Про забобони й містику, вкрадені черевики і знайдені коштовності, поляків і православного священика, перших дизайнерів жіночих чобітків на підборах, романтизм, екстрим і азарт пошуків… Про свою роботу і найбільші відкриття колег розповідає заввідділу археології Черкаського обласного краєзнавчого музею Лариса Сиволап.
Із Ларисою Григорівною зустрічаємося напередодні Дня археолога в музеї, вона саме працює над експозицією.
– Археологія – це на все життя. Хто раз спробував, уже не збайдужіє до цієї справи, – говорить пані Лариса. – Ви знали, що й Шевченко брав участь у археологічних розкопках скіфського кургану? Це відіграло величезну роль у його житті. Тоді було викопано золотих скіфських грифонів – міфічних птахо-звірів, які, за віруваннями скіфів, повинні розтерзати кожного, хто торкнеться їхніх скарбів.
Хоч ми матеріалісти і в таке не віримо, – провадить далі Лариса Григорівна, – але після цієї знахідки життя Шевченка зламалося – далі були арешти, заслання, рання смерть… Крім цього випадку знаємо чимало інших, більш близьких у часі, містичних і не пояснюваних історій, що траплялися з археологами під час розкопок… Та не хочеться торкатися цієї теми, адже в 2011 році самі викопали грифонів…
– Тоді розкажіть цікаві й позитивні історії, що траплялися у роботі.
– А це з задоволенням, їх насправді вистачає… Якось працювали на Дніпропетровщині, де неподалік також проводив розкопки видатний український археолог Борис Мозолевський. Він відомий своїми дослідженнями кургану «Товста могила» та найсенсаційнішою знахідкою – Скіфською пектораллю. Загалом же Борис Миколайович славився неабиякою вдачею – з-поміж усіх зумів відшукати найбільше цінних, коштовних речей.
Нашу ж експедицію тоді очолював Олександр Мельник, який кілька років проводив розкопки і бідкався, що не має такого талану, як у Мозолевського: «До чого удачлива людина, де не копне – там і знахідка. Ну це ж треба, він щороку золоте бере лопатою, а тут хоч би дріб’язочок трапився».
Якось жартома Олександр Олександрович попросив свого лаборанта з’їздити до Мозолевського й поцупити черевики археолога. Мовляв, походить у них, може й собі хоч трішки удачі перейме. Лаборант украв ті черевики – розбиті, дерті й зачовгані, бо в чому ж там копають – та й привіз їх Мельнику. Як на те, черевики виявилися на два розміри меншими, ніж потрібно. Та попри це, Мельник проходив у них ціле літо. А наступного року натрапив на поховання багатої жінки-сарматки й знайшов декілька, хоч і дрібних, коштовностей. Містика чи ні, але таке було.
– А взагалі є серед археологів якісь прикмети чи забобони?
– Трапляється різне. От, наприклад, колеги з Польщі, коли проводили розкопки скіфського кургану в Холодному Яру, перше, що зробили, – в найближчому селі відшукали священика (і не важливо, що він був не католиком, а православного віросповідання), привезли на майбутнє місце розкопок, аби висвятив його. Після того спокійно працювали, розкопки пройшли без жодних ексцесів. Понад те, їм удалося знайти коштовності, які зараз демонструють в археологічному музеї в Чигирині.
– Як трапилося, що Ви прийшли в цю професію – за прикладом батьків чи це була мрія дитинства?
– От якраз мої батьки були далекими від археології: мама викладала математику, а тато був інженером-конструктором, спеціалізувався на енергозабезпеченні кар’єрів і шахт. Він навіть сконструював систему освітлення, яку потім широко використовували по всій території колишньої соціалістичної співдружності. На пропозицію знайомих навіть запатентував свій винахід, але особливого зиску це не принесло… А моє дитинство минуло серед креслень татка: він розгортав на підлозі величезну міліметрівку, щось там розраховував, а я повзала серед того всього…
А ще змалку хотілося мандрів, подорожей, щоб знайомитися з новими цікавими людьми. В археології усе це є, та найбільше затягує азарт пошуку. Серед людей нашої професії побутує фраза: «Розкопки… і решта життя».
