З усіх сил… демократизуємось! Стрімко демократизуємось… Демократизуємось, можна сказати, до крику… Навіть до стогону. А далі демократизуватися будемо – ще більше! А як же інакше… А куди ж нам подітися… коли навкруг проблеми, як вовча зграя…
Отож і була у мене розмова з одним з письменників і думку я висловив таку – мовляв, читав книгу когось з поетів… І книга ця складалася з матеріалів (письменницьких колонок), друкованих в газетах та Інтернеті. Написано цікаво, з гуморком. І усе це склало книгу у кілька сот сторінок. І книгу вельми читабельну. Та і сам факт вельми промовистий – віршів поета ти ще, на жаль, не читав, а проза його… ось вона! Читається і читається з інтересом.
Отож і виникла ідея – а чому б письменникам-черкащанам і не об’єднати зусилля: хтось написав би про моду, хтось би про пісню, хтось про політику. То й вийшла б книжка – може, й не дуже велика, але ж цікава! Але спочатку варто було б домовитись з редакцією однієї з газет. Так би мовити, їхні творчі плани узгодити з нашими творчими планами.
На це мій співрозмовник безапеляційно відповів, що і домовлятись не треба. Це, мовляв, нині – взагалі не проблема!
Сперечатись не хотілося, бо для цього потрібні конкретні факти і аргументи. Але сумніви були. Отож і зайшов до однієї з черкаських редакцій. Мав приємність поспілкуватися з милою жіночкою, головредом газети. Пожалівся на нелегку письменницьку долю. Поділився думкою: це б написати щось… так би мовити… письменницьку колонку… А потім би це переросло – ну, скажімо, у розділ книги!
Головред ідею підтримала. Але підкреслила – а для чого вам газета?! Коли є чудовий сайт, а там можна було б вести блог. Щоправда, там такі завзяті блогери: ще ними щойно оприлюднене ніхто не прочитав, а вони уже несуть щось нове.
І в моєму серці зразу ж ожили сумніви – Боже, куди я поліз…
Але я вчасно згадав, що без мінімального ризику, без дози адреналіну написане тобою буде і зовсім нецікавим. Отож треба братися за справу. Адже написавши щось, письменник має намагатися донести написане до читача. А для цього існують різні шляхи. І ними треба уміти користуватися, а не ігнорувати їх.
Але ж що писати і як писати?! Якщо вже і писати, то щось, по можливості, оригінальне. Щось не таке, що є лише копією кимось уже написаного. І ось тоді і виникла думка, а чому б не зробити так: спочатку роздуми над існуючими проблемами, спомини про тих, кого знав, а потім… щось з творів, написаних колись чи тепер. Певна річ, щось малоформатне. Ну, щоб читач таки зміг дочитати до кінця!
Написане тепер – то це, можливо, ближче до того, що хвилює і тебе, і когось. Написане колись – теж добре… якщо викликає інтерес і тепер, якщо витримало, так би мовити, випробування часом.
А оскільки автор цих рядків встиг натворити (у літературі, певна річ!) таки немало і у різних жанрах та напрямках, то є надія, що представлене на суд читача виявиться – якщо не хорошим, то хоча б… різним!
Та отож… демократизуємось! Стрімко демократизуємось… Демократизуємось, можна сказати, до крику… Навіть до стогону.
А до написаного вище додаю і… свіженьку усмішку.
БІЛЬШЕ ВСЕ Ж (Усмішка) 27.07.17 р.
Та різні… що ж… трапляються моменти
У невгамовній буднів течії.
У кожного свої все ж… аргументи!
Хоч, може, і незвичні, а свої…
Отож Мефодій дуже хоче знати –
Бо підкотилась… надто спрагла мить!
– Ось ви б хотіли… у Верховну Раду?!
Та не мовчіть, сусіде, а кажіть!
Ну, а Микита – це ж… дядько грунтовний,
Бо добре зна, де – ложка… А де мед!
– Та я не скільки… у Раду Верховну!
Я більше все ж… в парламентський буфет.
