Про декорації для байки Крилова, театр, що навчає, швидке приготування овочевих рагу, подорож до Бразилії та Шрі-Ланки… Відверто про своє життя розповідає актор Павло Гончаров.
– Павле, розкажіть, чуму вирішили стати актором та де навчалися?
– Це насправді дуже непроста історія. Хоча з тим, що працюватиму в театрі, визначився ще в шкільні роки. Якось на уроках російської літератури проходили байки Крилова. Учителька дала домашнє завдання – вивчити один із творів напам’ять і підготувати сценічний виступ у ролях. Натхненний, удома цілий вечір виготовляв декорації. Робота захопила просто неймовірно, а на уроці отримав «п’ятірку з трьома плюсами». Тоді-то й збагнув, що хочу бути актором, іншого для себе не уявляв.
У шостому класі подався до театрального гуртка. Після закінчення школи хотів навчатися лише в театральному училищі. Та з цим не погоджувалися батьки – люди робітничих професій, вони були переконані, що акторством на життя не заробиш. Надто важко з грішми було в дев’яностих роках, тож уже в сімнадцять років під тиском батьків подався працювати на завод. Жили ми тоді в промисловому містечку – Кременчуці – тож виробництв, де потрібні були робочі руки, вистачало.
Назбиравши трішки грошей, через півроку пішов у відпустку. І просто втік із дому – поїхав до Дніпра, де одразу вступив до місцевого театрального училища. Батьків просто поставив перед фактом – буду тут навчатися, а як хочете – можете мені допомагати, якщо ж ні – то впораюся й самотужки. Звісно, вони, просто не маючи вибору, прийняли мою позицію й змирилися.
– Як складалося життя далі?
– Після чотирьох років навчання отримав запрошення на роботу в херсонський театр, надавали навіть житло, що для тих часів було неймовірною рідкістю.
Потім змінював чимало театрів: працював і в Дніпрі, і в Києві, й у Миколаєві, де організував власний невеличкий театр для дітей. Через непросту економічну ситуацію в країні якийсь період довелося полишити театр і поїхати на роботу закордон.
…А далі помер тато, мама лишалася сама, хотілося бачитися частіше, більше бувати вдома. Оскільки ж у Кременчуці театру не було, вирішив переїхати до якогось із найближчих міст: думав про Полтаву, Кіровоград. А тоді пригадав, як малим побував у Черкасах. Самих вулиць міста не пам’ятав, але точно знав, що тут – багато зелені й води. Тож і вирішив, що переїду до Черкас. Зараз тут уже понад вісім років. Працюю і в місцевому драматичному театрі, співпрацюю з театральною студією «Протест», а також із друзями-однодумцями заснували «МАТ» («Майстерню Актуальної Творчості»).
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Сім’я в мене молода – з дружиною в законному шлюбі трохи більше року. З Олею познайомилися теж завдяки театру. Вона – журналістка, писала блоги на теми мистецтва. Довго спостерігав за її творчістю, і якось, дізнавшись, що вона неодружена і вільна, зважився написати повідомлення в соцмережі. Після п’яти хвилин переписки, запросив на побачення. А далі все розвивалося неймовірно стрімко, Оля була вражена моєю наполегливістю й швидко здалася. Тепер разом, щасливі. І зараз так виходить, що не лише живемо разом, а й працюємо в багатьох спільних проектах.
– Крім театру, яким живете, маєте якісь хобі?
– Якось складається таким чином, що все крутиться тільки довкола театру. Певне, хобі з’являються, коли людина має вільний час. У мене ж усе заповнюють репетиції, підготовка до вистав. А захопленням можна назвати хіба що написання п’єс.
– На відпочинок також бракує часу?
– От із цим так само не просто. У мене, як і в працівників сфери торгівлі, вихідний у понеділок. Натомість у дружини – це традиційні субота та неділя. Тому постійно доводиться підлаштовуватися, шукати якісь компроміси. Як правило час на двох – це відпустка.
