Тамара Борисова, директор дитячого відділення ЧОВ ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ»:
− Моя найліпша подруга дитинства − Наталя Зиноватна (Євтушенко), вона дивовижна. Обожнюю її і досі, хоча доля розвела нас на тисячі кілометрів: вона зараз із родиною живе в Сполучених Штатах. У ті рідкісні моменти, коли вона приїжджає, намагаємось зустрітися хоч на декілька годин. У роки юності я знала, що можу розповісти їй усе. Ми іноді всю ніч дивились фільми жахів, розказували враження відкнижок, слухали «Наутілус» і ділились найвідвертішим. Перший рік, коли вона поїхала, мені її дуже не вистачало, потім звикла. Але час від часу щемить серце за нею.
Сергій Корновенко, проректор із наукової, інноваційної та міжнародної діяльності Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, професор:
− У мене небагато таких людей. Один із них − Руслан Чикало. Ми з ним ходили в одну групу в садочок, вчилися в одній школі. Подорослішали й залишилися друзями. Підтримуємо дружні відносини. У школіподружився з Євгеном Баніним і Максимом Кравцовим. Нашій дружбі вже 30 років. На жаль, Євгеній відійшов передчасно в засвіти. Загалом намагаюся друзів не забувати, допомагати. Почуття дружби для мене має непересічне значення. Зрозуміло, що є й інші люди, котрих я вважаю своїми друзями. Із ними доля звела вжеу дорослому житті.
Олександр Проценко, керівник Школи бойового гопака в Черкасах:
− Мій Друг дитинства − Женя Коріньчик (Євген Конінь, місто Київ). Ми з ним проживали на одному поверсі. Дуже багато грали в інтелектуальні ігри (шахи, шашки, монополія і багато інших), любили поганяти у футбол. Після школи вступив до Київського технікуму радіоелектроніки, а мій товариш ще закінчував школу, був десь у 8 чи 9 класі. Навчання забирало багато часу, тому з товаришем бачились на вихідних все рідше. А коли я вступив до КПІ, то його родина, наші друзі, переїхали в нову квартиру в інший район Києва. Родина мого друга проживала біля моєї бабусі, що давало мені можливість заходити в гості подорозі до бабусі.
Людмила Ткаченко, в.о. голови обласної еко-асоціації «Еко-світ»:
– Хтось із мудрих сказав, що друзі − це свідки нашого життя. Погоджуюся, адже проживати життя без свідків нудно, не цікаво та егоїстично. Можу сказати, що справжні друзі у мене з’явилися в університеті. У дитинстві була дружба із однолітками, які жили на моїй вулиці у Дахнівці. З ними і досі продовжую спілкуватися. Справжніх друзів мені подарувала доля завдяки моєму хобі, моїм громадським переконанням. Сьогодні можу з упевненістю сказати, що друзі – це моє багатство, найбільше й найдорожче. Мрію найближчим часом усіх своїх рідних по духу людей зорганізувати у мандрівку іншою державою, відмінною по культурі та побуту від нашої.
Назарій Вівчарик, журналіст, письменник:
− Звісно, дитяча дружба дуже важлива. Власне, хто ми без друзів? Друзі нам потрібні для підтримки, для співпереживання. У мене було два кола дитячих друзів. Одне коло – це друзі в місті, де жив і ходив дошколи, а інше коло – у селі, де я часто бував у бабусів-дідусів. Велосипеди, обривання чужих черешень, рибалка, смаження сала на вогні – чого були б вартіці спогади без друзів? З роками ми подорослішали і зв’язок не відновився, бо ми стали інші, далекі одне відодного не лише географічно…. Але є декілька тих людей, яких я можу назвати друзями дитинства. Зрештою, як казав класик, всі ми родом з дитинства, коли і заводилися перші друзі, з якими пізнавали світ. Деякі епізоди з дитинства я змалював у своїй книзі «П’ятеро як один», де намагався описати щиру дружбу, яка рятує головного героя. Звісно, в книзі багато вигадки, але пригадайте власні витівки з друзями у дитинстві. Чи не здаватимуться вони вам зараз просто фантастичними?
Олександр Спрягайло, кандидат біологічних наук, завідувач кафедри екології ЧНУ ім. Богдана Хмельницького:
− Найкращим другом дитинства у мене була моя старша сестра. Ми разом проводили багато часу, росли у спільних дитячих і підліткових компаніях. Зараз ми постійно підтримуємо зв\’язок, часто спілкуємося по телефону і зустрічаємось, хоч і живемо в різних містах. З іншими друзями дитинства, на жаль, тісних зв\’язків не підтримую, оскільки у кожного з\’явилися свої інтереси, своє коло спілкування. З однокласниками зустрічаємося на ювілейні після випуску роки – і я їх усіх дуже радий бачити, але потім всі повертаються до свого звичного життя з іншим колом друзів, пов\’язаних з нинішніми інтересами, місцем проживання чи професійною діяльністю.
