Наталія Вороніна тепер живе в Умані на Черкащині.
Поїхала з Бахмуту назовсім влітку торік, коли вже геть нестерпно було.
Її будинок в Кодемі (Світлодарська міська громада Бахмутського району Донецької області), в якому вона прожила 32 роки, – зруйновано. Її будинок в Бахмуті, куди вона з чоловіком втекла від війни, – зруйновано. Квартира її свахи, де вона жила після того, як в її будинку стало небезпечно, – зруйнована. Чоловік не витримав воєнних поневірянь і помер 24 лютого 2022 року через дві години після початку повномасштабного вторгнення.
Казав чоловік: «Щось буде страшне»
23 лютого 2022 року Наталія з чоловіком прокинулися у своєму приватному будинку в Бахмуті о 4.40 ранку. Вони жили поруч із Часовим Яром, де стало тоді дуже гучно. Чоловік Наталії був хворий, прикутий до ліжка, дружина підняла його і побігла на роботу – у цілодобовий магазин, де працювала прибиральницею. Коли повернулася через дві години – почула тільки передсмертні хрипи чоловіка… «Швидку» викликати сенсу вже не було…
– Він дуже боявся цього всього… – згадує Наталія. – Дивився телевізор практично цілодобово. Казав: «Щось буде страшне, я так боюся». Боявся, що не буде ліків, як було під час пандемії коронавірусу… Ми тоді ліки діставали через інтернет, переплачували втридорога, бо поки прийде та посилка… Із 2014 по 2018 роки ми все це (війну – ред.) вже пережили, страшне… Це у нас уже було, ми жили тоді в селі Кодемі. Від мого городу до зони бойових дій було три кілометри… 2014-2015 роки – це взагалі була жесть. Потім трохи попустило, але все одно періодично обстрілювали. У 2016-му, певно, хтось «здав» позиції – а в нас поруч на бугру стояли хлопці – і по цьому бугру дуже лупили. Оскільки ми поруч, то все бачили і чули, і осколки до нас летіли…
В останню суботу липня в 2015 році в їхній двір влучило кілька снарядів. Один – вибухнув у саду, один – влучив у фундамент будинку, але дивом не розірвався. Будинок трошки відновили, старі віконні рами поставили, фронтон дерев’яний поміняли, дірку забили жестю, фундамент забетонували. Але подружжя почало жити у непошкодженій літній кухні. У 2017 році – виїхали звідти до Бахмуту, бо вже не мали можливості там проживати. «Швидка допомога» до хворого чоловіка майже не приїжджала – особливо вночі. Син – працював у Бахмуті на заводі кольорових металів – не міг часто навідуватися до батьків. А в Бахмуті тоді було тихо.
«Як у вокзал в Краматорську влупили, побоялася вже туди їхати»
Легеневе захворювання в чоловіка Наталії виробниче – працював у полях. Він задихався і жив на інгаляторах. Однак під час війни пережив ще й два інфаркти – дуже нервував.
– Я ще спитала в нього: «Дєд, все добре?». А він каже: «Все добре, не переживай», – згадує свою останню розмову з чоловіком в день повномасштабного вторгнення Наталія. – Я повернулась на початку восьмої години. Старалась на 5 ранку побігти, прибрати магазин і повертатись додому. Заходжу в хату – тихо. А в нього інгалятор був і він махав рукою завжди… Я бачу, що щось не так, і навіть не встигла пальто зняти, як він захрипів…
Перші вибухи в самому Бахмуті почалися 23 березня, каже жінка. Тоді влучили у військову частину. А потім уже почалися влучання і по заводу безаколкогольних напоїв, і по тролейбусному парку, і по заводу кольорових металів, Доміндустрії, Забахмутці, м’ясокомбінату…
Невістка Наталії виїхала за кордон до знайомих. А сама Наталія з сином виїхала з Бахмуту 8 квітня. 10 квітня вже була в Умані.
– Евакуація проводилася. Ми телефонували на «гарячу лінію» міськвиконкому, там організовували виїзди – кого в Павлоград, кого в Краматорськ. Але після того, як у вокзал у Краматорську влупили, я вже побоялася туди їхати. Виїжджали із приватним перевізником.
У травні Наталія вирішила повернутися забрати деякі речі. Приїхала до Бахмуту 19-го числа.
– Там, де я проживала, поруч була школа №3, і там були хлопці наші. І, мабуть, хтось позиції здав – і влупили по ній. Чуєм – літак летить, потім зразу два… Там від тої школи лишилась одна стіна, а решта все «сіло». Там вирви були розміром із п’ятиповерховий будинок…
На наслідки обстрілів дивитись Наталія не ходила – боялась. Ночувати ходила до сусідського підвалу. Пізніше переїхала жити у квартиру, в якій жив син – на Ювілейній, біля дитячої лікарні. Протягом певного часу там було спокійно – тільки чути вибухи. Наприкінці червня кількість обстрілів збільшилася. Наталія на початку липня знов поїхала до Умані.
«Мого дому вже нема»
– Коли я виїхала, все почало заспокоюватися, а у серпні пішла вже жесть. Сусіди потелефонували 15 серпня і питають: «Ти сидиш?». А я відповідаю: «Та ж тільки 5:30, то ще лежу.». А вони мені: «Наш квартал вже повністю все…» Сусідці Ларисі Петрівні потрапив у будинок снаряд, хата й машина згоріла… Наші будинки знесло вибуховою хвилею… Мого дому вже нема… Вони (росіяни – ред.) зайшли вже тоді в Бахмут з ростовської траси і снарядів не шкодували…
На власні очі всі зруйновані оселі, в яких жила Наталія, вона не бачила. Тільки в телеграм-каналах.
– Викладав «Вагнер», як вони йдуть по вулиці і знімають… Виставили трохи, я подивилась… Вони швидко виставили і прибрали… В мене лишились фото, де по будинку моєму в Кодемі лупили. Я там 32 роки прожила… Тільки стіни там лишились у 2022 році. Це на Світлодарській дузі – Миронівське, Луганське, Новолуганське, Семигір’я, Кодема… Будинок з чотирикімнатною квартирою, в якій жив син, теж зруйнували… Бачила фото, де від нього лишився тільки шматок із чотирма вікнами останнього під’їзду… Сваха працювала на будівництві і заробила собі ту квартиру. Коли я була востаннє в Бахмуті, хотіла машину найняти, речі забрати, але вже побоялася…
Повертатися Наталії вже нікуди…
Інтерв’ю в постраждалої особи взято документатором
воєнних злочинів Тарасом Щербатюком,
в рамках ініціативи “Трибунал для Путіна”,
за підтримки Української Гельсінської спілки
з прав в рамках Програми Агентства США
з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії».
Матеріал підготовлено в рамках співпраці громадської організації “Черкаський правозахисний центр” та видання “Нова доба”.
Над матеріалом працювала – журналіст Юлія Фомічова.