– Які унікальні чи найцінніші знахідки Вам вдавалося робити?
– Якщо дивитися з меркантильної точки зору, то це прикраси з розкопок скіфського кургану: налобна пластина, срібло з позолотою і золота шийна гривна. Їх знайшли в 2011 році поблизу села Нетеребка Корсунь-Шевченківського району.
Курган вважали давно пограбованим, коли стали до роботи, помітили, як там усе перекопано-перерито. Ніхто й не сподівався на щось цінне. Тим не менше трапилися таких дві коштовні знахідки. Речі належали скіфському вождю, який, якщо перекласти на сучасну дійсність, був кимось на зразок голови облдерж- чи райдержадміністрації.
На пластині зображено грифонів, які мають розтерзати всіх, хто добереться до скарбів. Гривна – шийний браслет – із золота приблизно семисотої проби, дуже м’яке, тож прикрасу легко можна було закручувати довкола шиї. Одна з версій – цей предмет слугував для задушення закладної жертви. Адже скіфи не вірили у смерть, а вважали, що людина помирає і потрапляє в інший світ, переходить в іншу форму існування. Тому в могилу до покійного намагалися покласти якомога більше корисних речей. А відтак, у скіфських похованнях знаходимо багато супровідного інвентарю, речей побуту.
– За що любите свою професію? Адже це дуже непроста справа, яка вимагає і фізичних навантажень, і життя у польових умовах…
– Це ще як подивитися. От польові умови – це ж і каша на багатті, і пісні ввечері під гітару, а якщо ще й річка неподалік – то кращого й не придумати. А фізично важку роботу можна сприймати як заняття у тренажерному залі, тільки безкоштовні. Романтика та й годі, дехто навіть жартує: «Хіба за таке й гроші платять?»
А ще – це ж цікавенні відкриття, які часто змінюють усталені до цього уявлення про життя, культуру, звичаї, навіть моду. От, наприклад, одна з найвідоміших дослідниць трипілля Валентина Шумова під час розкопок виявила фрагмент крупної статуетки – це була нога, взута в черевички з підборами. Отже, підбори винайшла не коханка Людовіка XV маркіза де Помпадур – каблук був відомий ще трипільцям.
На щастя, на заміну старшому поколінню приходять молоді й перспективні вчені. До прикладу, Дмитро Павлович Куштан, який не лише зробив низку відкриттів, а й має досить удачливу руку – йому трапляються цікаві знахідки. Зокрема, вдалося знайти унікальну люльку, на якій проглядається дата – 1651. Тож теоретично вона могла належати самому Богдану Хмельницькому, який бував у Черкасах у ті часи.
Також Дмитро Павлович виявив найдавнішу знахідку на території Черкас – знаряддя праці з палеолітичного кварциту, яку датують віком двадцять п’ять тисяч років до нашої ери. Тобто вже в ті часи тут жили люди.
Цьому ж археологу на Уманщині в дуже екстремальних умовах доводилося проводити розкопки поселення пізнього трипільського часу. Археологи мусили протистояти забудовникам, які хотіли знести пам’ятку: будівельники не вкладаються у терміни, а тут – унікальна стоянка, яку неможливо втратити. Доводилося навіть відстрілюватися з травматичної зброї. Жили і працювали на спеці й навіть не могли покинути місце розкопок, щоб поїсти чи привести себе до ладу.
Але такі зусилля були недаремними, вченим вдалося виявити унікальні речі, більшість з яких потрапили до музею «Трипільської культури» в Легедзеному. Дослідження поселення підтвердило одну з гіпотез вчених, що трипільці померли внаслідок негараздів через виверження вулканів в Ісландії. Тоді величезна кількість попелу й газів, що потрапили в атмосферу, перекрила доступ сонячного світла, і почалася зима – вимерзли посіви й настав голод, а це призвело до того, що трипільці покинули наші краї.
Тож наша професія до всього ще й екстремальна – скарби рідної землі намагаються пограбувати. Тож не дарма археологів називають вартовими історії.
Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації
