в будинку діти, вагітна жінка, літні батьки. Так ми побачили ворога зблизька.

12 березня

Поступово місто ніби прокидалося від гіпнозу. До 14.00 люди ходили по вулицях в пошуках їжі, ліків. 11 березня донька з чоловіком навіть їздили на прийом до лікаря, а 12 березня з 2 години ночі до 6 ранку ми чекали швидку. Раніше навіть не намагалися викликати, знали, що в комендантську годину це небезпечно. О 10 ранку донька зателефонувала з лікарні, у нас народилася Мирославка. Забирали доньку з онучкою додому 13 березня у день звільнення Херсона від фашистів. Усе наше місто вийшло на ходу із українським величезним прапором, навіть у машині було чути, як люди кричали: «Херсон – це Україна!». Навколо повно орків, коли ми уже чекали доньку біля пологового будинку, зовсім поруч чулася стрілянина і жодної людини навколо. В таких умовах працювали наші лікарі. Не знаю, як звати лікарів швидкої, лікаря, який приймав пологи, лікаря, який обстежував дитину, медсестер, тоді у нас було кілька хвилин, щоб подякувати людям, які є справжніми героями. Тоді вони робили неможливе щохвилини.

Коли люди почали виїжджати з міста, ми навіть не ставили перед собою такої мети. Вірили, що перемога буде за кілька тижнів і все налагодиться, нас лякали дописи людей у соцмережах про розстріляні машини, тому ми вирішили залишитися. Повернулися у свій будинок разом з родиною доньки. Щоденні турботи трохи відволікали від нав’язливих думок про небезпеку, але бачили, як сусіди зачиняють свої будинки й виїжджають. Додалися проблеми з дитячим харчуванням. Лікарі наполягали на підгодовуванні, а дитячих сумішей в місті не було. Зверталися до волонтерів, їздили в різні аптеки, дитячі магазини. Так по крихтах збирали харчування по всьому місту. Допоміг нам студент моєї сестри, моя учениця, яка перебувала в Німеччині, знайшла харчування в Херсоні, директорка аптеки, що біля «Супутника», телефонувала в різні заклади і теж допомогла нам. За цей час ми зустріли багато хороших людей, вони завжди поряд з нами. Усі наші знайомі, колеги, пропонували допомогу. Народження Мирославки чекали й колеги моєї сестри, телефонували, підтримували, і це для нас було дуже важливо. На початку квітня ми вирішили, що дітей потрібно вивезти у безпечне місце. Довго радилися, списувалися із людьми, які виїхали, читали чати, в яких люди писали, якою дорогою виїжджали з Херсона. 19 квітня о 5 годині ранку ми виїхали з дому разом із нашими тваринками, залишити їх ми не могли. В Херсоні залишився тільки чоловік моєї сестри з батьками, які не хотіли залишати домівку.

19 квітня

Вранці 19 квітня на двох машинах ми виїжджали з міста. На кожному склі прикріпили таблички «Діти», біля блокпостів опускали скло на вікнах, потихеньку рухалися вперед. В нашій машині їхала моя сестра з двома синами. Менший хлопчик навчався в третьому класі. Коли ми під’їжджали до блокпостів, він ціпенів, затискався у сидіння і майже не дихав. До сьогодні він не позбувся наслідків отриманого стресу, хоча ми приділяємо цьому багато уваги. Ми були дуже обережні. Жодного зайвого слова не промовляли. Машини перевірялися на кожному пості. Донька їхала позаду нас, тож кожного разу, коли минали пост, зупинялися й чекали їх. В чаті ми прочитали, що є пост у сірій зоні, на якому немає прапора, але солдати розмовляють українською. Люди застерігали бути обережними на цьому пості. Такий пост на нашому шляху був. Дорогу добре знав мій чоловік, він багато разів нею їздив по роботі, тому проблеми з вибором шляху не було. Їхали на Снігурівку, Васіятське, Умань. Коли побачили наш прапор, плакали. У наших солдат зовсім інші обличчя! Їх не сплутаєш ні з якими ряженими орками.

Після поста біля Васіятського десь за 100 метрів нас знову зупинив військовий, ми вирішили, що це перевірка документів. Але до нас підійшли дві жінки і почали пропонувати їжу, ліки, памперси для дитини. На вулиці був дуже сильний вітер, холодно, а вони стояли біля намету і годували усіх, хто був у дорозі. У нас була якась їжа, ми готувалися в дорогу, але смак їхніх вареників ніхто з нас не забуде. Тоді нам не хотілося їсти, важливо було те, що поряд люди ­ –  наші люди, вони по всій Україні готові прийти на допомогу. Пізно вночі ми приїхали на місце.

Виїхали з окупації ми у Вінницьку область. Це батьківщина моїх батьків, тут живуть наші родичі, мама мого чоловіка. Це набагато полегшило наш переїзд, оскільки ми їхали майже додому, тут нас чекали. Коли була можливість телефонувати, родичі кликали нас до себе.

Потрібно було продовжувати працювати, до першого березня ми відправили документи на ІІІ фінальний етап конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України. Тепер потрібно було готуватися до захисту. Учениця, яка готувалася до конкурсу, залишилася в Херсоні, я – у Вінницькій області, почав зникати зв’язок. Але ми вирішили, що використаємо всі можливості, щоб узяти участь у конкурсі. Нам допомагали наші вчителі, які залишилися в місті. Настя захищала роботу, коли Херсон був у глибокій окупації, інтернет і мобільний зв’язок був російський. Вона посіла ІІІ місце у Всеукраїнському етапі. Я пишаюся нею, її наполегливістю, сміливістю, завзятістю.

Настя, перебуваючи в окупації, брала участь у всеукраїнському конкурсі

Психологічно ми ще не повернулися до нормального життя. Розуміємо, що небезпечно в будь-якому куточку країни. Коли стався обстріл центру Вінниці, ми в’їжджали в місто, повинні були їхати в лікарню, якраз недалеко від Будинку офіцерів. По дорозі мобільного зв’язку не було, тож рідні не могли нам додзвонитися, щоб повідомити про небезпеку. Коли ми змогли вийти на зв’язок, дізналися, що ракета влучила в будинок офіцерів. Пів години часу відділяв нас від вибуху. В той день загинув учень нашої школи, хлопчика рятували від окупації, від війни, батьки змогли виїхати з Херсона, але трагедія сталася в Вінниці. Дитина навчалася в другому класі, попереду  мало бути ціле життя, яке обірвала російська ракета.

Ми постійно слідкуємо за подіями в країні, зі сльозами радості зустрічали звільнення Херсона, думками і серцем були в рідному місті. Болить душа за всіх, хто сьогодні залишається в місті в постійній небезпеці. З болем дізнаємося, що сьогодні в нашому місті гинуть люди, багато наших знайомих у місті. Постійно руйнуються будинки. Кожну хвилину сподіваємося почути, що обстрілів немає і можна повертатися.

З 19 квітня і до сьогодні ми не розпаковуємо речі. Всі мої речі в сумці. Не хочу думати про те, щоб  пристосовуватись до життя в новому місці, вірю, що повернуся додому. Хоча зараз мій дім вміщається в одну валізу.

Закінчували ми навчальний рік в складних умовах, але й вчителі, і діти впоралися із ситуацією, об’єднали зусилля і завершили навчання. Новий навчальний рік розпочався для нас дистанційно. Така форма навчання відпрацьована в нашому закладі й не є новою для учнів чи вчителів.  Звісно наші діти багато пережили і переживають труднощі. Хтось виходить на уроки з Херсона, перебуваючи у підвалі або в коридорі, хтось подолав небезпечний шлях і змушений пристосовуватись до нового життя, є діти, які перебувають в окупації і навчаються онлайн. Вони всі – справжні герої. Діти змінилися, подорослішали якось одразу, стали серйозні і зосереджені. Не вистачає їхніх пустощів, жартів, запальних вогників в очах. Вони хочуть спілкуватися, скучили за однокласниками, коли є час після останніх уроків, вони залишаються в зумі, щоб поговорити. Попри всі труднощі навчання триває, знову беремо участь в конкурсі МАН України, готуємося до багатьох учнівських змагань.

Колеги, які залишилися в Херсоні час від часу надсилають фотографії нашої школи. А я мрію, що новий навчальний рік розпочнемо на нашому подвір’ї, і першій урок проведемо в своїх затишних рідних класах, що всі ми зустрінемося і будемо працювати для наших дітей.

Мій дідусь Василь воював у Другу світову, дідуся Івана фашисти вивезли в концтабір, бабусі пережили окупацію і голод. Мої батьки теж переживають війну. Батько мого чоловіка народився у 1944 році і мав статус дитини війни. Такий статус і у моєї онучки Мирославки. Жодного покоління, яке б прожило без війни. Я мрію про те, щоб наші діти й онуки знали, що таке мир, і жили у вільній країні.

Я працюю в школі 20 років. Викладаю зарубіжну літературу. З учнями ми багато разів обговорювали проблеми війни та миру, але не думали, що ці проблеми вийдуть за межі художніх творів. Мрію, щоб людство нарешті почуло слова великих митців різних епох, країн і зрозуміло, що ЛЮДИНА народжується для творення, а не для руйнації. Тільки тоді світ буде почуватися в безпеці».

Спілкувалася Юлія Фомічова

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції