Юлія два місяці жила в окупованому Херсоні. Потім їй удалося під залпи «Градів» евакуювати маленького сина та хвору маму з окупованого міста. Наразі попри те, що Херсон звільнили Юлія залишається у Києві. Адже через постійні обстріли повертатися надто небезпечно.

 

− Юлю, як для вас розпочалася війна?

− Уранці 24 лютого російські окупанти зайшли в Херсон. Близько п’ятої ранку мені зателефонував знайомий військовий. На той час його вже викликали на аеродром Чорнобаївки. Саме його дзвінок й розбудив мене: «Юлю, розпочалась війна! Тому швидко вирішуй – негайно виїздити з Херсону, чи, якщо лишатися, як далі жити». Також він сказав, що розбомбили аеродром – пошкоджено майже всю техніку, що там була, вертольоти – лише частина уціліла. Потім я почула у слухавці вибухи і його крик: «Повітря! Земля!», постріли і… зв’язок перервався. Дякувати Богові, він живий.

Ми з чоловіком одяглися й побігли в магазин за продуктами. У місті вже була метушня. У магазині були величезні черги. Усі купували продукти: хліб, борошно, консерви, тушонку. Ми придбали такий же набір. Дорогою додому чули сильні вибухи по місту. Видно було, що Чорнобаївка горить – величезний стовп диму стояв над аеродромом.

Того ж дня містом почали їздити колони ворожої техніки. Усе гриміло – літали літаки.

 

− Що робили херсонці у перші дні окупації?

− Перші дні ми всі були по домівках – бачили з вікон техніку на вулицях і боялися виходити. Вони постійно гатили по Чорнобаївці – хотіли знищити залишки української артилерії. У місті було дуже шумно, будинки буквально двигтіли. Ми всі були налякані, але найбільше боявся син. Також постійно було чутно постріли. На роботу ніхто не виходив – сиділи всі по квартирах, підвалах, бомбосховищах – хто де міг, там і ховався. Через певний час українських солдат вивели з Херсону і вже тоді окупанти повністю зайняти місто – вільно їздили вулицями на своїй техніці. Одного разу під’їхали до моєї багатоповерхівки (я це бачила на власні очі) зі зброєю та ломами, відкрили двері під’їзду й когось розшукували. Осіб п’ять озброєних зайшли в будинок. Через певний час вони вийшли й почали стукати у вікно першого поверху. У людей на ньому були грати. І чую (ми живемо на третьому поверсі): «Срежем эту решетку и зайдем!» Покрутилися та й поїхали. Так вони шукали журналістів та АТОвців.

А ще сусіди розказували, що часто ходили по квартирах, забирали людей, кудись везли, там катували й допитували.

Окупанти поводились навіть не як удома, а як господарі. На базарі забирали в продавців їхній товар, звісно, не платили. В аптеки заходили й брали, що їм треба, у магазини – скрізь вільно шастали.

Ну і щодня, звісно, стріляли з усього, що мали. У сусідній будинок потрапив осколок. Якраз поруч йшов молодий хлопець, який із родиною сидів довгий час у сховищі й вийшов за продуктами. Він, на жаль, загинув. На сусідній вулиці в будинках ракетами знесло по кілька поверхів – теж постраждали люди. Постійно гатили по Чорнобаївці. По Миколаєву з нашого передмістя почали стріляти.

 

− Як ви намагалися вижити?

− Місто закрили – нікого не впускали та не випускали. Перший час ще були якісь продукти – наші фермери намагалися продавати м’ясо. Борошно було на складах – хліб пекли. Коли на другому місяці вже зовсім стало тяжко, закінчились життєво важливі медикаменти (від тиску, хвороб серця й тому подібне), почали підключатися волонтери. Вони на свій страх і ризик якось домовлялися з окупантами і приватними автівками могли щось привезти з Миколаєва. Але це було нелегко – треба було робити довідки, що вони волонтери й лише тоді був бодай якийсь шанс, що пропустять. Моєму чоловікові вдалося лише пару разів з’їздити в Миколаїв. Возили потрошку, здебільшого ліки, але також і корм для тварин та якісь продукти. Були навіть випадки, коли на зворотному шляху окупанти обшукували машину й забирали все, що їм треба – медикаменти, їжу. Про колони машин, чи вантажівки й мови не могло бути – жодної направленої гуманітарної допомоги вороги не пропустили.

Ми до останнього лишалися вдома – сподівалися, що місто ось-ось звільнять. Але ставало все складніше.

Працювало кілька лікарень – зокрема «Тропінка» (так херсонці називають Херсонську міську клінічну лікарню імені Афанасія і Ольги Тропіних – ред.). Але згодом окупанти захопити «Тропінку» й почали розміщати там своїх поранених військових.

 

− Чи сподівалися херсонці, що українська армія звільнить місто?

− Паралізуючий страх минув за кілька днів і люди почали виходити на мітинги-протести. Кричати, що Херсон – це Україна (на цих словах співрозмовниця починає плакати – ред.) Відповідно, їх розганяли – стріляли по них, пускали газ. Ще під час окупації була інформація, що активістів розшукували, забирали й катували. Подальша їхня доля, на жаль, невідома. Власне, коли Херсон звільнили, то виявили кілька катівень…Важко… У моєму оточенні немає жодної людини, яка була б за ХНР. Ніхто не підтримує Росію – усі сподіваються на Перемогу України.

Наш мер, Ігор Колихаєв, лишався на своєму посту до останнього. Намагався забезпечувати життєдіяльність міста. Він постійно просив зелені коридори для евакуації цивільного населення – але їх не надали. Люди виїздили на свій страх і ризик.

 

− Коли ви вирішили. Що потрібно виїхати міста? Як вибиралися?

− Виїхати вирішили, коли вже стало зовсім нестерпно – постійна стрілянина день і ніч, немає продуктів. Коли в дитини почалися істерики, а в мами через стрес та дефіцит ліків значно погіршилося здоров’я.

Зібралися за один день. Планували їхати на вихідні, але потім чоловік дізнався, що в п’ятницю виїздить колона автівок і водій однієї з них, буцімто, знає якусь більш-менш безпечну об’їзну дорогу.

Ми зібрали пару сумок – схопили найнеобхідніше. Забрали дитину. І о п’ятій ранку колоною з шести машин ми виїхали.

Дуже тяжко було їхати. 36 російських постів. Скрізь обшукують, перевіряють документи. Ніхто нічого не пояснював. Перевіряли телефони наші, шукали контакти, фото, відео. Ми про це знали й заздалегідь усе почистили. Запитували, куди їдемо. Ми завжди відповідали, що веземо маму лікувати й малого рятуємо від війни. Так от на одному з блокпостів почувши таку нашу відповідь російський військовий з ухмилкою сказав: «У вас не было еще войны – идет специальная операция».

До речі, по поведінці й облаштуванню блокпосту було одразу видно, хто стоїть – ОРДЛО, росіяни чи буряти. Найагресивнішими були саме буряти. А найбільше техніки мали росіяни.

Було дуже страшно їхати. На дорозі багато знищеної техніки – і їхньої, і нашої. Багато спалених цивільних машин. Також проїздили повз наш ТРЦ «Фабрика», то його теж спалили вщент.

Ми їхали якоюсь дуже довгою дорогою. Зазвичай до Миколаєва можна було дістатися швидко, а ми поїхали через місто Снігурівка. Купа машин. До нашої колони ще люди приєдналися. Довжелезні черги. На середині шляху відбувались бойові дії. Усі машини зупинились. Ми потрапити під обстріл «Градів». Усі, звісно, дуже перелякалися. Бо здавалося, що це все зовсім поруч від нас. Найскладнішим був останній пост – вони ну дуже ретельно все перевіряли, зазирали у всі шпаринки.

Їхали понад 15 годин майже без зупинок, бо боялися, що колона розпадеться, а дорогу знав лише водій першої машини, який нас і вів. Та й дороги особливо не було – якась ґрунтовка, якісь місточки…

 

− Коли зрозуміли, що вже в безпечному місці? Які були емоції?

− Виїхавши ближче до Миколаєва ми вже побачили наш український блокпост. Там уже була зовсім інша обстановка. На нашому блокпосту навіть повітря було зовсім інше. Я навіть не можу описати, наскільки ми були раді побачити українських військових.

Нас зустріли тепло і з усмішкою. Солдати навіть намагалися жартувати. А люди з машин пропонували їм їжу, цигарки. Ті відмовлялися, казали, що в них усе є, і нам потрібніше. Документи, звісно перевіряли, але дуже привітно. Один із військових навіть пригостив мого сина цукеркою.

Далі ми доїхали до Одеси. Спустилися в бомбосховище (вокзал був зачинений) чекати свого потяга до Києва. А чоловік поїхав назад у Херсон – волонтерити. Плюс він хотів ще зробити кілька поїздок, щоб вивезти більше людей.

У бомбосховищі було людно. І прямо при нас СБУ затримали жінку, яка фотографувала плани бомбосховища. У неї в телефоні знайшли ще багато різних фото техніки та купу дзвінків на російські номери. Та вона й не приховувала, що хоче виїхати до росії. Її забрали.

Поїзд до Києва був заповнений, але не переповнений. Їхали із закритими вікнами, щоб потяга не було видно. Прибули із запізненням на дві години – причин нам не повідомили. Спершу жили у моєї тітки, а далі орендували житло. Тут, у Києві, попри постійне виття сирен я почуваюся у більшій безпеці, ніж у рідному Херсоні. Обживаємось, але сподіваємось, що скоро додому.

 

− Чим саме займався чоловік у Херсоні?

− Мій чоловік повернувся до Херсону. І постійно займався волонтерством. Йому ще раз удалося з’їздити у Миколаїв – закупив найнеобхідніші ліки, про потребу яких люди повідомляли до волонтерського центру. А потім по місту розвозив підгузки, каші, бо були великі проблеми з дитячим харчуванням. Волонтерити було й страшно, через постійні обстріли, і важко морально, але це мав хтось робити. Люди налякані, у багатьох родинах уже є постраждалі й загиблі. Розказує, що приїхав якось у родину. Двері відкрила молода жінка з дітками. Він запитав, чи у неї хтось служить, а вона як заплаче… Виявляється, що у неї чоловік військовий, який уже загинув.

 

− Із якими ризиками зустрічався чоловік під час волонтерства у Херсоні?

− Згодом окупанти перекрили останні жилки постачання навіть цивільними. Заборонили виїзд усіх дорослих чоловіків із окупованої території. Почала ширитися інформація, що російські військові планують оголосити мобілізацію й «кинути» херсонських чоловіків воювати проти українських військових. Тоді майже всі, хто займався волонтерством, ухвалили рішення тікати з міста. Комусь удалося, а більшості – ні. Мій чоловік був серед тих, кому не вдалося. П’ять днів безуспішних спроб. Удалося лише доїхати до міста Берислав. Там чоловік із друзями орендували будинок і щодня намагалися виїхати. Без жодних пояснень їх просто повертали назад. На всі запитання відповідь одна: «У нас не было указаний выпускать».

Доки вони були в Бериславі, то до них почали приходити окупанти – з ОРДЛО і просити то цигарки, то сім-карту. Виглядали вони як бомжі – один іржавий автомат на кілька осіб, обідрана форма. І поводились вони, на відміну від росіян, не так зухвало. Було видно, що їх кинули «на м’ясо» і вони самі це розуміли.

І коли чоловік уже втратив надію, то вирішив, що це буде остання спроба – якщо не випустять, то повернеться до Херсону. Але його випустили – просто махнули рукою, щоб проїжджав. Але це було з Бериславу. А з Херсону так нікого й не випустили.

 

− Що найбільше вразило херсонців під час окупації?

− Я спілкувалася з друзями, які пережили всю окупацію. Окупований Херсон був повністю відрізаний від світу – нікого не впускали та не випускали. Аптеки порожні. Завозу продуктів, ясна річ, немає. Єдине, що було з харчів – це те, що виростили фермери й продавали за безцінь. Приміром, якщо весною 2022 у Києві огірки продавали по 60–70 грн, то в Херсоні їх віддавали за 10. Бо елементарно вивезти на продаж нікуди не можна, а у херсонців на більше грошей не лишилося.

Ще росіяни типу роздавали якусь гуманітарку, та херсонці її принципово не брали. Ну хіба що якісь самотні пенсіонери, щоб врятуватися від голодної смерті або якісь пиятики. Але ходили чутки, що в тій «допомозі» були прострочені консерви, що люди труїлися. Стверджувати не буду. Зате знаю, що на базарах втридорога продавали цигарки з Криму та награбоване з наших же магазинів. Також крадене роздавали під виглядом гуманітарної допомоги, яку нібито з Росії привезли.

Скрізь знімали українську символіку, прибирали навіть написи Україна, розвішували свої ганчірки.

Також окупанти повністю зірвали посівну 2022. Вони відібрали в аграріїв усю сільськогосподарську техніку й вивезли все зерно до Криму та росії. Ще вони забороняли селянам гасити лісові пожежі, які впритул наблизилися до населених пунктів.

Це цілеспрямоване знищення українців. Щодо Херсонщини, то в них немає планів на майбутнє – вони стараються завдати максимальної шкоди тут і зараз. У тому числі й влаштовуючи продовольчу та гуманітарну кризи.

Але ми не втрачаємо надію. Херсон – уже український. На окупованих територіях є партизани, які всіма силами допомагають нашим хлопцям і дівчатам наближати Перемогу.