Насамперед намагаємося кудись поїхати, побачити нові світи. Але й у цьому маємо деякі розбіжності. От Оля полюбляє європейську культуру, красиву архітектуру, мистецтво. Мені ж подобається давня історія, античні часи, це – надихає. Тож і виходить – відпустка на носі, а ми ще вагаємося між Парижем й Афінами.
Загалом же подорожі – це наша спільна пристрасть. У медовий місяць вдалося побувати на Шрі-Ланці, опісля – в Тунісі. Багато мандрували й до одруження: Оля собі, я – собі. Чимало побачив завдяки роботі, а чи не найбільше запам’яталася поїздка до Бразилії.
А ще саме подорожі найкраще розслабляють і дозволяють забути про роботу. Удома ж більше дня без театру не витримую. Аж тіло починає боліти, ніби ломка. Певне, для людей, які живуть своєю професію, сцена – уже як наркотик.
– А як щодо книжок, вистачає часу на читання і що читали останнім?
– У дитинстві, коли не було всіх цих сучасних ґаджетів, Інтернету, жив тільки книжками. Зараз література трохи відійшла на задній план. Нині ж читаю книжку, подаровану дружиною, невідомі твори Лесі Українки. І для власного розвитку, і для роботи – готую проект про життя письменниці.
– Допомагаєте дружині на кухні?
– Насправді, я її практично не підпускаю до приготування їжі. За вдачею дуже темпераментний, емоційний, усе роблю швидко. Дружина ж навпаки – виважено та помірковано. І так буває, що зі стравою, яку Оля готуватиме півтори–дві години, я впораюся удвічі швидше. Тож готовий сам працювати на кухні, аби мати більше часу на кохання.
– Така вдача – коли все горить у руках – допомагає в житті чи навпаки?
– По-різному буває. Добре знаю, що мені по життю бракує терпіння. Тому подарунки на Новий рік купую 31 грудня й насилу витерплюю до півночі, щоб не вручити одразу.
– Без чого б ви не змогли жити?
– Насамперед, без сім’ї, дружини. А вже потім – без своєї роботи. Часто доводиться чути від відомих акторів, що без театру чи кіно вони б не витримали. Та, як на мене, це неправда. Якщо серце людини не сповнене справжнім коханням, вона не зможе бути щирою на сцені.
– Ви вінчалися з дружиною в церкві. Вірите в Бога?
– Вінчання було швидше для дружини, щоб була впевненою в мені, довіряла.
А взагалі питання віри дуже індивідуальне й для кожного воно означає щось своє. Для когось це – зображення на іконі чи піп у золоті, який розказує те, у що сам не вірить…
Для мене ж це низка чеснот: добро, щирість, відкритість, позитив, можливість допомагати іншим… цей перелік можна ще довго продовжувати. Але, той, хто має ці риси в собі, – той вірить у Бога. І, щоб бути сповненим цієї віри, не треба ходити щонеділі до храму
– Якби була можливість зустрітися з будь-якою відомою людиною, яка коли-небудь жила чи живе у світі, кого б Ви обрали?
– Якщо обирати серед акторів, то, певне, це були б Ентоні Хопкінс та Гері Олдман. Є щось незвичайне в їхніх очах, тож хотілося б поспілкуватися.
А більше й не знаю… У моєму оточені є чимало розумних, цікавих, непересічних особистостей, за якими відкриваються цілі світи. Спілкування з таким людьми цілком достатньо, щоб відчувати себе наповненим і не прагнути знайомства зі знаменитостями.
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Те, що маю змогу ділитися з іншими людьми своїми досвідом, уявою, творчим мисленням. Багато працював над собою, над власним саморозвитком, тепер маю, що сказати людям. Переконаний, що театр навчає і допомагає розібратися в проблемах, думках, переживаннях, пріоритетах. Приємно, що я є частинкою цього процесу.
– Про що Ви мрієте?
– Не мрію взагалі. Перестав цим займатися, коли збагнув, що всі мої мрії здійснюються. Тепер просто насолоджуюся життям, бо рано чи пізно в нього прийде все, що хочеться чи чого не вистачає.
Світлана Лазоренко, фото з архіву героя публікації